Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья
У повідомленні було ще чимало дурниць, які дали нагоду посміятися, хоч мені було не- до сміху. Справа ставала все більше заплутаною. Зашморги змови все тугіше затягувалися навколо моєї шиї. Я згорнув газету і запитав себе, чого це Батлер узявся торочити поліції очевидну брехню. Які б не були його мотиви, Батлер, безперечно, заслуговує на мій візит до нього. Я взяв телефонний довідник і розшукав у комерційному відділі перелік магазинів, що займаються продажем старожитностей. Батлерів магазин містився на вулиці Сан-Ніколас, у китайському кварталі. Я занотував номер в своєму записнику і вийшов з цього жалюгідного шиночка.
Було вже близько десятої вечора, коли я простував тротуаром навпроти Батлерового магазину. На розі зупинився і непомітно озирнувся.
На цій частині вулиці містились заклади найрізноманітнішого гатунку, включаючи такі, де за товар правили жіночі ласки. Кілька разів пройшов вулицею. В цей час кількість перехожих, яких була сила-силенна в цьому кварталі, ще не дійшла свого апогею. Втім, збудженість, яка панувала навколо, все посилюючись, давала уяву, чому китайський квартал був найпринаднішим місцем Гавани у другій половині ночі.
В якомусь смердючому туалеті я перевірив набої у своєму «люгері».
Потім перетнув вулицю і натиснув на дзвоник Батлерового будинку.
Двері трохи прочинилися, і крізь щілину показалось якесь китайча.
— Чого базаєте? — запитало й відразу ж, нібито чекало на мене, запросило: — Плоходьте, сеньйоле Алес.
Я всміхнувся: моя популярність перевищила всі сподівання.
— Дякую, Чінь-лі,— відповів я цілком серйозно.
— Моя не є Чінь-лі,— запротестувало китайча, — моя є… моя є…
— Мені байдуже, як тебе звуть, — перебив я його, — Дай знати своєму господареві, що я прийшов.
Китайчик Чінь-лі, не відповівши, зник у широкому коридорі, що тягся крізь увесь будинок.
Я огледівся. Це був типовий антикварний магазин. Усі речі тут були рідкісні: статуетки, кришталь, кераміка, різні ювелірні вироби. На всьому саме той відбиток давнини, що так захоплює колекціонерів. Чінь-лі повернувся усміхнений.
— Сеньйол Батлел заплошує вас до себе, — мовив, церемонно вклоняючись.
Я зробив йому знак, який він чудово зрозумів. Крокував Чінь-лі шпарко і нечутно, я — слідом за ним. Мені цікаво було спостерігати, як по-котячому пружно ступає китайчик. Зупинившись перед якимись прочиненими дверима, він знову так само церемонно вклонився і жестом показав, щоб я проходив.
Я зробив крок уперед. Потім блискавичним порухом скрутив йому руку і, тримаючи його поперед себе, ніби щит, вихопив «люгер». Батлер сидів за величезним столом у кутку, його реакція була такою ж: і в його руці з'явився пістолет.
— Сказав би, що це нічия, Батлере, — мовив я, цілячись у нього.
Він поклав пістолет на стіл і осміхнувся. Я штовхнув Чінь-лі на долівку, хоч тримався напоготові.
Чінь-лі теж загадково осміхнувся, підводячись.
І всміхався він недарма — в усякому разі, крізь його усмішку прозирала східна мудрість.
— Моя піти звідси, — мовив він, обсмикуючи халат, і попрямував до дверей.
Батлер, поглянувши на свій пістолет, вигукнув:
— До дідька зброю, Аресе! — відчинивши шухляду свого столу, кинув у неї пістолет.
Пропустивши Чінь-лі, я причинив двері, у Батлера було чимало рис, які впадали в око. Та насамперед — його незаперечна латиноамериканська вимова. Не чекаючи, поки я щось запитаю, він пояснив:
— Вас, може, здивує, що так управно розмовляю іспанською мовою, але ж я північноамериканець лише за прізвищем.
— Ваш родовід мене не цікавить, — перебив я його. — Волів би знати, чорт забери, що означає ваша заява властям?
Батлер, розкинувшись у кріслі, щиро зареготав. Коли він сидів, то справляв враження людини карли-куватої, насправді ж мав міцну статуру і правильні риси обличчя. Було ясно — крокує він по землі твердо, не обтяжуючи себе ваганнями. Здогадавшись, нарешті, що я не поділяю його веселого настрою, він припинив регіт і випростався в кріслі.
— Даруйте, — вибачився він. — Якось я не подумав, що мій веселий настрій аж ніяк не пасує до вашого нинішнього становища, яке зовсім не схиляє до гумору.
Я, скривившись, процідив:
— Чекаю ваших пояснень, Батлере.
Він замислено вхопився за підборіддя.
— Гм! — промовив, пильно озираючись на мене. — Вас здивує те, що я скажу. — Зробив невеличку паузу і в один видух випалив: — Я хотів зробити вам послугу — тільки й усього.
Я неспокійно засовався на стільці. Батлер уже почав виводити мене з рівноваги.
— Мені такі послуги не до вподоби.
— Дозвольте пояснити вам, Аресе, — попросив він трохи насмішкувато. — Чи знаєте ви, хто вбив Сусанну?
— Чи знаю я?! — пробурмотів йому. — Хіба б я гасав отак, коли б знав?
— Так ось, це знаю я, Аресе, — проказав він, анітрохи не змінюючи при цьому насмішкуватого тону. — Але як міг би я вас повідомити про те, коли з вами не знайомий?
— Ви не мали ні про що мене повідомляти. Досить було сповістити про це поліцію.
— О, ця поліція! — вигукнув він. — Не маю бажання навіть і чути про неї, Аресе!
Ситуація ставала справді цікавою. Я осміхнувся. Потім розреготався.
— Ну й тип! Ви в мене перший претендент на добрячий ляпас, Батлере, — спокійно промовив я.
— Це було б неймовірним безглуздям з вашого боку… а ви ж бо зовсім не дурень.
— До діла, Батлере. Ближче до ділаї Хто вбив Сусанну?
— Те, що я не повідомив поліцію, хто вбив Сусанну, а скажу це вам, має своє пояснення. Але дозвольте мені розповісти все з самого початку, — попросив він, прибравши серйозного виразу.
Я