Маятник Фуко - Умберто Еко
«Завше та сама примха», зауважив Бельбо.
«… то всадить йому три стріли в голову. Він посилає проти нього імперське військо, ті хапають його, відрубують йому голову, посилають її кесареві, він ставить її на стіл, — а може, на трюмо або на невелику порфирову колону, — і чах, чах, чах, всаджує йому три стріли, гадаю, по одній у кожне око, а третю — в рот».
«Чудові люди», сказав Діоталлеві.
«Вони робили це не зі злоби», сказав Бельбо. «Йшлося про питання віри. Зміст їхніх сподівань. Продовжуйте, Казобоне, адже наш Діоталлеві й так не зрозуміє цих богословських тонкощів, він же паскудний боговбивець».
«Закінчую. І от хрестоносці натрапляють на павликіян. Зустріч відбулася поблизу Антіохії під час Першого Хрестового походу, де павликіяни воювали на боці арабів, а також при облозі Константинополя, де павликіянська громада з Філіппополя намагалася здати місто болгарському цареві Йоанниці — аби лиш на зло французам, так твердить Вілардуен. Ось вам і зв’язок із тамплієрами, ось і розв’язок нашої загадки. Легенда твердить, що тамплієри черпали натхнення у катарів, а насправді це тамплієри надихали катарів. Лицарі Храму зіткнулися з павликіянськими громадами під час хрестових походів і встановили загадкові зв’язки з ними, так само як із мусульманськими містиками та єретиками. З іншого боку, вистачить прослідкувати шлях з Ордонансу. Він не міг оминути Балкани».
«Чому?»
«Бо мені здається очевидним, що шоста зустріч призначена в Єрусалимі. Послання каже йти до каменя. А де ж знаходиться камінь, такий шанований сьогодні мусульманами, що аби його побачити, треба знімати взуття? Таж у самій середині мечеті Омара в Єрусалимі, де колись був Храм тамплієрів. Не знаю, хто мав їх очікувати в Єрусалимі, може, якийсь осередок замаскованих тамплієрів, що вижили, або кабалісти, які мали зв’язки з португальцями, але безсумнівно, що логічно найкоротший шлях, щоб дістатися до Єрусалиму з Німеччини, веде через Балкани, і там чекала п’ята група, павликіянська. Бачите, яким прозорим і логічним стає План».
«Мушу визнати, що ви мене переконали», сказав Бельбо. «Але де саме на Балканах очікували попелікани?»
«Як на мене, природними спадкоємцями павликіян були болгарські богомили, але тамплієри з Провену не могли ще знати, що небагатьма роками пізніше Болгарію захоплять турки і триматимуть її під своїм пануванням упродовж п’яти століть».
«Отже, можна вважати, що План зупинився на відтинку між німцями та болгарами. Коли ж це могло статися?»
«1824 року», сказав Діоталлеві.
«Даруй, чому?»
Діоталлеві швидко нарисував схему
ПОРТУГАЛІЯ 1344
АНГЛІЯ 1464
ФРАНЦІЯ 1584
НІМЕЧЧИНА 1704
БОЛГАРІЯ 1824
ЄРУСАЛИМ 1944
«1344 року перші великі магістри кожної групи осідають у шести призначених місцях. Впродовж ста двадцяти років у кожній групі почергово змінювалися шість великих магістрів, і 1464 року шостий магістр Томару зустрівся з шостим магістром англійської групи. 1584 року дванадцятий англійський магістр зустрівся з дванадцятим французьким магістром. Цей ланцюг продовжується за таким самим ритмом, і якщо зірвалася зустріч із павликіянами, це сталося 1824 року».
«Припустімо, що вона зірвалася», мовив я. «Але я не розумію, чому такі кмітливі хлопці, як вони, маючи в руках чотири шостих усього послання, не могли відтворити його в цілості. Або чому, якщо не відбулася зустріч із болгарами, не спробували нав’язати контакт із наступною групою».
«Казобоне», сказав Бельбо, «чи ви справді гадаєте, що законодавці з Провену були бовдурами? Якщо вони хотіли, щоб ця інформація залишалася недоступною впродовж шести сот років, вони напевно вжили всіх заходів безпеки. Кожен магістр осередку знає, де знайти магістра наступного осередку, але не знає, де знайти інших, і ніхто з них не знає, де шукати магістрів попередніх осередків. Достатньо було, щоб німці загубили болгарів, і вони вже ніколи не дізнаються, де шукати єрусалимлян, тоді як єрусалимляни не знатимуть, де шукати всіх інших. А щодо відтворення послання з неповних фрагментів, то залежить, як були поділені ті фрагменти. Звичайно ж не в логічній послідовності. Достатньо, аби бракувало одного-єдиного елементу, і послання буде незрозумілим, а той, у кого є фрагмент, якого бракує, не знатиме, що з ним робити».
«Подумайте лишень», сказав Діоталлеві, «якщо зустріч не відбулася, то сьогодні Європа є ареною таємного балету груп, що шукають одна одну і не можуть знайти, а тим часом кожен знає, що йому бракує лише дещиці, аби стати господарем світу. Як звати того набивача опудал, про якого ви нам розповідали, Казобоне? Можливо, змова справді існує, а історія — це всього лиш результат цієї битви за відтворення втраченого послання. Ми їх не бачимо, а вони, невидимі, діють навколо нас».
Та сама думка спала також Бельбо й мені, і ми почали навперебій говорити. Та щоб знайти належні пов’язання, потрібно було небагато. Ми навіть виявили, що принаймні два вирази у посланні з Провену — згадка про тридцять шість невидимих, розділених на шість груп, і період ста двадцяти років — з’являються також у ході дискусії про розенкройцерів.
«Урешті-решт, то були німці», сказав я. «Треба перечитати розенкройцерські маніфести».
«Таж ви казали, що вони фальшиві», нагадав Бельбо.
«То й що? Ми теж створюємо фальшиву історію».
«Справді», мовив він. «Я й забув».
69
Elies deviennent le Diable: débiles, timorées, vaillantes à des heures exceptionnelles, sanglantes sans cesse, lacrymantes, caressantes, avec des bras qui ignorent les lois… Fi! Fi! Elles ne valent rien, elles sont faites d’un côté, d'un os courbe, d’une dissimulation rentrée… Elles baisent le serpent…
(Jules Bois, Le satanisme et la magie, Paris, Chailley, 1895, 12)[176]
Він таки забув, тепер я це знаю. І, безперечно, саме у той час був написаний цей файл, короткий і приголомшливий.
FILENAME: Еннойя
Ти цілком несподівано прийшла до мене додому. Ти принесла траву. Я не хотів, тому що я не можу дозволити, щоб якась рослинна субстанція втручалася в роботу мого мозку (однак я брешу, адже курю тютюн і п’ю дистиляти із зерна). Зрештою, тих кілька разів на початку шістдесятих, коли хтось примушував мене брати участь у груповому курінні самокрутки, загорнутої у поганий, липкий, заслинений папір — остання затяжка робилася за допомогою шпильки — мене душив сміх.
Але вчора її запропонувала ти, і я подумав, що таким чином ти, мабуть, пропонуєш себе, і з вірою закурив. Ми танцювали, притиснувшись одне до одного, як уже ніхто роками не танцює, до того ж — який сором — під Четверту Малера. Мені здавалося,
