Шість невдалих побачень - Ангеліна Кріхелі

Чоловіки співчутливо посміхнулися йому. Жінки осудливо насупилися. Приємно ж іноді на тлі якоїсь нікчеми відчути себе супергосподинею, у якої все по місцях і все вчасно. Ну і що, що насправді це не так! Контраст — все одно велика річ для самоствердження.

Анфіса скривилася від болю. Хватка Мирона ставала дедалі сильнішою, а погляд — дедалі менш грайливим. Вона глянула в бік офіціантів, коли помітила чоловічу фігуру, що здалася їй смутно знайомою.

Не вірячи власній удачі, кинула швидкий погляд на Мирона. Потім знову на Вадима, який стояв біля офіціантів. Напевно, зустрів колег. Он як радісно посміхаються йому. Ну давай же, повернися!

Але Вадим був так зайнятий живою бесідою, що повертатися і не думав. Допомоги чекати нізвідки.

— Я не знаю нічого ні про який сейф, — майже прогарчала у відповідь.

— Не кричи, — шикнув на неї Мирон. — Зараз поїдемо до мене. Будеш згадувати. Посекундно весь день весілля. Поки не згадаєш, нікуди не підеш, — припечатав.

— У мене робота! — обурилася Анфіса. — Що взагалі ти собі дозволяєш?

— Це не твоя власність. Подарунок був адресований нам обом.

— Що б там не було, я не знаю, де це! — стояла на своєму.

Уже скоріше через упертість і небажання поступатися, ніж зі страху занурюватися в болючі спогади. Крім того, вона справді не пам'ятала, що такого говорив їй свекор. Дупа затьмарила собою все, а не тільки задоволену фізіономію нареченого десь під енергійною красунею.

— Вставай і підемо, — скомандував колишній, силоміць піднімаючи її з місця, вміло керуючи кистю так, що не підкоритися вона б не змогла.

— Добре, — Анфіса зойкнула, ніби здавалася. — Тільки води треба взяти. У мене від цих нервів у роті пересохло.

Мирон недовірливо примружився, знехотя кивнув.

Прямуючи до стійки замовлень, Анфіса молилася, щоб встигнути до того, як Вадим піде. Щоб він усе ж помітив її.

— Здрастуйте, Анфісо! — здається, молитви її почули.

Адміністратор тепер уже її улюбленого кафе сам обізвався. Тут він помітив супроводжуючого і ледь не відступив убік.

Анфіса щосили благальними поглядами намагалася дати зрозуміти, що потрапила в халепу. Перебирала в голові всі можливі знаки, але нічого до пуття згадати не могла. Їхати до Мирона додому ніяк не можна. Де цей будинок, що або хто її там чекає?

Вадим здивовано насупився, спостерігаючи за незрозумілою йому мімікою жінки. Він два дні чекав на її візит до кав'ярні, щоб побачити тепер у парку в супроводі чергового залицяльника. Образа боляче дряпнула серце.

— Допоможіть, — одними губами попросила Анфіса, згадавши, що її «спасибі» він тоді чудово зрозумів.

Вадим здригнувся. Простежив за її поглядом. Але ж він обманувся. Вирішив спершу, що двоє тримаються за руки. Як здатна іноді обдурити скривджена свідомість. Тільки тепер чоловік помітив, як почервоніла навколо чіпкої хватки її кисть.

— Відпустіть жінку, — тихо, але вкрай упевнено зажадав Вадим, роблячи крок у їхній бік.

За кивком його голови, офіціантки опинилися по інший бік стійки. Одна з них тут же потягнулася за телефоном.

Мирон роздратовано цикнув, спостерігаючи за тим, що відбувається. Ситуація змінювалася, і явно не на його користь.

— Вона — моя дружина, — самовдоволено заявив він.

— Колишня, — пискнула Анфіса.

— Ми самі розберемося. Без сторонніх, — наполягав Мирон.

— Це навряд чи, — загрозливим тоном заперечив Вадим. — Дівчата, викликайте поліцію, — абсолютно спокійно попросив офіціанток.

Ті слухняно закивали, поки він сам почав закочувати рукави своєї сорочки.