Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

— Гадаю, мені немає потреби відрекомендовуватись, — мовив я. Він заперечливо похитав головою.

— Я читаю газети, — пояснив, — і маю гарну пам'ять.

Світлофор зупинив нас перед вулицею Беласкоаїн. На розі стояв поліцай. Шофер кілька разів натиснув на клаксон, і я сховав своє обличчя за стояк поворотного віконця.

— Накажіть йому припинити ці дурниці, якщо не маєте бажання одержати порцію свинцю, — процідив я.

Він подав цьому типові знак, і клаксон перестав вити. Ми відразу ж рушили далі. Я обернувся на сидінні й подивився йому у вічі.

— Ваша гарна пам'ять мені до речі, сеньйоре Вертьєнтес, — сказав я.

Під його вузенькими вусиками промайнула усмішка. Він сунув руку у внутрішню кишеню піджака, але завмер, відчувши між ребер тиск «люгера». По тому повільно витяг руку і подав мені розгорнутий паспорт.

— Зверніть увагу на дати, — лаконічно промовив.

Я закусив губу і ледве стримав прокляття, що мало не вирвалося з моїх вуст: Вертьєнтес, виявляється, повернувся на Кубу з Мексіки наступного дня після смерті Сусанни.

— Сподіваюсь, це вам усе прояснює,— тихо сказав. — Як бачите, я не міг убити Сусанну.

— Але ви могли організувати її вбивство, — заперечив я.

Він загадково осміхнувся.

— Звісно, міг, — визнав з підкресленою байдужістю, — але я не зробив цього. Навіщо мені вбивати її? Вона ж гарна, ніжна, пестлива, — розпатякався він одверто. — Отже, я й досі не можу собі уявити, який міг у будь-кого виникнути мотив для її вбивства.

— Може, оце пояснить його вам, — мовив я, демонструючи листа.

— Цей папірець? — зневажливо процідив він крізь зуби. — Ви виявили тільки один? я написав їх декілька. Тепер я розумію, до чого схиляє вас цей лист, — провадив він далі, змінивши позу на сидінні.— Мовляв, Сусанна мене шантажувала, і тому я наказав її вбити.

В цю мить червоне світло на перехресті знов примусило нас зупинитись. Я щосили втиснувся у сидіння, доки ми не від'їхали.

— Вона шантажувала інших. Отже, могла шантажувати і вас.

— Шантажувала інших? Так, це ймовірно, — відповів він сам собі, —Така вже була Сусанна. Проте зі мною вона цього не робила, — і багатозначно зітхнув. — Не знаю чому, але вона цього не робила. — Він скоса позирнув на мене, покліпав очима і нерішуче спитав: — Цей лист продається?

— Я думав, що він вас не цікавить, — відказав я, ховаючи лист до внутрішньої кишені піджака. — Ні, в даний момент не продається, сеньйоре Вертьєнтес. А далі побачимо.

Я виглянув з машини й угледів, що ми їдемо вздовж засадженої деревами авеніди Президентів.

— Накажіть йому зупинитися.

Він смикнув шофера, але той не зреагував. Вертьєнтес знову смикнув його й наказав:

— Спиніться, Альберто.

— Нас переслідують, — сухо відказав той.

Вертьєнтес спритно обернувся і поглянув крізь заднє скло, я теж подивився і всміхнувся. То був Макейра, котрий, виконуючи мій наказ, їхав слідом за нами. Вертьєнтес допитливо вдивлявся в мене. Вся його удавана байдужість десь зникла, а в очах застиг переляк.

— Хто це? Ви його знаєте?

— Випустіть мене тут, — звелів я шоферу, полишивши Вертьєнтеса без відповіді,— і не затримуйтесь, коли я вийду.

— Ну, як? — поцікавився Макейра, тільки-но я сів до нього в машину.

— Та ніяк, — відповів я. — Вертьєнтес у неділю не був на Кубі.

— В такому разі… ви на тому ж місці, з якого починали.

— Майже… — промовив я пошепки, щоб не зізнаватися в своїй цілковитій поразці.— Либонь, нам слід було б перекусити трохи. Підшукайте безпечне місце.

— Чи до вподоби вам сніданок по-креольськи на околиці міста? — запропонував Макейра.

— Мене влаштовує будь-яке місце, де нас не потурбують, — відказав я, стенувши плечима.

— Я знаю таке… — запевнив він, — кафе «Оазис».

Під час сніданку ми з Макейрою багато про що побалакали. Він невимушено розмовляв на різні теми, хоч і давалися взнаки серйозні прогалини в його освіті. Як він сам пояснив, свою різноманітну обізнаність набув завдяки своїй професії і неабиякій допитливості. Може, саме допитливість і змусила його сказати мені:

— Я вже майже ладен повірити, що ви не вбили Сусанну. Але в такому разі яким вітром вас завіяло того вечора до її будинку?

— Уявіть собі, Макейро: службові справи!

Макейра щиро осміхнувся, виразно випнувши порожевілі вилиці.

— Ви багато чого досягнете, Аресе, — зауважив, — Такий вже ви потайний.

Поки Макейра очікував мене в машині, я кинув монетку в щілину телефону-автомата і подзвонив до Рамераля. Відповіла служниця. Сеньйора Рамераля не було вдома. Напевне, сказала, він у магазині. В якому магазині? «Арагонець», відповіла вона, що на вулиці Крістіни.

Коли ми добулися до «Арагонця», я мав нагоду ще раз оцінити смаки Сусанни. Магазин займав цілісінький квартал, і можна бути певним: коли вже й тут не було якихось рідкісних виробів, то їх не знайти й в усій Гавані.

Ліворуч од входу, відокремлена бильцями, містилась контора. Там, схилившись над друкарськими та лічильними машинками, працювало кілька службовців під наглядом сеньйора Рамераля, котрий спостерігав за ними із заскленого кабінету, розташованого на півповерха вище.

— Сеньйор Рамераль чекає на вас нагорі, сеньйоре, — прошепотів хлопчик, якого я посилав із запискою. — Підніміться цими сходами, — додав, показуючи, якими саме сходами можна дійти до кабінету.

Рамераль сидів мертвотно-блідий, проте був набагато люб'язніший, аніж під