Маятник Фуко - Умберто Еко
«Гаразд», сказав Діоталлеві, «ми знайшли павликіян. Облишмо Наполеона, якому, вочевидь, не вдалося здійснити свого наміру, інакше, опинившись на острові Святої Гелени, він, ляснувши пальцями, змусив би тремтіти своїх супротивників. Що ж відбувається тоді посеред усього цього люду? В мене аж тріскається голова».
«У половини з них вона таки тріснула», сказав Бельбо.
91
О, як же добре викрили ви всі ці пекельні секти, що готують шлях Антихристові… Однак серед них є одна секта, якої ви лиш ледь торкнулися.
(Лист капітана Сімоніні до Барруеля, з La civiltà cattolica, 21.10.1882)
Хід Наполеона щодо євреїв викликав зміну курсу єзуїтів. Mémoires Барруеля не містили жодного натяку на євреїв. Але 1806 року Барруель отримує листа від якогось собі капітана Сімоніні, котрий нагадує йому, що і Мані, і Гірський Старець були євреями, що масонство заснували євреї, і що євреї проникли у всі тогочасні таємні товариства.
Лист Сімоніні, вправно пущений в обіг у Парижі, поставив у складне становище Наполеона, котрий щойно тільки ввійшов у контакт із Великим Синедріоном. Цей контакт, очевидно, стурбував також павликіян, адже в ті роки Священний Синод Московської Православної Церкви проголосив: «Наполеон сьогодні має на меті об’єднати всіх євреїв, яких Божий гнів розкидав по цілій землі, спонукати їх повалити Христову Церкву і проголосити Наполеона істинним Месією».
Добрий Барруель погоджується з ідеєю, що змова не просто масонська, а єврейсько-масонська. Між іншим, ідея цієї сатанічної змови була зручним засобом нападу на нового ворога, тобто на Високу Вендіту Карбонаріїв, а отже, на антиклерикальних отців Рісорджіменто, від Мадзіні до Ґарібальді.
«Але ж усе це відбувається на початку XIX століття», сказав Діоталлеві. «А великий антисемітський наступ починається наприкінці століття, з опублікуванням Протоколів Мудреців Сіону. Й ці Протоколи з’являються в російському регіоні. Отже, це ініціатива павликіян».
«Ясна річ», мовив Бельбо. «Нема сумнівів, що тут єрусалимська група розділилася на три гілки. Перша через іспанських та провансальських кабалістів стала натхненницею неотамплієрського крила, другу поглинуло беконіанське крило, і її прибічники стали вченими та банкірами. Саме на них накидаються єзуїти. Але є ще й третя гілка, яка формується в Росії. Велика частина російських євреїв — це дрібні крамарі й лихварі, а отже, на них криво дивляться бідні селяни; інша ж їх частина — оскільки єврейська культура є культурою Книги і всі євреї вміють читати і писати — поповнює ряди ліберальної та революційної інтелігенції. Павликіяни, які є містиками, реакціонерами і які нерозривно пов’язані з феодалами, проникають у двір. Очевидно, що в них з єрусалимлянами не може бути нічого спільного. Тож вони зацікавлені в тому, щоб дискредитувати євреїв, а через них — цього вони навчилися від єзуїтів — поставити у скрутне становище своїх зовнішніх супротивників, як неотамплієрів, так і беконіанців».
92
Не може бути жодного сумніву. З усією могутністю та грізністю Сатани царство переможного Царя Ізраїля гряде до нашого неоновленого світу; до престолу вселенської влади наближається Цар, народжений із крові Сіону, Антихрист.
(Сергій Нілус, Епілог до Протоколів)
Ідея була прийнятною. Достатньо було вирішити, як Протоколи потрапили до Росії.
Папюс, один з найвпливовіших мартиністів кінця століття, заворожив Миколу II під час візиту царя до Парижу, відтак подався до Москви і привіз із собою такого собі Філіпа, тобто Філіпа Нізьє Ансельма Вашо. Одержимий дияволом у шестирічному віці, зцілитель у тринадцятирічному, цей ліонський гіпнотизер зачарував як Миколу II, так і його істеричну дружину. Філіп був запрошений до двору і призначений лікарем Петербурзької Військової Академії, генералом та статським радником.
Тоді його супротивники вирішують протиставити йому таку ж харизматичну постать, яка б підірвала його престиж. І знаходять Нілуса.
Нілус був мандрівним ченцем, який мандрував (що ж йому було ще робити?) лісами в рясі, хизуючись довгою бородою пророка, двома дружинами, донечкою та помічницею чи, може, полюбовницею, і всі вони ловили кожне слово з його вуст. Напівгуру, з тих, що в кінці тікають із зібраними пожертвами, напівпустельник, з тих, що волають про близький кінець. І справді, його нав’язливою ідеєю були підступи Антихриста.
План покровителів Нілуса полягав у тому, щоб висвятити його на попа, аби потім він, пошлюбивши (одною дружиною більше чи менше) Олену Олександрівну Озерову, фрейліну цариці, став сповідником самодержців.
«Я людина мирна», сказав Бельбо, «але починаю підозрювати, що вигублення сім’ї Романових було операцією на кшталт винищення пацюків».
Словом, у певну мить прихильники Філіпа оскаржили Нілуса в розпусному житті, і Господь знає, що вони таки мали рацію. Нілус був змушений залишити двір, але тут хтось прийшов йому на допомогу, передаючи йому текст Протоколів. Оскільки всі поголовно плутали мартиністів (які черпали натхнення у святого Мартина) і мартінесистів (послідовників того Мартінеса де Паскаллі, якого так недолюбляв Длье), і оскільки Паскаллі за деякими тодішніми чутками був євреєм, значить, дискредитуючи євреїв, можна було дискредитувати й мартиністів, а дискредитуючи мартиністів, можна було знищити Філіпа.
Перша, неповна версія Протоколів з’явилася фактично ще 1903 року в петербурзькій газеті Русское Знамя, яку випускав войовничий антисеміт Крушеван. За згодою урядової цензури 1905 року, ця перша версія, доповнена, була анонімно передрукована в книзі Джерело наших лих, яку, ймовірно, видав певний добродій Бутмі, який разом із Крушеваном брав участь у заснуванні Союзу Російського Народу, відомого згодом як Чорні Сотні, що до нього вербували звичайних злочинців, аби здійснювати погроми та замахи крайньо правого штибу. Бутмі продовжував публікувати, тепер уже під своїм іменем, інші видання цього твору, під назвою Вороги роду людського — Протоколи, що походять із секретних архівів центральної канцелярії Сіону.
Але то були лишень дешеві брошурки. Розширена версія Протоколів, яка потім буде перекладена в усьому світі, виходить 1905 року в третьому виданні книги Нілуса Велике у Малому: Антихрист — неминуча політична можливість, що вийшла у Царському Селі під егідою місцевого відділення Червоного Хреста. Ця версія була подана в рамках значно ширшої містичної рефлексії, і книга опиняється в руках царя. Митрополит Московський велить читати її у всіх московських церквах.
«Але який зв’язок», поспитав я, «між Протоколами і нашим Планом? Тут весь час йдеться про ці Протоколи, може, нам варто перечитати їх?»
«Нема нічого простішого», сказав нам Діоталлеві, «завше знаходиться якийсь видавець, охочий перевидати їх — колись це робили, виказуючи обурення, задля оприлюднення історичного документа, а згодом це поступово почали робити задля задоволення».
«Он які вони, погани».
