Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Думав, що добре підмів і все почистив? – шпигонув професор. – Думав, що розумніший за всіх?
– Я тут узагалі ніяким боком! – почав кричати екс-зек.
– Розкажеш це попу на сповіді, – теж підвищив тон Лисиця. – Чи колегам. У камері. Коли на другу «ходку» пошкандибаєш.
– Та клянусь! – наче виплюнув крізь зуби Приймак.
– Коли кривоприсягаєш, лихо до себе кличеш, – повчально видав професор.
– Чесно, – поклав руку на серце колишній спецпризначенець. – Я його не вбивав. Ось вам хрест. – І справді махнув рукою біля голови й далі.
– А хто? – натиснув Ігор.
– Не знаю.
– А чому ж заховався, кінці всі обрізав? – наче притиснув до стіни донкор.
– Нічого я не обрізав, – обурився Олег. – Якби обрізав, в Інки б не сидів. Десь би замулився на хазі. Балдою б поворушив.
– А може, навпаки? – твердо сказав «своє слово» Богдан. – Тут засів, щоб ніби гарантія? Відправив Кречета на той світ, а нам тут баланду женеш[48].
– Нічого я не жену.
– А, до речі, чому ж нікому не сказав, що тут? – поцікавився Ігор.
– Забухав.
– Алкоголік? – зробив відкриття Лисиця, чмихнувши.
– Ні, – ображено відповів екс-зек.
– А чому ж забухав? – не заспокоювався професор.
– Депресуха в мене… – промимрив Приймак. – «Стратив» я…
– Що це значить? – не зрозумів Марченко.
– Іннок сказала, – почав пояснювати «допитуваний», – щоб я у Костяна, чоловіка її колишнього, Кречета ж, грошей «віджав». Бо він жлоб. Розійшовся з нею, а бабла не відстібає. Сам же «варить» нормально. На татухах. І в барі. Лопатою гребе, мудак.
– І? – підігнав, ніби лозиною, Лисиця.
– Ну, почухав я до нього…
– Коли? – запитав Ігор.
– Недавно… – відвернувся Олег.
– Точніше! – почав тиснути донкор.
– Сімнадцятого…
– Тобто… того дня, коли його вбили?! – зробив ще одне відкриття Богдан.
– Ну… ви-и-ихо-о-одить… – знов запрацювало гальмо у Приймака. Обличчя блідшало.
– Цій казочці не повірять навіть діти, – єхидно посміхнувся Марченко.
– Зуб даю! – став заводитись екс-зек.
– О’кей, – зупинив «небажані процеси» Лисиця. – Прийшов ти до нього…
– Ага, пригріб, значить, туди, у студію ж, і кажу, що він «не по поняттям» робить. Колишній своїй треба «відстібати». Житуха яка важка зараз.
– А він? – запитав донкор.
– Послав мене, – із задавненою образою відповів Олег.
– Далеко? – вирвалось у Богдана.
– Самі знаєте куди…
– Правильно зробив, – сказав твердо Марченко.
– Чому це? – насторожився «посланий далеко».
– Бо… – відрізав донкор.
– Ясно, – незадоволено плямкнув Приймак.
– І що ти? – штрикнув Лисиця.
– «Поповз». А що було робити?
– Ну, розібрався б по-справжньому, по-чоловічому, – чкурнув у патетику професор.
– Іннок так само казала, – сьорбнув носом екс-зек. – Обізвала лохом. А що я міг? Махач[49] затіяти? І що б це дало? Він одразу ж роги виставив, коли почув, від кого я і з якою темою. Та й боявся я, що заяву кине. Мене ж за три секунди й на нари. А я більше не хочу. Випив на зоні такого… Баланди наївся[50] – по саме… – показав на горло… – Я ж із чистого аркуша почав…
Олег говорив так щиро, що всім хотілося вірити. Усіх було рівно два. Двом і хотілося. Але це могло бути й талановитою грою. Тоді цілих двоє мали непоганий шанс перетворитися на геніально обдурених.
– Гаразд, припустимо, ти не вбивав, – запустив стратегію Богдан. – А коли був у нього, нічого незвичного, підозрілого не побачив? Чи нікого…
Приймак задумався. Очі зробилися скляними й дивитися перестали. Просто були. І просто були розплющені.
– Коли був, нікого й нічого. А… Стоп! Коли заходив, розминувся зі «штрихом» бородатим. Рокером. Весь у залізяччі. Мабуть, друган його. Той же, Кречет, теж таким вивихнутим на всю голову був… А коли вже зайшов, бачу, а він – як чувак з гусьми[51], знервований такий. Наче в куток його загнали. А тут ще і я зі своїм грузевом…
– На фотці того рокера впізнаєш? – зрадів Лисиця відкриттю. Групова фотографія Кречетових дружбанів мирно спочиває в «ARMANI».
– Та вони ж усі наче з яйця одного…
Богдан пропустив повз вуха. Він уже діставав групенфото.
– Ану, дивись! – підступив ближче до Приймака.
Той узяв. Уп’явся очима.
– Ось цей, – тицьнув пальцем. – Другий зліва. Бородатий.
– Точно? – штрикнув Богдан.
– Та точно…
– Добре, – перехопив ініціативу Марченко. – А коли ти вже йшов, нікого не зустрів? Хтось заходив чи вулицею наближався до салону? Ну, таких, підозрілих?
– Та наче ні… – задумався екс-зек. – Я ж звідти й не йшов. А вилетів, ніби пробка з шампаньйоли[52]. Думав, що гнатиметься. Реально «не в тему» йому моя пред’ява… Бабосиками ділитися не захотів…
– Не гнався? – запитав Лисиця.
– Хтозна, – стенув плечима Приймак. – Я ж не дивився. По газах – і ходу. Аби швидше зникнути. Мені конфліктів не треба. Не дай, Боже, чогось – від «академії»[53] ж не відмажусь. Глянуть, що вже «ходка» була. Хороводи не водитимуть. «Запакують» знову. Це недовго.
«А він і справді зони боїться, – подумав Богдан. – Товче, наче папуга, те ж саме».
– А нащо ти зустрічався зі Шреком? – витягнув туза з рукава професор.
– З яким це ще Шреком? – ледь не повистрибували очі у «допитуваного».
– А з файзером же Мальвіни твоєї, – уточнив зрозумілими словами Марченко.
– А-а-а-а… З ним… Хе, Шрек, – криво посміхнувся. – Точно… Так він топче вже за мною місяців три. Женись, каже, бо причандалля відріжу. А понт урвеш[54], то і взагалі вальну[55]. Шайба така…
«Нишпорки» перезирнулися.
– А ти ж чому не «гориш бажанням»? – штрикнув Богдан.
– Боюся… – Екс-зек опустив очі. Від екс-спеца у ньому вже нічого не лишилося. Чи це просто «понти для приїжджих»?
– Никатися тут не боїшся, їсти й спати не боїшся, а під вінець – жижки трясуться? – запустив чоловічу педагогіку Лисиця.
– Не все так просто, – огризнувся Приймак. – Роботу не можу знайти. Перебиваюся сякими-такими підробітками. А щоб женитися, потрібна постійна. На ногах щоб нормально стояти. Я ж вам не п’ятнадцять пачок маргарину[56].
– А може, ти просто шланг[57]? – рубонув з плеча Ігор. – Філон брехливий?
– Ніякий я не шланг, – обурився Олег. – Я реально хочу.
– Хріново хочеш, – поставив діагноз професор.
– Не знаю, – знітився «об’єкт».
– Ясно, – ніби підвів риску донкор. – А слідаку ти ще душу не виливав, ну, про твій батл[58] із Кречетом? – підкинув він нову спотикачку.
– Ні, – злякано покрутив чорним «глобусом» Олег. – І, йокелемене, не дуже хочу.
– А доведеться, – далі тиснув Ігор. – Завтра зранку навідайся ось за цією адрескою. Двадцять четвертий кабінет. Не забудеш? – І вручив візитівку.
– Д-д-д-добре, – став заїкатися екс-зек. – Н-н-н-не забуду. А мене там не…
– Ти ж свідок? – запитав, нахилившись, Марченко. – Чи?..
– Свідок, свідок, – майже закричав Приймак. – У-у-у! Гади! Усім від мене щось треба!
– «Катай» на безлюдний острів, – сказав Лисиця. – Там навіть мавпам ти будеш до лампади. Хоча… – Зміряв поглядом екс-зека він. – А тут – вибач. Соціум. «Організована спільнота людських індивідів».
– Де ви такі «академіки» взялися на мою голову? – опустив очі Олег. – Сто років не бачив би.
– Не дрейф! – підморгнув Ігор і штовхнув Приймака в плече. – Уже зникаємо. А ти дивися: дав слово. Якщо завтра до слідака не підтягнешся, післязавтра «Сокіл» тебе привезе на безкоштовних таксях. Та ти ж у курсі…
– Замазали[59].
«Янголи апокаліпсису» гупнули дверима й піднялися на шостий поверх. Зупинилися перед ліфтом. Ігор кілька разів натиснув. Але ніякої реакції від розумної машини. Повторив виклик. Тиша залишалась непорушною.
– Дідько! – викинув із себе донкор. – Уже не працює.
Лисиця тільки розвів руками.
Рушили сходами. Шостий поверх – не так уже й «далеко» від землі.
– І як тобі цей анахорет?[60] – запитав Лисиця.
– Щось він такого боягуза із себе всю дорогу «ліпив», – задумливо відповів Марченко. – Аж не віриться. У «Соколі» ж служив. А там не квілінгом[61] займаються.
– Так, – відрізав Богдан. – Змастирив гарну легенду. І впарює. Але… – Професор замовк, і чулися тільки удари взуття об східці. – Якщо Приймак – убивця, він би не ховався тут. Зробив би такий хід конем, як і Шрек. Знайди його тепер у Магадані… А цей засів за три кроки від жертви. Навіть ближче.
– А може –
