Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова

15

Віолетта

В середині все продовжувало тремтіти, як від пробіжки марафону. Те що робив зі мною Журба було порочно, розпусно, але так солодко. Я не могла перед ним встояти. В жодному разі. Його енергетика діяла на мене як вогонь на бочку з бензином. Я вибухала, втрачала контроль над тілом, від чого потім шкодувала.

В присутності Артура я перетворююсь на безпорадну покірну ляльку. Ідеальну рабиню його бажань. І хоч в середині все протестує проти такої поведінки, моя прихована хтива натура бере гору над тілом, і змушує переступати все нові і нові грані гріха.

Як так сталось, що  я перетворилась на абсолютно залежну від Артура безсоромну кішку? Бухгалтер за викликом.

Губи ще відчували його смак. Я б мала каятись, але пережите гостре задоволення розтікалось патокою по жилах, і не давало зосередитись більше ні на чім.

Та більше такого не повториться. Ні за що!

Раз вже не вийшло з Котовським щось вирішити, то мабуть, краще написати листа Артуру, висловити всі свої претензії і пояснення, бо слухати він все одно мене не хоче. Доробити завдання від Аріни Львівни  і шукати іншу роботу.

Зранку, я як і планувала пішла в контору свого кривдника. В приймальні мене зустріла невідома жінка.

- Якщо ви щодо роботи, - зміряли мене зневажливим поглядом. – То вам на перший поверх у відділ кадрів, залиште своє резюме і візьміть направлення на профогляд.

Мене пересмикнуло від цих сів. А спочатку я не вбачала нічого підозрілого в необхідності медичного огляду, це ж роблять всі при прийомі на роботу.

- Ні, я по особистому питанню до Володимира Петровича, - твердо відповіла жінці, чим викликала в її холодних очах краплю інтересу.

- Залетіла, чи що? – вона виказала свою обізнаність справами офісу.

- Ні, - різкіше ніж треба відповіла їй.

- У Володимира Петровича нарада поза офісом, до вечора його не буде, приходьте завтра, - секретарка вткнулась в монітор комп’ютера, демонструючи, що розмова закінчилась.

Я переминалась з ноги на ногу, і не знала що робити далі.

- Розумієте,  - знову заговорила до жінки. – Хтось підробив моє портфоліо, це якась помилка, і..

- Дівчино! Я ж вам сказала приходить завтра, - обірвали мої пояснення.

Я вийшла з приймальні ні з чим. Похнюплено побрела на вулицю, і ледь не врізалась в коридорі в об’ємне пузо свого колишнього роботодавця.

- О, Володимир Петрович! – зраділа на мить, що зіткнулась з ним. Виходить секретар мені збрехала, щоб сповадити. Але доля підкинула шалену надію нарешті все з’ясувати.

- Чого тобі? – Котовський спробував обійти мене, не дуже привітно зиркаючи в мою сторону.

- Мої фото! Ви їх підробили!

- Не розумію про що ви, шановна, - він таки відсторонив мене рукою, і пройшов до себе в приймальню.

Все він розумів. Такі речі не роблять просто так, заради забавки. Але зрозуміти навіщо він це зробив я не могла. Невже дріб’язкова помста через відмову працювати на нього?

З цими невеселими думками повернулась на офіс до Артура. Щоб пережити чергове гріхопадіння.

Не доречно пригадалось, що мені цієї неділі йти з мамою на благословення. Таким обрядам завжди передувала сповідь у пастиря. Боже, як же я розповім йому, що мною користувались, а я відчувала від цього одне тільки задоволення?

Щокам стало гаряче. Сіла в крісло, і спробувала привести думки до ладу. Виходило погано. В голові паморочилось. Я навіть на обід не пішла, намагаючись надолужити пропущену роботу. Все ж вирішення особистих проблем ні на мить не приблизило мене до бажаного звільнення.

З кожною миттю мені ставало тільки гірше. Чи то від моїх думок, чи від спеки, але кістки почало ломити, очі пекли і сльозились, і в голові все плуталось. Я дивилась на екран комп’ютера, і бачила як стрибають цифри в рядках.

- Як у вас справи?  - в кабінет зазирнув самовдоволений Журба. Ніби то до Аріни Львівни, але його пекучий чорний погляд їв мене, обіцяючи нові і нові приниження, яких я виявляється чекала з завмиранням серця. Ніколи  в житті у мене не було стільки чоловічої уваги і це бентежило мене. Якби на місці Артура був інший чоловік, я б навіть уявити не могла своєї реакції. Але ж це Артур. Кохання всього мого життя. А я дурний метелик, що летить на пекельний вогонь його розпусти, і усвідомлюючи що згорить все одно про це мріє.

- О, Артур,  добре що ви зайшли, - головбух оживилась. – Тут принесли договір по виграному тендеру, з цими бюджетниками суцільна морока, я хотіла поговорити…

- Потім, - шеф відмахнувся від неї, і зупинився над моїм столом. Здавалось він змагається з бажанням забрати мене з кабінету негайно. Але натомість відвернувся, і знову почав говорити про справи з бухгалтером.

Я розслабилась. Виявляється до цього сиділа втиснута в крісло і навіть дихати боялась. Спробувала знову зайнятись накладними, але вони так мені і не давались. В голі засвербіло, я не втрималась і закашлялась.

- Тримайте, - Артур простягнув мені чашку з водою, бо стояв до невеличкої тумби з чайником найближче.

- Дякую,  - наші пальці зіткнулись, і мене знову вже вкотре вдарило струмом. Артур спохмурнів від чогось, і різко простягнув руку до мого обличчя.

Так, що я ледь не розхлюпала воду, яку так і не донесла до губ.  Велика чоловіча долоня лягла мені на чоло.

- Та ти гориш! – забувши про офіційний тон обурився Журба. – Негайно збирайся, і до лікаря!

- Це звичайна застуда, - спробувала заперечити я. Теж приклавши пальці до лоба, і справді відчула який він гарячий.

- Це вже занадто! Я казав лікар, значить лікар, - і похопившись очевидно, що на нас здивовано дивляться співробітники, додав. – У нас серйозна фірма, тобі треба лікарняний, щоб отримати страхову виплату. Негайно збирайтесь.

- Так-так,  - Аріна Львівна теж підключилась. – Віолеточко, у нас справді добра медична страховка, тож варто відвідати лікаря. Чому ж ти мовчала, якщо тобі було зле?