Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

— Уся ця гидотна плутанина, — Батлер зробив наголос на слові «гидотна», — почалася через Дега. Чи ви чули про ту картину раніше — до того, як уплутались у цей клубок?

Я заперечливо похитав головою.

— Це шедевр, Аресе. — Він широко розплющив очі.— Справжнісінький шедевр, і належить він мені. Заждіть хвилинку. — Він дістав із кишені низку ключів і вибрав із неї один. Тим часом я закурив. Батлер відімкнув шухляду і витяг звідти аркуш пергамента. Простягнувши його мені понад столом, вигукнув: — Подивіться!

Я кинув оком на пергамент. Це була грамота на володіння «Балериною за лаштунками», видана в Парижі на ім'я Батлера. Вона видавалась справжньою, хоч я, природно, був позбавлений можливості перевірити це.

Повернувши йому пергамент, прибрав позу пасивного слухача, котрий чекає пояснень.

— Як бачите, цей Дега — мій, — вів далі Батлер. — Я придбав його за нечувану суму під час однієї з моїх подорожей до Франції.

— А як ця картина опинилася в Сусанни? — поцікавився я.

Батлер зніяковіло похнюпив голову. Коли ж поглянув на мене — в очах його я зобачив сором.

— Чоловік буває слабодухим, Аресе, — прошепотів Батлер.

— Ви обміняли свою картину Сусанні за любощі? — допитувався я.

Він кивнув головою.

— Щоб збагнути це, вам треба було знати Сусанну, — спробував він виправдатись. — Ви її знали? Або… хоч раз бачили? За життя, маю на увазі?..

— Ні, коли я її побачив, вона була мертвіше за Рамзеса ΙΙ.

— Бачити її — означало жадати, а жадати — означало втратити розум, — Зіниці в Батлера розширилися. — Так, Сусанна — неперевершений витвір природи; досить побачити її на мить, щоб жадати потім ціле життя. Кожний, хто хоч раз побачив її, назавжди лишався зачарований нею.

Блиск в його зіницях зник. Почувся несміливий стукіт у двері. Батлер урвав свою розповідь. Витримавши паузу, він поновив гімн Сусанні, але стукіт повторився — знову такий же несміливий. Батлер важко зітхнув, але промовчав. Здавалось, чекав, аби той, хто стукав, одмовився від свого наміру, однак ми і втретє почули стукіт. Батлер скорчив гримасу невдоволення, голосно пирхнув і вилаявся.

— Увійдіть! — мовив.

Двері прочинились, і на порозі з'явилась чарівна китайська статуетка, проте наділена плоттю і кров'ю.

— Еге! — вигукнув я. — Тепер бачу, ви чудово приховуєте свій найцінніший скарб.

— Либонь, так, — мовив Батлер і вибухнув сміхом.

Заким китаяночка наближалась до нас, я добре розгледів її. Шовкове вбрання на ній пістрявіло яскравими, ба навіть крикливими квітами. Вона була невисока на зріст, але попри всю свою мініатюрність мала чудову статуру. Маленькі вустонька і величезні, не позбавлені певної підступності, очі виділялися на її обличчі. Він звав її Лю-мей. Вона звернулась до нього по-китайськи, і він тією ж мовою відповідав їй. Дівчину нібито не вдовольнила його відповідь; мені здалося, що вона кілька разів повторила те саме слово.

Батлер зробив нетерплячий жест і буквально спопелив її поглядом. По тому опанував себе і мовив їй уже по-англійському:

— Гаразд, Лю-мей. Зараз я туди прийду.

Вона вийшла з кабінету, залишивши в повітрі ледь чутний аромат духів.

— Так ось, повертаючись до розповіді, Аресе, — мовив Батлер, надаючи своєму обличчю якомога серйознішого виразу, — на лихо, Сусанна була жінкою, не здатною безкорисливо віддаватися коханню. Вона завжди вимагала чогось узамін: від одних коштовностей, від інших — грошей. І завжди доводилось платити високу ціну за її ласки. Щодо мене, то це був Дега. Я боровся зі своєю жагою — намагався втримати її в розумних межах, аби не віддавати «Балерину за лаштунками», та дарма. Жага, яку Сусанна збуджувала в чоловікові, не піддавалася контролю. Коли мені вже несила було далі триматися, я вручив їй картину взамін за ті хвилини кохання, яких Сусанна удостоїла мене. — Батлер трохи помовчав. У нього був вигляд людини, котра цілком поринула у спогади. — Сусанна як жінка була позбавлена вад. її краса не мала жодного дефекту, а пахощі, які видихало її тіло, затьмарили б навіть аромат троянд. Та натура в неї була пожадлива, в ній не було місця для докорів сумління. Тільки-но її право на володіння цією картиною було стверджено моєю мовчазною згодою на те, щоб вона демонструвала її в своїй вітальні, як акції мої відразу ж почали навально падати. Наші зустрічі все рідшали, аж поки вона їх не припинила зовсім. І все було даремно: мої благання, скарги, протести. Сусанна лишалася непохитною. — Батлер удруге замовк, пройнятий споминами. Потім повів далі: — Я дійшов висновку, що Сусанна глузує з мене і я мушу найдошкульніше покарати її. Сусанна не мала юридичних прав на володіння цією картиною, тож я вирішив повернути картину собі. Спершу мав намір порушити проти неї судову справу, грунтуючи свій позов на тому, що лише позичив картину, а не подарував, проте знайшлося б чимало свідків, котрі чули, як я прилюдно проголошував, що подарував картину Сусанні, і я побоювався, що, вигравши справу, вона ще дужче на-сміхатиметься наді мною. Саме тоді мені спала на думку безглузда ідея — викрасти картину. Звісно, я й гадки не мав зробити це особисто. Неважко, міркував я, найняти якогось професіонала, щоб зробив те за мене. — Батлер дивився засмученим поглядом. — Бачу, ви не схвалюєте моїх дій, — ремствував він. — Шкода! Втім, я й сам пожалкував про те, тільки-но цей чолов'яга попрямував до Сусанниного будинку.

— Кінець кінцем, Батлере: хто ця людина і звідкіль я маю знати, що ви мені не брешете?

— Цариця небесна! — вигукнув Батлер. — Щоб це я збрехав? Та якого дідька мені брехати? Я знаю: вбив її напевне він, більше не було кому… Ну ще хіба що ви.

— Ну-ну, Батлере, чи не тягне вас сісти на порохову бочку?

— Давайте порозуміємося, Аресе, — відказав Батлер. — Звичайно, я допомагаю вам не з доброчинних міркувань… і не тому, що так палко люблю правосуддя. Я не