Маятник Фуко - Умберто Еко

студій. Ми ж перебуваємо на службі в культури, чи я помиляюся? То ж віддайте йому цю карту, цей атлас, цей топографічний план, я навіть не хочу знати, що воно таке. Якщо йому так на цьому залежить, значить, він має якусь підставу, безперечно, поважну, адже джентльмен завше джентльмен. Їдьте до Парижу, потисніть один одному руки і буде по всьому Гаразд? І не журіться понад міру. Ви знаєте, що я завжди до ваших послуг». Відтак він увімкнув переговорний пристрій: «Пані Граціє… Ну от, її нема, її ніколи нема, коли вона мені потрібна. У вас є свої клопоти, любий Бельбо, а якби ви знали, скільки їх у мене. До побачення, якщо побачите в коридорі пані Грацію, пришліть її до мене. І відпочиньте, прошу вас».

Бельбо вийшов. У приймальні пані Грації не було, він побачив, як засвітився червоний вогник персональної телефонної лінії Ґарамона, який, очевидно, до когось телефонував. Бельбо не зміг стриматися (гадаю, вперше у своєму житті він дозволив собі таку нетактовність). Він підняв слухавку і підслухав розмову. Ґарамон говорив комусь: «Не турбуйтеся. Гадаю, я його переконав. Він поїде до Парижу… Це мій обов’язок. Нема за що, адже всі ми належимо до того самого духовного лицарства».

Отже, Ґарамон теж причетний до таємниці. До якої таємниці? До тої, відкрити яку міг лише Бельбо. І якої не існувало.

Був уже вечір. Бельбо пішов до Піладе, перекинувся з кимось двома словами, випив понад міру алкоголю. А наступного ранку подався до єдиного друга, який у нього залишився. Він пішов до Діоталлеві. Пішов просити допомоги в людини, яка помирала.

Про їх останню розмову він залишив в Абулафії гарячковий звіт, із якого я не міг вичленувати, скільки там було від Діоталлеві, а скільки від Бельбо, адже в обох випадках це було схоже на бубоніння людини, яка каже правду, знаючи, що не пора забавлятися ілюзіями.

110

І сталося так, що Раббі Ішмаель бен Еліша та його учні, вивчаючи книгу Єціра, помилилися кроками й почали прошкувати назад аж поки самі не ввігналися в землю аж до пупа, з причини сили літер.

(Псевдо-Саадія, Коментар до Сефер Єціра)

Він ніколи не був таким альбіносом, хоч майже не мав уже ані волосся, ані вій, ані брів. Він був схожий на більярдну кулю.

«Даруй», сказав йому Бельбо, «я можу поговорити з тобою про свої справи?»

«Говори. Я більше не маю справ. Лише потреби. З великої літери».

«Я чув, що винайшли нову терапію. Ця хвороба вмить пожирає тих, кому двадцять років, а в п'ятдесят усе триває поволі, і є час знайти якусь раду».

«Говори за себе. Мені ще нема п’ятдесяти. У мене ще молодий організм. Я маю привілей померти з більшим поспіхом, ніж ти. Але хіба ти не бачиш, що мені важко говорити. Розповідай свою історію, а я відпочину».

З пошани до нього Бельбо слухняно розповів йому всю свою історію.

І тоді Діоталлеві, дишучи, наче ота Річ із науково-фантастичних фільмів, заговорив. І на ту Річ він тепер був схожий своєю прозорістю, відсутністю межі між зовнішім та внутрішнім, між шкірою і тілом, між легким білим пушком, який іще виднів з-під розстебнутої на животі піжами, і в’язкою мішаниною нутрощів, яку можуть показати лише рентгенівські промені або хвороба на останній стадії.

«Якопо, лежачи тут, у ліжку, я не можу бачити того, що відбувається у світі. Я не знаю, чи те, що ти мені розповідаєш, відбувається всередині тебе чи назовні. Байдуже, хто збувся розуму — ти чи світ, усе зводиться до одного. В обох випадках хтось перемішав і переплутав слова Книги більше, ніж дозволено».

«Що це означає?»

«Ми згрішили проти Слова, Слова, яке сотворило й підтримує світ. Тепер тебе за це покарано, як покарано й мене. Між мною і тобою різниці немає».

Увійшла сестра-жалібниця, зволожила йому чимось губи й сказала Бельбо, що його не можна втомлювати, але Діоталлеві збунтувався: «Залиште мене. Я мушу сказати йому Правду. Ви знаєте Правду?»

«Ох, я, ну що ви таке питаєте, докторе…»

«Тоді йдіть геть. Я мушу сказати своєму другові дуже важливу річ. Слухай уважно, Бельбо. Так, як у тілі людини є члени, суглоби й органи, так само є вони і в Торі, згода? І подібно, як Тора має члени, суглоби й органи, має їх і тіло людини, згода?»

«Згода».

«А раббі Меїр, коли він учився у раббі Аківи, додавав до чорнила вітріоль, й учитель не казав нічого. Але коли раббі Меїр запитав у раббі Ішмаеля, чи він чинить добре, той сказав йому: синку, будь обережний у своїй праці, адже це праця божественна, і варто тобі лишень опустити якусь літеру або написати на одну літеру більше, ти знищиш цілий світ… Ми спробували переписати Тору, але не дбали, чи літер більше, чи менше…»

«Ми жартували…»

«З Торою не жартують».

«Але ми жартували з історією, з писаннями інших…»

«А хіба є якесь писання, яке створювало б світ і не було б Книгою? Дай мені трохи води, ні, не у склянці, намочи цю хустинку. Дякую. Тепер послухай. Перемішувати літери Книги означає перемішувати світ. Цього не можна уникнути. Це стосується будь-якої книги, навіть букваря. Хіба ті люди, як-от твій доктор Ваґнер, не говорять, що той, хто грається словами, анаграмує їх, перекручує мову, має зло в душі й ненавидить свого батька?»

«Це не зовсім так. Вони — психоаналітики, й говорять це, щоб заробити гроші, вони ж не твої рабини».

«Вони рабини, усі є рабинами. Усі говорять про одне і те ж. Гадаєш, що рабини, говорячи про Тору, мали на увазі сувій? Вони говорили про нас, про наше бажання переробити через мову наше тіло. Тепер послухай. Щоб маніпулювати літерами Книги, треба великої побожності, а ми її не мали. Ім’я Бога вплетене у кожну книгу, а ми анаграмували всі книги з історії, не молячися. Помовч, послухай мене. Той, хто вивчає Тору, підтримує світ у русі, і коли він читає або переписує її, він підтримує в русі своє тіло, адже нема такої частини тіла, яка б не мала свого відповідника у світі… Намочи хустинку, дякую. Якщо ти змінюєш Книгу, ти змінюєш і світ, а якщо змінюєш світ, змінюєш також тіло. Ми ж цього не збагнули.

Тора випускає зі своєї скрині одне слово, яке з'являється на мить й одразу ховається. І відкривається на мить лише тому хто його