Маятник Фуко - Умберто Еко
Так у певний момент між ними дійшло до розриву, і Постель покинув єзуїтів — або ж єзуїти виставили його за двері. Але якщо Постель був єзуїтом, нехай навіть недовго, він же мусив звіритися святому Ігнатієві — якому він дав обітницю послуху perinde ас cadaver[236] — про свою місію. «Любий Ігнатію, — сказав він, мабуть, йому, — знай, що приймаючи мене, ти приймаєш також секрет Плану тамплієрів, що їх представником від Франції є моя скромна особа, ба більше, всі ми очікуємо третьої столітньої зустрічі 1584 року, — чом би нам не очікувати її ad majorem Dei gloriam[237]».
Таким чином єзуїти через Постеля, завдяки хвилині його слабкості, дізналися про таємницю тамплієрів. Секрет такого штибу належить використати. Святий Ігнатій переходить у вічне блаженство, але його наступники чувають і продовжують тримати Постеля на оці. Вони хочуть знати, з ким він зустрінеться того віщого 1584 року. Але, на жаль, Постель помирає раніше, і нічого не дає навіть те, що — як запевняло одне з наших джерел — коло його смертного ложа був присутній якийсь незнаний єзуїт. Єзуїти не знають, хто Постелів наступник.
«Даруйте, Казобоне», сказав Бельбо, «тут щось не грає. Якщо справи малися саме так, єзуїти не могли знати, що зустріч 1584 року не відбулася».
«Однак не треба забувати», зауважив Діоталлеві, «що — якщо Невірні кажуть правду — ці єзуїти були залізні хлопці й не давали так легко обвести себе круг пальця».
«Гм, щодо цього», сказав Бельбо, «то один єзуїт може з’їсти двох тамплієрів на сніданок і ще двох на вечерю. Їх також розпускали, і не раз, і до цього доклали зусиль уряди цілої Європи, однак, вони все ще з нами».
Треба було залізти в шкуру єзуїта. Що зробив би єзуїт, якби Постель вислизнув йому з-під рук? У мене одразу з’явилась ідея, але вона була така дияволічна, що навіть наші дияволісти, подумав я, не зможуть її перетравити: розенкройцери були вигадкою єзуїтів!
«Коли помер Постель», запропонував я, «єзуїти — адже вони хитруни — математично передбачили цю плутанину з календарями і вирішили взяти ініціативу в свої руки. Вони влаштовують розенкройцерську містифікацію, точно вираховуючи, до чого це призведе. Серед багатьох ентузіастів, які піймалися на гачок, відкриває себе, заскочений зненацька, й хтось із автентичних осередків. У цьому випадку можна уявити собі лють Бекона: Флудде, телепню, ти не міг тримати язика за зубами? Але ж віконте, Му Lord, здавалося, що вони з наших… Дурню, хіба тебе не вчили не довіряти папістам? Тебе треба було спалити, а не того бідолашного Ноланця!»
«Але в такому разі», говорив Бельбо, «чому єзуїти чи ті католицькі полемісти, що працювали на них, накидаються на розенкройцерів як на єретиків та одержимих бісом, коли ті перебралися до Франції?»
«Ви ж не будете твердити, що єзуїти діють прямолінійно, — які ж із них тоді були б єзуїти?»
Ми довго сперечалися з приводу моєї пропозиції і врешті за спільною згодою вирішили, що початкова гіпотеза краща: розенкройцери були приманкою, яку кинули французам беконіанці та німці. Але, ледве тільки з’явилися маніфести, єзуїти відразу зрозуміли, що до чого. І відразу втрутилися в гру, аби переплутати карти. Метою єзуїтів було, очевидно, перешкодити возз’єднанню англійської та німецької гілок з французькою, і годився будь-який, навіть найбільш ниций удар.
А тим часом отці-ісусівці збирали факти, нагромаджували інформацію і зосереджували її… де саме? В Абулафії, пожартував Бельбо. Але Діоталлеві, який у міжчассі власноруч озброївся фактами, сказав, що це зовсім не жарт. Єзуїти, безперечно, конструювали величезну, надзвичайно потужну обчислювальну машину, яка повинна була робити висновок з мішанини всіх тих клаптів правди та брехні, що їх вони терпляче нагромаджували впродовж століть.
«Єзуїти», говорив Діоталлеві, «зрозуміли те, чого не збагнули ані бідолашні старі тамплієри з Провену, ані беконіанське крило, тобто що карту можна відтворити комбінаторним шляхом, а це значить, за допомогою засобів, що провіщали сучасні електронні мозки! Єзуїти першими винайшли Абулафію! Отець Кірхер перечитує всі трактати про комбінаторне мистецтво, від Лулла і далі. І погляньте, що він публікує у своєму Ars Magna Sciendi…»
«Мені це нагадує взір для в’язання гачком», сказав Бельбо.
«Ні, панове, це всі можливі комбінації з n елементів. Факторіальне обчислення, взяте з Сефер Єціра[238]. Обчислення комбінацій та перестанов, сама суть Темури[239]!»
Щодо цього не могло бути сумнівів. Одна річ — зрозуміти неясний проект Флудда знайти карту, виходячи з полярної проекції, зовсім інша — знати, скільки спроб для цього треба зробити, і зуміти здійснити їх усі, щоб прийти до оптимального вирішення. А насамперед, одна справа — створити абстрактну модель можливих комбінацій, і зовсім інша — вигадати машину, яка могла б їх здійснити. І ось Кірхер, а також його учень Шотт, проектують механічні пристрої, механізми з перфорованими картами, комп’ютери ante litteram[240]. На основі двійкової системи. Кабала, застосована до модерної механіки.
IBM: Iesus Babbage Mundi, Iesum Binarium Magnificamur. AMDG: Ad Maiorem Dei Gloriam? Аж ніяк! Ars Magna, Digitale Gaudium! IHS: Iesus Hardware & Software![241]
89
У найгустіших надрах пітьми утворилося суспільство нових істот, які знаються між собою, ніколи не бачившись, розуміються, ніколи не розмовлявши, допомагають один одному, не бувши друзями… Це суспільство взяло від єзуїтського режиму сліпий послух, від масонства — випробування та зовнішні церемонії, від тамплієрів — викликання підземних духів та неймовірну сміливість… Можливо, граф Сен-Жермен не просто наслідував Гійома Постеля, якому була властива манія вважати себе старішим, ніж він був насправді?
(Marquis de buchet. Essai sur la secte des illuminés, Paris, 1789, V та XII)
Єзуїти зрозуміли, що коли є потреба викликати замішання у лавах супротивника, нема нічого кращого, як створити таємні секти, виждати, поки небезпечні ентузіасти спіймаються на гачок, а відтак усіх їх заарештувати. Точніше, якщо ти боїшся змови, організуй її сам, і тоді всі ті, хто схильний брати в ній участь, потраплять під твій контроль.
Я пам’ятав, що Альє дуже стримано відгукувався про Рамзея, першого, хто налагодив прямий
