Маятник Фуко - Умберто Еко

Він намагається створити франко-російську анти-семітську лігу 1902 року. Для цього використовує метод, подібний до методів розенкройцерів. Він стверджує, що ліга існує, сподіваючись, що відтак хтось її таки створить. Але він послуговується також іншим прийомом: спритно перемішуючи правду з брехнею, представляє правду в такому світлі, нібито вона невигідна для нього, тому ніхто не сумнівається й у правдивості брехні. Він поширює в Парижі таємничий заклик до французів підтримувати Російську Патріотичну Лігу зі штабом у Харкові. У закликові він нападає сам на себе, як на людину, яка хоче знищити лігу, висловлюючи побажання, що він, Рачковський, колись змінить свою думку. Він сам себе оскаржує в тому, що послуговувався такими здискредитованими особами, як Нілус, що таки правда.

На якій підставі можна приписати Протоколи Рачковському?

Покровителем Рачковського був міністр Сергій Вітте, прогресист, який хотів перетворити Росію в новочасну країну. Чому прогресист Вітте користувався послугами реакціонера Рачковського, було відомо лише Господу Богові, але ми були вже готові до всього. Вітте мав політичного супротивника, якого звали Ілля Ціон і який ще раніше публічно виступав проти міністра з полемічними закидами, що нагадували деякі уступи з Протоколів. Але у творах Ціона не було натяків на євреїв, адже він сам був єврейського походження. 1897 року Рачковський, за наказом Вітте, велить провести обшук на віллі Ціона у Террітеті і знаходить памфлет Ціон, написаний на основі книги Жолі (або ж Сю), де ідеї Мак’явеллі-Наполеона III приписувалися Вітте. Рачковський своїм генієм фальсифікатора заміняє Вітте євреями і пускає цей твір в обіг. Ім’я Ціон природно змушує згадати Ціон, й усім стає зрозуміло, що авторитетний єврейський діяч викриває єврейську змову. Ось як народилися Протоколи. Відтак у Парижі цей текст потрапляє до рук Юліяни чи пак Юстини Глінки, яка обертається в колах мадам Блаватської, а у вільний час шпигує й видає поліції російських революціонерів на вигнанні. Глінка, безперечно, є агенткою павликіян, які пов’язані з землевласниками, а отже, хочуть переконати царя, що плани Вітте тотожні з планами міжнародної єврейської змови. Глінка надсилає цей документ генералові Оргєєвському, а той через командувача імператорської гвардії доводить його до відома царя. Вітте опиняється у скрутному становищі.

Таким чином, перебуваючи в полоні своєї антисемітської завзятості, Рачковський причиняється до нещасть свого патрона. А ймовірно, й до своїх власних нещасть. І справді, з цього часу ми втрачаємо його слід. Можливо, Сен-Жермен перейшов до нових перевдягань та до нових перевтілень. Але наша історія набула правдоподібного, раціонального, чіткого вигляду, адже її підтримувала низка фактів, правдивих, — говорив Бельбо, — як сам Бог.

Все це змусило мене згадати розповіді Де Анджеліса про синархію. Вся краса цієї історії — звичайно ж, нашої історії, але може й Історії, як натякав Бельбо з нездоровим блиском ув очах, простягаючи мені свої картки — полягала в тому, що різні групи знищували одна одну в смертному бою, послуговуючись тією самою зброєю, що й супротивники. «Першим обов’язком вправного шпигуна», примовляв я, «є викрити як шпигунів тих, за ким він шпигує».

Бельбо сказав: «Пригадую собі одну історію в ***. При заході сонця я постійно зустрічав на вулиці одного типа на ймення Ремо — чи щось подібне — на чорній „Баліллі“. Чорні вуса, кучеряве чорне волосся, чорна сорочка, чорні, страшенно зіпсовані зуби. Він цілував дівчину. А в мене викликали огиду ті його чорні зуби, які цілували цю прегарну, біляву істоту, не пам’ятаю навіть її обличчя, але для мене вона була непорочною дівою і повією, вічною жіночістю. Мене аж дрож проймав від цього». Він інстинктивно перейшов на патетичний тон, щоб підкреслити свою іронію, адже усвідомлював, що дозволив полонити себе невинній млосності, навіяній спогадами. «Я запитував себе й питав інших, чому цей Ремо, який належав до Чорних Бригад, дозволяв собі відкрито показуватися на людях, навіть у часи, коли *** не було зайняте фашистами. Й мені відповіли, що ходять чутки, нібито він розвідник партизанів. Хай там як було, але одного вечора я побачив, як він цілував ту саму біляву дівчину, на тій самій чорній „Баліллі“, з тими самими чорними зубами, але вже з червоною хустинкою на шиї та в сорочці кольору хакі. Він перейшов до ґарібальдійських Бригад. Усі вітали його, й він отримав бойове ім’я Х9, наче персонаж Алекса Реймонда, про якого я читав у коміксах тижневика „Аввентурозо“. Молодець, Х9, казали вони йому… А я ненавидів його ще дужче, адже зін володів цією дівчиною за згодою загалу. Однак дехто казав, нібито він був фашистським шпигуном, підісланим до партизанів; гадаю, це говорили ті, хто бажав відбити в нього дівчину, але в усякому разі він залишався під підозрою…»

«А далі?»

«Вибачте, Казобоне, чому вас так цікавлять події мого життя?»

«Тому що ви їх розповідаєте, а розповіді становлять факти колективної уяви».

«Дотепно. Отож, одного ранку Х9 вийшов за територію села; можливо, він призначив дівчині побачення на полі, аби, не зупиняючись на жалюгідних пестощах, показати їй, що його прутень не такий зіпсований, як його зуби, — даруйте мені, я дотепер не можу його полюбити, — словом, фашисти піймали його в пастку, повезли до міста й о п’ятій ранку наступного дня розстріляли».

Пауза. Бельбо роздивлявся свої сплетені, немов у молитві, руки. Відтак розняв їх і сказав: «Це було доказом того, що шпигуном він не був».

«Яка ж мораль цієї притчі?»

«Хто вам сказав, що притчі мусять мати мораль? Але якщо добре подумати, ця притча, можливо, означає, що часто для того, аби щось довести, треба померти».

97

Я є той, хто є.

(Вихід 3,14)

Я є той, хто є. Аксіома герметичної філософії.

(Mme Blawatsky, Isis Unveiled, р. 1)

— Хто ти? спитало водночас триста голосів, а тимчасом у руках найближчих привидів заблисли шпаги…

— Я є той, хто є, сказав він.

(Александр Дюма, Жозеф Бальзамо, II)

Я зустрівся з Бельбо наступного ранку. «Вчора ми написали непогані сторінки для роману з продовженням», сказав я йому. «Але, можливо, якщо ми хочемо збудувати переконливий План, нам належить більше триматися дійсності».

«Якої дійсності?» запитав він мене. «Можливо, лише роман із продовженням дає нам справжнє мірило дійсності. Нас обдурили».

«Як це?»

«Нас примушували вірити, що, з одного боку, існує велике мистецтво, яке зображає типових