Маятник Фуко - Умберто Еко
«По-іншому?»
«Авжеж. Пруст мав рацію: погана музика краще передає життя, ніж Missa Solemnis[246]. Мистецтво глузує з нас, заспокійливо показуючи світ таким, яким би хотіли бачити його митці. А бульварний роман нібито жартує, але показує нам світ таким, яким він є, або, принаймні, яким він може бути. Жінки більше схожі на Міледі, ніж на Лючію Монделлу, Фу Манчу правдоподібніший від Натана Мудрого, а Історія схожа більше на ту, яку розповідає Сю, ніж як її бачить Геґель. Бульварні романи писали Шекспір, Мелвілл, Бальзак і Достоєвський. Насправді відбувається те, що вже давно наперед розповіли бульварні романи».
«Це тому, що легше наслідувати бульварний роман, аніж твір справжнього мистецтва. Щоб стати Джокондою, треба докласти чимало зусиль, натомість наслідування Міледі відповідає нашому природному нахилові обирати шлях легшого опору».
Діоталлеві, який дотепер був лише мовчазним слухачем розмови, зауважив: «Погляньте-но на нашого Альє. Йому легше наслідувати Сен-Жермена, ніж Вольтера».
«Авжеж», сказав Бельбо, «по суті, жінки теж вважали Сен-Жермена більш цікавим, ніж Вольтера».
Згодом я знайшов цей файл, де Бельбо у романній формі підсумував наші висновки. Я усвідомлюю, що він отримував задоволення, відтворюючи цю історію, до якої не додав нічого свого, окрім кількох сполучних фраз. Я не намагаюся виловити всі цитати, запозичення, кліше, але впізнаю деякі уступи цього бурхливого колажу. Іще раз, щоб утекти від занепокоєності Історією, Бельбо писав і переписував життя за допомогою чужих текстів.
FILENAME: Повернення Сен-Жермена
Вже впродовж п’яти століть мстива рука Всемогутнього провадить мене від глибин Азії аж до цих земель. Із собою я приношу жах, розпач, смерть. Далебі, я нотар Плану, навіть якщо іншим про це не відомо. Я бачив набагато страхітливіші речі, й різня Варфоломіївської ночі була для мене надто нудною порівняно з тим, що тепер я наготувався вчинити. Ох, навіщо мої вуста кривляться в цій сатанинській посмішці? Я є той, хто є, якщо триклятий Каліостро не узурпував ще й цього мого останнього права.
Але година мого торжества близька. Коли я був Келлі, Совпс у Лондонській Вежі розповів мені все. Таємниця полягає в тому, щоб стати кимось іншим.
За допомогою хитромудрих плетив я домігся, щоб Джузеппе Бальзамо замкнули у фортеці святого Лева, і заволодів його секретами. Як Сен-Жермен я зник, і тепер усі мене вважають графом Каліостро.
Недавно всі годинники міста вибили північ. Яка неприродна тиша. Ця мовчанка вселяє в мене підозру. Вечір чудовий, хоч і надзвичайно холодний, високо в небі місяць студеним сяйвом освітлює непролазні вулички старого Парижа. Можливо, зараз десята вечора: недавно дзвіниця абатства Блек-Фрайярз повільно вибила восьму. Вітер з похмурим свистом розхитує залізні вітровкази на сумних просторах дахів. Густа ковдра хмар укриває небо.
Капітане, повертаємось? Ні, навпаки, ми тонемо. Прокляття, невдовзі Патна затоне, стрибай, Джиме Коноплянику, стрибай. Хіба не віддав би я, аби лиш позбутися цієї тривоги, діяманта величиною з горіх? Піднімай бізань, брамсель і ще що хочеш, іди проти вітру, роби що-небудь, чортове поріддя, бо буде непереливки!
Я страхітливо вишкірив частокіл своїх зубів, а тимчасом смертельна блідота полум’ям охопила моє воскове, вкрите зеленкуватими плямами обличчя.
Як потрапив сюди я, чисте втілення образу помсти? Пекельні духи зневажливо посміхатимуться, бачачи сльози істоти, лиховісний голос якої так часто примушував їх тремтіти у самих надрах їх вогненної безодні.
Гей, більше світла!
Скільки сходинок довелось мені подолати, поки я проник до цієї халупи? Сім? Тридцять шість? Кожен камінь, до якого я доторкнувся, кожен крок, який я зробив, таїть у собі ієрогліф. Коли я його розкрию, моїм вірним нарешті буде об’явлена Таїна. Зостанеться лише розшифрувати її, а її розв’язанням буде Ключ, за яким ховається Повідомлення, що втаємниченому, лише втаємниченому виразно розповість, у чому полягає природа Загадки.
Від загадки до розшифрування — всього лиш один крок, а з неї у всьому сяйві постане Ієрограма, яка очистить молитву запитування. Тоді всі пізнають Скрите, запону, пелену, єгипетський килим, що вкриває П’ятиконечник. А звідси — до світла, щоб проголосити Окультний Смисл П’ятиконечника, Кабалістичне Запитання, на яке озовуться лише нечисленні, вимовляючи громовим голосом Незглибимий Знак. Схилившись над ним, Тридцять Шість Невидимих муситимуть дати одвіт, об’явлення Руни, значення якої відкрито лише синам Гермеса, їм-бо буде дана Глузлива Печать, Машкара, а за нею вималюється лик, який вони намагаються оголити — Містичний Ребус, Найвища Анаграма…
Саторе Арепо[247]! волаю я голосом, від якого тремтить навіть привид. І Сатор Арепо з’являється, облишивши штурвал, який він спритно тримає своїми людиновбивчими руками, і падає ниць на моє звеління. Я впізнаю його, у мене давно вже була ця підозра. Це — Лючано, експедитор-інвалід, якого Невідомі Зверхники призначили виконавцем мого ганебного й кривавого завдання.
— Саторе Арепо, — питаю я глузливо, — чи знаєш ти остаточну відповідь, яка таїться за Найвищою Анаграмою?
— Ні, графе, — необачно відповідає він, — очікую почути її з твоїх вуст.
Пекельний регіт зривається з моїх блідих вуст і лупою відбивається від стародавніх склепінь.
— Дурень! Лише істинному втаємниченому відомо, що він її не знає!
— Авжеж, хазяїне, — тупо відповідає експедитор-інвалід, — як вам завгодно. Я готовий.
Зараз ми в обдертій халупі на Кліньянкурі. Цього вечора я маю покарати насамперед тебе, тебе, що втаємничила мене у благородне мистецтво злочину. Помститися тобі, бо ти вдаєш, що кохаєш мене, а найгірше, ти віриш у це, і помститися тим безіменним ворогам, з якими ти проведеш найближчий вікенд. Лючано, настирливий свідок моїх принижень, допоможе мені своєю рукою — єдиною — а потім помре й він.
Халупа з лядою у долівці, за якою таїться щось на кшталт вирви, резервуару, підземної кишки, що її від незапам’ятних часів використовували для переховування контрабандного товару, вона непокоїть своєю вологістю, адже межує з коридорами Паризьких стоків, лабіринтом злочину. Старовинні стіни пітніють невимовними міазмами, так що достатньо, за допомогою Лючано, надзвичайно вірного у злі, зробити діру в стіні — й вода увірветься струменями, затопить пивницю, розвалить уже хисткі мури, зрівняє вирву з рештою стоків, і ось уже плавають дохлі пацюки, а чорнувата поверхня, що видніє з горішнього отвору, стає передсінком нічної ніщоти: за нею — далека далечінь, Сена, потім море…
