Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

— Отже, сеньйоре Рамераль, відбитки на пачці сигарет збіглися з відбитками на келиху, що стояв на столику у Сусанниній спальні. Що ви на те скажете?

Рамераль схопив олівець і заходився нервово малювати на папері якесь листя. Відтак підвів очі й, замислено кусаючи губи, свердлив мене поглядом наполоханого звіра.

— Ви маєте рацію, — зрештою визнав він, — це я перебув той день із Сусанною, — важко зітхнув він. — Але я не вбивав її!

Я вивчаюче дивився на нього — казав Рамераль правду чи надто майстерно брехав.

— О якій годині ви пішли з її будинку?

— Приблизно о шостій.

— Вона сказала вам, що чекає когось іншого… чи дала зрозуміти?..

— Не знаю, — відповів він, покусуючи борідку, — нелегко було дізнатися, про що думала Сусанна. Вона вміла маскувати свої справжні наміри.

— Хто залишався в будинку, коли ви пішли?

— Опріч Сусанни, тільки служниця.

— Ім'я служниці?

— Вона називала її Каїтою.

Я пригадав повідомлення газет і ще уважніше вглядався в його блакитнуваті очі.

— Ви стали на слизький шлях, Рамералю, — мовив я, обвинувачуюче піднісши палець угору. — В своїх, свідченнях представникам влади ця служниця твердить, що перед тим, як вона полишила будинок, Сусанна гостей не приймала.

Рамераль підвів полохливий погляд, судорожно поворушив губами, зціпив зуби.

— Це шантаж, — процідив.

— Хто шантажує вас? Служниця?

Він ствердно кивнув головою.

— Ну й публіка… Що ж, які господарі, такі й слуги.

— А про лист, якого ви мені показали… — Тут Рамераль раптом умовк і підвівся. Його розгублений погляд уже нишпорив десь поверх моєї голови. — Хто?.. — почав було він, і я також повернувся на своєму стільці, ховаючи за силуваною посмішкою панічний страх: сходами підіймалися до кабінету двоє поліцейських.

Сліп було діяти блискавично. Я враз усе зважив, забачивши, що здатний учинити єдино можливе: проломити скляну стіну кабінету — за нею ж був магазин. Так і зробив.

Скло виявилося не грубим, а вистрибнувши, я впав на лантухи із зерном. Це пом'якшило удар. Однак не встиг отямитись після падіння, як з усіх боків засвистіли поліцейські.

Стрибаючи з лантуха на лантух, дістався до центрального проходу, оглянувся. Од входу в моєму напрямку йшло двоє поліцейських, а з протилежного боку, біля виходу, поруч із вантажним авто, яке чимось завантажували кілька робітників, стояв патрульний автомобіль. Я поквапом вернувся назад тим же шляхом. Коли дійшов до великої купи лантухів, вискочив на дерев'яні ящики з пляшками. Відти відкрився інший прохід — вужчий од головного; там я, засапапий, зупинився, аби трохи перепочити. Повітря було насичене різними харчовими запахами, але хідник цей дуже допоміг мені; переступив через нього і пішов, ховаючись за високими дерев'яними стелажами, геть забитими сирами. Коли ж стелажі скінчились, уперся в стіну будинку. Гарячково шукав, куди б вислизнути, але нічого підходящого не бачив. Думав, що вже піймався. Ще раз оглянувся, а свистки все наближалися, і я прикинув, що єдиний мій порятунок — дахове вікно. Полиці стелажів стали мені за драбину. Добравшись до вікна, рукояткою «люгера» вибив шибку і вдихнув живодайне повітря, що увірвалося ззовні. Потім проліз крізь вікно і тільки тоді, вже на даху, вилаявся: сам винен, що потрапив у пастку. Звук мотора вивів мене з ніяковості. Я навмання підбіг до місця, де вантажили авто. Воно повільно віддалялося від патрульної машини. Це був мій єдиний шанс. Затамувавши подих, скочив у кузов. Коли ми завернули за ріг, я всміхнувся: патрульна машина вже маневрувала, щоби зблокувати ділянку, яка звільнилась після від'їзду грузовика. На вулиці Омоа грузовик зменшив швидкість, і я зіскочив з нього. Попрямував вулицею Ферпандіпи, перетнув Мопте і зайшов до якоїсь злиденної кав'ярні.

Тут тільки згадав про Макейру, але повертатися було вже пізно.

— Не інакше як билися з биками?

Я підвів голову і побачив перед собою офіціанта, котрий осміхався, позираючи на мій пошматований одяг.

— Ні,— заперечив я, — потрапив у автомобільну аварію, та, на щастя, відбувся тільки подряпинами.

— Тут десь, неподалік? Дивно! А я нічого не чув.

— Це сталося на Куатро-Камінос, — відказав я. — Принесіть мені пива!

Коли офіціант одійшов, я закурив і поринув у роздуми. Офіціант, поставивши бокал на столик, знову став придивлятися до мене.

— Я приїжджий, — пояснив йому. — Мені потрібні брюки і чиста сорочка.

— Я теж про це подумав.

Лисячі риси обличчя його викликали відразу, та й сам він був такий же неохайний, як і його заклад.

— Заждіть хвилинку, — попросив він, показуючи гнилі зуби. Відтак гукнув:

— Марсело! Марсело!

З внутрішнього приміщення кафе вийшов наполоханий хлоп'як.

— Слухаю, сеньйоре Рівас! Чого вам треба, сеньйоре Рівас?

— Ану лишень іди сюди, неробо! Сеньйор хоче дати тобі доручення.

Я надряпав олівцем на клаптику паперу із записника мої розміри брюк і сорочки; витяг з гаманця двадцять песо. Коли отой Рівас побачив мій щільно набитий гаманець, очі в нього спалахнули жадібним вогнем. Я вручив гроші й папірця хлоп'якові, і той Стрілою помчав на вулицю Монте.

Не чекаючи запрошення, Рівас сів за мій столик. З цієї хвилини він став мені нестерпним.

— То ви кажете, що потрапили в аварію, сеньйоре?..

— Альфаро, — промурмотів я, відсьорбуючи пива.

— І де ж ви залишили свою машину, сеньйоре Альфаро?

— Вона вже ні до чого не придатна, я її підігнав до вулиці Крістіни. Пізніше подзвоню до майстерні. Щоб забрали