Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Макс сидів поруч, його рука обережно лягла на її плечі. Вони мовчали кілька хвилин, кожен заглиблений у свої думки. Ліза відчувала, як серце шалено б'ється, і це було не тільки через хвилювання. Вона була готова, але не знала, чи правильно все це. І все ж, відчуття поряд з Максом було настільки заспокійливим, що сумніви поступово зникали.

"Макс," — Ліза підняла погляд, її голос був тихим, але впевненим. "Я повинна сказати тобі щось важливе."

Він нахилився трохи ближче, його очі були повні турботи. "Що саме?"

Ліза вдихнула, зібралася з думками і тихо сказала: "Ти... ти у мене перший. Я ніколи до цього не була з чоловіком "

Макс замовк, його обличчя змінилося. Він нахилився ближче, уважно дивлячись на неї. "Ти хочеш сказати, що...?"

"Так," — Ліза кивнула, серце почало битися ще швидше. "Це все для мене нове. І я... я хвилююся, але разом з тим — я хочу цього. Я хочу бути з тобою."

Макс тихо посміхнувся, але в його посмішці не було ніякої гордості чи самовдоволення, тільки спокій і ніжність. Він взяв її руку в свої і, легенько притиснувши її до себе, сказав: "Ти не повинна хвилюватися, Ліза. Ми будемо разом, і я буду дуже обережний."

Вона знову поглянула на нього, злегка зніяковіло, але в її очах була впевненість. "Я просто хочу, щоб ти знав... що я довіряю тобі."

Макс поклав руку на її обличчя, ніжно погладив її щоку. "Це найцінніше, що ти можеш дати. І я обіцяю бути гідним цієї довіри."

Її серце билося швидше, але відчуття в душі було теплим і затишним. "Я боюся, що все буде не так, як я собі уявляла."

"Не треба нічого уявляти," — відповів Макс, нахилившись і ніжно поцілувавши її. "Все буде так, як ми дозволимо цьому бути. Поступово, без поспіху."

Ліза почувалася наче в обіймах м'якого тепла, і вже не була такою наляканою. Вона відчула його ніжність, і це давало їй сили.

"Дякую, Макс," — вона тихо промовила, і він знову поцілував її, зберігаючи цю мить їхнього особливого зв'язку.

Макс відкинув волосся з її лоба, дивлячись на неї уважно. "Я завжди буду поряд, Ліза. Ти можеш на мене покластися."

Ліза усміхнулась, відчуваючи, як її серце розцвітає від цих слів. Вона знала, що цей момент змінить її життя, але разом з ним вона відчувала: все буде добре.

Через декілька днів 

Вечірнє сонце повільно опускалося за горизонт, занурюючи море в золотаво-рожеві відтінки. Теплий вітерець колихав хвилі, а на березі, де майже не було людей, прогулювалися двоє — Ліза й Макс. Вона тримала його за руку, притискаючись плечем до нього, і відчувала себе спокійно. Надзвичайно спокійно. Вперше за довгий час.

— Це місце чарівне, — прошепотіла Ліза, зупинившись. — Тут можна повірити, що все буде добре.

Макс мовчки дивився на море, а потім витяг з кишені маленьку коробочку й простягнув їй.

— Це для тебе. На згадку про цей вечір. І про нас.

Ліза здивовано відкрила коробочку — там блищала витончена золота підвіска у вигляді морської хвилі. Елегантна, витончена, немов символ сили, спокою й глибини одночасно.

— Макс… Вона неймовірна… — її голос затремтів. — Але чому хвиля?

— Бо ти така ж. І сильна, і ніжна. Інколи можеш накрити — як буря, а іноді — просто торкнутися серця. Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала: я поруч, навіть якщо доля нас кидатиме, як ті хвилі. Я буду — твій берег.

В очах Лізи блиснули сльози. Вона обійняла його, тремтячими пальцями зачепила ланцюжок й дозволила Максу застебнути його на шиї.

— Я берегтиму цю підвіску завжди… — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі.

Макс нахилився й м’яко поцілував її. Один поцілунок, потім другий — глибокий, трепетний, повний ніжності й бажання. Схоже, час зупинився. Лише шум моря, відблиски сонця на воді й двоє людей, закоханих по-справжньому.