Маятник Фуко - Умберто Еко
«Хай вам буде Париж. А що ми зробимо з четвертим місцем?»
«Полковник думав про Шартр, але якщо на третьому місці ми поставили Париж, ми не можемо поставити Шартр на четвертому, адже очевидно, що у план повинні бути включені всі центри Європи. Крім того, опрацьовуючи політичний слід, ми облишили містичний. Пересування, очевидно, відбувається за синусоїдою, тому ми маємо опинитися на півночі Німеччини. А поза рікою, чи поза водою, тобто поза Райном, на німецьких землях є місто — не церква, а місто Нашої Владичиці. Біля Ґданська є місто Пречистої Діви, тобто Марієнбурґ».
«А чому зустріч мала відбутися саме в Марієнбурзі?»
«Тому що він був столицею тевтонських лицарів! Стосунки між тамплієрами та тевтонцями не зіпсувалися, як стосунки між тамплієрами та госпітальєрами, які, наче шуліки, очікували на крах Храму, аби захопити всі його добра. Тевтонці були засновані в Палестині німецькими цісарями як противага тамплієрам, але незабаром вони були відкликані на північ, аби стримати навалу прусських варварів. І впоралися з цим так добре, що не минуло й двох століть, як вони стали державою, яка простяглася на всі балтійські терени. Вони діють між Польщею, Литвою та Лівонією. Засновують Кенігсберг, один-єдиний раз зазнають поразки від Александра Невського в Естонії, і, більш-менш у той час, коли в Парижі було заарештовано тамплієрів, закладають столицю своєї держави в Марієнбурзі. Якщо план духовного лицарства завоювати світ справді існував, то тамплієри й тевтонці поділили між собою сфери впливу».
«Знаєте, що я вам скажу?» мовив Бельбо. «Я з вами згоден. А тепер п’ята група. Де ці попелікани?»
«Не знаю», мовив я.
«Ви мене розчаровуєте, Казобоне. Може, нам слід запитати в Абулафії».
«Ну, ні», з докором сказав я. «Абулафія повинен підказувати нам непередбачені зв’язки. А попелікани — це факт, а не зв’язки, шукати ж факти є справою Сема Спейда. Дайте мені кілька днів часу».
«Даю вам два тижні», сказав Бельбо. «Якщо за два тижні ви не покладете мені на стіл попеліканів, вам доведеться вручити мені пляшку вина Баллантін дванадцятирічного витриму».
Занадто, як на мою кишеню. Наприкінці тижня я вручив попеліканів своїм ненажерливим товаришам.
«Усе зрозуміло. Слідкуйте за мною, адже нам треба повернутися до четвертого століття, на візантійські терени, коли в середземноморських краях уже розійшлися розмаїті рухи, що черпали натхнення з маніхейства. Почнімо з архонтиків, зібраних у Вірменії Петром з Кафарбарухи, а це, згодьтеся, неабияке ім’я. Вони — антиюдаїсти, диявол у них ототожнюється з Саваотом, богом юдеїв, який живе на сьомому небі. Щоб дістатися до Великої Матері Світла на восьмому небі, належить відмовитися від Саваота та від хрещення. Ви згодні?»
«Вважайте, що відмовилися», сказав Бельбо.
«Але все ж архонтики були непогані хлопці. У V сторіччі з’являються мессаліяни, які, між іншим, у Тракії втрималися аж до XI сторіччя. Мессаліяни не дуалісти, а монархіяни. Однак вони водилися з пекельними силами, тому в деяких текстах вони згадуються як борборити, від borboros, болото, через ті огидні речі, якими вони займалися».
«Що ж вони таке робили?»
«Нічого особливого. Чоловіки та жінки піднімали до неба, зібравши в долоню, свої виділення, себто сперму і менструальну кров, а потім поїдали їх, кажучи, що це тіло Христа. А якщо їхня жінка випадково вагітніла, у відповідний момент вони встромляли руку їй в утробу, виривали ембріон, розтовкували його в моздирі, змішували з медом та перцем і — їж те, що тебе їсть».
«Яка гидота», сказав Діоталлеві, «мед із перцем!»
«Отже, це в нас мессаліяни, яких дехто називав стратіотиками та фібіонітами, інші — барбелітами, а ці останні включали наасеан та феміонітів. Але для інших Отців Церкви барбелітами були запізнілі гностики, а отже, дуалісти, які поклонялися Великій Матері Барбело, а їх утаємничені називали борборіян гіліками, тобто синами матерії, що відрізнялися від психіків, які були вже чимось кращим, та від пневматиків, вибраних, Ротарі-Клубу всієї цієї історії. Але можливо, що стратіотики були всього лиш гіліками мітраїстів».
«Чи не є все це дрібку заплутаним?» поспитав Бельбо.
«Як же інакше? Весь цей люд не залишив по собі жодних документів. Єдині речі, які про них відомі, походять із пліток їхніх ворогів. Але облишмо це. Я лише хотів показати, яким бедламом був у ті часи Близький Схід. Усе це передмова до того, звідки взялися павликіяни. Це послідовники якогось Павла, до якого пристають іконоборці, вигнані з Албанії. Починаючи з VIII сторіччя і далі, ці павликіяни множаться як кролі, із секти стають громадою, з громади — прошарком, із прошарку — політичною силою. Кесарі Візантії починають хвилюватися і висилати проти них імперські війська. Павликіяни поширюються аж до кордонів арабського світу, розходяться до Євфрату, вторгаються на візантійську територію аж до Чорного моря. Всюди потроху засновують колонії, і ми натраляємо на них ще в XVII сторіччі, коли їх навертають єзуїти, декілька їхніх спільнот і далі існують на Балканах та південніше. Тож у що вірять павликіяни? У Бога, єдиного і триєдиного, в Деміурга світу, плоди якого всі ми бачимо. Відкидають Старий Завіт, святі таїнства, зневажають хрест і не віддають почестей Пречистій Діві, оскільки Христос воплотився прямо на небі й пройшов через Марію, наче через трубу. Богомили, які частково черпатимуть від них натхнення, скажуть, що Христос увійшов в одне вухо Марії і вийшов через інше, а вона цього навіть не помітила. Дехто обвинувачує їх також у тому, що вони поклонялися сонцю та дияволові та домішували кров дітей до євхаристійного хліба та вина».
«Як усі».
«То були часи, коли для єретика піти на службу Божу було незносним стражданням. Ліпше було стати мусульманином. Такий уже був цей люд. І я розповідаю вам про них тому, що коли єретики-дуалісти розповсюдяться в Італії та у Провансі, то, щоб натякнути, що вони схожі на павликіян, їх називатимуть попеліканами, публіканами, популіканами, яких gallice etiam dicuntur ab aliquis popelicant[175]!»
«Маємо їх нарешті».
«Авжеж. У IX столітті павликіяни продовжуватимуть тероризувати кесарів Візантії, аж поки кесар Василій не присягнеться, що тільки-но він запопаде їхнього ватажка Хризохейра, котрий увірвався був
