Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

мав іншого способу зв'язатись з вами, ось я й удався до такого, досить незвичного — згоден, але дійового засобу, аби мати змогу стрітися з вами. Я пропоную вам укласти зі мною угоду, бо чолов'яга, котрого найняв, зрадив мене. Він передав мені деякі витребеньки, які мало чого варті, й зник, прихопивши із собою картину.

— Ви говорили про угоду. Про що йдеться? — поцікавився я.

— Я дам вам прикмети цього чоловіка, щоб ви розшукали його. Коли знайдете, утримайтесь від подальших дій, доки я не порозуміюся з ним про картину. Ніхто ж не наважиться придбати таку відому картину не у законного власника. Тепер, либонь, він і сам це второпав.

— Де тонко, там і рветься, Батлере. Як же, чорт забери, ця людина пояснить поліції всю історію?

У Батлерових очах блиснули лукаві вогники.

— Рано чи пізно, а з в'язниці виходять, — весело пояснив він, — і завше приємно усвідомлювати, що на волі чекає на тебе кілька тисяч, які скрасять твоє життя. — Він зробив виразний жест. — Втім, не журіться за нього, — вигукнув Батлер, — у мене знайдуться слова, щоб умовити його.

— Ви збиралися описати прикмети. То як же він виглядає?

Батлер потягнувся й солодко позіхнув.

— Це означає, що ви приймаєте мою пропозицію.

Я кивнув.

— Високий на зріст чоловік, смаглявий, привабливий, з тонкими вусиками, завжди вишукано зодягнений. Втім, такий опис мало чим допоможе вам; щоб легше його знайти, понишпоріть по всіх парках Старої Гавани, розшукайте бродячого фокусника, що зве себе Каліостро. Коли знайдете, спитайте в нього про Хуана на прізвисько Шестипалий. — Батлер підняв угору вказівний палець і додав: — Одне застереження, Аресе: Каліостро вельми небезпечна особа. І Шестипалий теж.

Через п'ять хвилин я вийшов з Батлерового кабінету. Поперед мене нечутною котячою ходою ступав Чінь-лі. З однієї із кімнат, що виходили в цей довгий коридор, показалась Лю-мей, уся загорнута в своє довге шовкове вбрання; вона зіткнулася зі мною і вибачилась китайською мовою. Я нічого не втямив, опріч одного: зіткнення було не випадкове. Чінь-лі повернувся і кинув на Лю-мей гнівний погляд. Дівчина поквапилась піти геть і зникла в якійсь кімнаті.

Коли я вийшов надвір, китайський квартал перебував в апогеї свого шаленого ритму.

9. БРОДЯЧИЙ ФОКУСНИК

Тільки-но я відійшов від Чінь-лі, одразу засунув руку в кишеню. Ніжний аромат записки, яку звідти витягнув, нагадав мені про Лю-мей. Записка складалася з якихось вертикально розташованих незрозумілих знаків. Я нічого не втямив. Це були китайські ієрогліфи. Зайшов до найближчого бару й сів. Замовив пиво і, безтурботно смакуючи його, піддав Батле-рову розповідь всебічному аналізу. Гра, яку він затіяв, була мені не до вподоби. Я кинув одне песо на столик і підвівся. Офіціант-китаєць узяв купюру, недовірливо зиркнув на неї й розплився в догідливій посмішці.

— Дузе вдячний, сеньйоле, — мовив, побачивши, що я попростував до виходу, не чекаючи решти.

Кожен мій рух був заздалегідь продуманий, але виглядав природно. Нараз я повернувся й запитав:

— Прочитай-но мені цю записку.

Він узяв папірця до рук і, шанобливо схиливши голову, повторював:

— Так, сеньйоле… так, сеньйоле.

Коли ж кинув погляд на записку, з його безбородого обличчя вмить зникла дитяча посмішка, яку заступила мертвотна блідість.

— Ну, то я можу дізнатися, про що там ідеться?

— О, сеньйоле! — вигукнув той, полохливо поводячи очима. — О, сеньйоле!

Я запитував себе, чи не з'їхав він з глузду.

— Облиш негайно! — підвищив я голос. — Що там написано?

Він нашкрябав щось на папірці й дав його мені. У мене поза спиною пройшов мороз. В записці було сказано: «Стережіться, смерть чатує на вас». Вживши застережних заходів, як звикле у надзвичайних ситуаціях, я знайшов готель, аби переспати. Звісно, готелем я назвав цю жалюгідну нічліжку лише тому, що треба було якось назвати. З не меншим успіхом її можна було б найменувати загоном для худоби. Та, зрештою, ось уже кілька днів, як я не надавав звичним вигодам найменшого значення. Спав я цієї ночі дуже погано: мучили страхіття. Вранці встав пізно. Зробивши зарядку, прийняв душ, по тому вирушив до кафе поснідати. Після сніданку переглянув газету.

Смерть Сусанни вже перестала бути сенсацією. Газета присвятила їй лише два рядки, які не містили нічого нового. Я склав газету і подзвонив до Алісії. Дзвінок, мабуть, стягнув її з ліжка, бо на моє «Вітаю, голубко моя» вона відповіла сонно:

— Ой, це ти?! Не уявляєш собі, в яку рань турбуєш мене…

— Годі тобі, воркотухо, — відказав я. — Невже в тебе завжди буває таке приємне пробудження?

— Ти нахаба, — заявила вона, вже остаточно прокинувшись. — Та коли б не…

Я перебив:

— Як ти почувалася, коли була в кігтях у правосуддя?

— О, вони були вельми люб'язні. Спочатку наполягали на тому, що це я сприяла твоїй втечі, потім пробачалися, казали, що це помилка, викликана загальною розгубленістю. Звичайно, — додала вона з лукавою посмішкою, тільки їй притаманною, — це зовсім не. завадило їм приставити до мене нишпорку, щоб стежив. Опріч того, вони тут все догори ногами по-перетрусили.

Я усміхнувся. Якщо поліція вбачала наївність в обличчі Алісії, так схожої на грайливе котеня, вона помилялась. Наївності в неї не було й краплини.

Я цмокнув її по телефону, і вона повісила трубку; я ж — ні: в цю мить вигадлива ідея осяяла мене.

І я не помилився: чітко почув удруге характерне клацання. Поліція підключила телефон Алісії до системи підслуховування. Я кинув трубку і вискочив на вулицю. Схопив перше ж таксі, що проїжджало мимо. Вже за хвилину тут буде повно поліцаїв. Вмостившись на задньому сидінні, я