Справа Сен-Ф'якрів - Сіменон Жорж

Він працював, шукав вигідних вкладів для грошей. Навіть зайнявся новітніми винаходами… Тож яку він міг мати користь від смерті своєї благодійниці? Треба ще щось додати чи цього досить? Єдине моє бажання, комісаре, це допомогти вам установити… Та перед цим я маю вжити разом з нотаріусом кілька необхідних заходів… Жан Метейє — недосвідчена молода людина, він навіть не уявляв собі, що розгорнуться такі події… Все, що йому належить, зараз у замку, перемішане з речами небіжчиці графині. Отже, врахуймо, що туди прибули особи, які, безперечно, мають намір прибрати до рук…

— Кілька піжам і старі пантофлі! — буркнув Мегре, підводячись.

— Що ви сказали?

Протягом усієї цієї розмови Жан Метейє робив якісь записи в маленькому блокноті. Він почав заспокоювати свого адвоката, який теж хотів підвестися.

— Облиште! Я зрозумів із самого початку, що в особі комісара маю ворога! А згодом я довідався, що він певною мірою належить до оточення замка — його батько був управителем Сен-Ф'якрів, і саме в цьому селі він народився. Я вас застерігав, метре… Ви самі-захотіли…

Годинник на стіні показував десяту. Мегре підрахував, що поїзд, у якому їхала Марія Васильєва, вже півгодини як мав прибути на Ліонський вокзал.

— Перепрошую, — сказав він. — Ми ще побачимося з вами.

— Але…

Мегре зайшов до крамнички навпроти і, коли відчиняв двері, всередині дзенькнув дзвоник. Зв'язку з Парижем довелося чекати чверть години.

Мегре почувався таким стомленим, наче провів десяток звичайних розслідувань. Він був просто розбитий, морально й фізично.

— Даю Париж…

— Алло! Банк "Комтуар д'ескомт"?.. Говорять з кримінальної поліції… Один факт, будь ласка… Чек за підписом Сен-Ф'якра подано сьогодні вранці чи ні?.. Кажете, о дев'ятій? Отже, він був незабезпечений… Алло! Не роз'єднуйте, будь ласка, мадемуазель… Ви попросили пред'явника подати його пізніше?.. Дуже добре!.. Це мене й цікавило… Молода жінка, так?.. І вона внесла сорок тисяч франків?.. Дякую… Авжеж!.. Виплачуйте!.. Ні, ні, нічого особливого… Як тільки гроші було внесено…

Мегре вийшов з телефонної кабіни, відчуваючи ще більшу втому.

Моріс де Сен-Ф'якр протягом минулої ночі зумів знайти сорок тисяч франків і послав коханку до Парижа, щоб вона внесла їх у банк!

Зачиняючи за собою двері крамнички, комісар побачив священика, що вийшов із свого будинку з молитовником у руках і подався до замка.

Мегре наддав ходи і майже побіг, щоб устигнути туди разом з ним.

Він запізнився на цілу хвилину. Коли опинився на парадному дворі, двері саме зачинялися за кюре. І коли він подзвонив, з глибини коридора, з того боку, де була бібліотека, долинули кроки.

Розділ VI

ДВА ТАБОРИ

— Я піду спитаю, чи пан граф…

Та комісар не дав дворецькому докінчити цю фразу. Він пішов коридором, відтак звернув до бібліотеки; слуга скрушно зітхнув. Він більше не годен підтримувати пристойність! Люди входять і виходять, наче тут млин, а не замок! Це вже й справді кінець усьому!

Перш ніж відчинити двері бібліотеки, Мегре мить зачекав, але марно: за дверима не було чутно жодного звуку. А може, саме це надало його появі чогось величного і несподіваного.

Він постукав, гадаючи, що священик десь-інде. Але одразу ж пролунав чіткий і впевнений голос, що підкреслювалося глибокою тишею в кімнаті:

— Увійдіть!

Мегре штовхнув двері й зупинився. Граф де Сен-Ф'якр стояв, обпершись на ґотичний стіл, і дивився на нього.

Поруч, затопивши очі в килим, стояв священик, зберігаючи повну непорушність, наче боявся, що найменший рух може його зрадити.

Що вони тут роблять, один і другий, мовчазні, заціпенілі? Мегре волів би перервати їхню палку суперечку, ніж опинитися в такій глибокій тиші, що голос, здавалося, викликав у ній концентричні кола, як камінь, кинутий у воду.

Граф знову видався Мегре страшенно стомленим. А священик стояв наче прикутий до підлоги і погладжував пальцями молитовник.

— Вибачте, що потурбував вас…

Це прозвучало дещо іронічно, хоч він цього не хотів. А втім, хіба можна потурбувати людей, мовчазних і непорушних, як довколишні речі?

— Я маю новини з банку…

Граф перевів очі на священика; погляд його був твердий, майже злий.

Сцена мовчазності й непорушності тривала й далі. Дійових осіб можна було порівняти з гравцями в шахи, що довго й мовчки думають, перш ніж пересунути якогось пішака, а потім знову непорушно застигають.

Проте не заглиблення в думки робило їх такими нерухомими. Мегре був певен, що вони просто бояться зробити якийсь невдалий рух, незграбний маневр. І кожен пересував свого пішака лише тому, що мусив робити хід і був готовий забрати його назад.

— Я прийшов по вказівки щодо похорону! — нарешті сказав священик.

Це була неправда! Пішака поставлено не туди, куди треба! Це було настільки очевидно, що граф де Сен-Ф'якр усміхнувся.

— Я передбачав, що ви дзвонитимете до банку, — сказав він. — І я признаюся вам, що штовхнуло мене на таке рішення: бажання здихатися Марії Васильєвої, яка нізащо не хотіла залишити замок… Я дав їй зрозуміти, що це має першорядне значення.

В очах священика блиснула тривога.

"Нещасний, — думав, певно, він. — Заплутався в брехні! Сам іде в пастку. Пропав…"

Мовчання. Чиркнув сірник, попливли хмарки тютюнового диму, і комісар разом з димом видихнув запитання:

— Готьє дістав гроші?

— Граф мить повагався:

— Ні, комісаре… Зараз розповім…

На обличчі священика відбився неспокій. Він зблід, губи його скривилися в гіркій гримасі. Насилу стримувався, щоб не втрутитися в розмову.

— Послухайте, пане… Він більше не міг.

— Чи не будете ви такі ласкаві припинити цю розмову, поки ми з вами не поговоримо наодинці?..

Він усміхнувся так само, як хвилину тому граф Моріс. У бібліотеці було холодно. На полицях бракувало найкращих книг. У каміні лежали дрова, лишалося тільки запалити їх.

— Чи є у вас запальничка або…

Коли граф нахилився до каміна, священик кинув на Мегре відчайдушний погляд, наче благав про щось.

— А зараз, — мовив граф, повертаючись до обох чоловіків, — я в кількох словах поясню вам усю ситуацію. Із зовсім невідомої мені причини панотець, хоч він і керується найкращими намірами, дійшов висновку, що саме я… Навіщо боятися цих слів? Саме я вбив свою матір!.. Це справжній злочин, адже так? Хоч він, може, формально й не підпадає під передбачену законом кару…

Священик заціпенів, зберігаючи непорушність істоти, котра передчуває, що на неї ось-ось звалиться удар, відвернути який вона безсила.

— Панотець, певно, був щиро відданий моїй матері… Він, без сумніву, хотів би запобігти скандалові в замку… Учора ввечері він передав мені церковним сторожем сорок банкнот по тисячі франків, а також маленьку записку…

Погляд священика промовляв: "Нещасний! Ви самі себе занапастили!"

— А ось і записка! — вів далі граф де Сен-Ф'якр.

Мегре прочитав півголосом: "Будьте обережні. Я молюся за вас".

* * *

Ху! Всі троє наче ковтнули свіжого повітря. Моріс де Сен-Ф'якр одразу ж відчув потребу відірвати очі од підлоги, відмовитися від непорушності. Він одразу ж утратив надмірну серйозність, яка зовсім не пасувала до його темпераменту.

Він почав ходити сюди й туди, голос його бринів набагато вільніше.

— Ось, комісаре, чому ви бачили мене сьогодні вранці біля будинку священика та церкви… Сорок тисяч франків, які слід розглядати, зрозуміло, як позичку, я взяв, по-перше, як уже говорив вам, щоб здихатися коханки… Пробачте, панотче! По-друге, мені зовсім не хотілося потрапити до в'язниці в такий момент… Чого це ми всі стоїмо?.. Сідайте ж, нарешті, будь ласка… — Граф підійшов до дверей, відчинив їх і мить прислухався до шуму, що долинав з нижнього поверху. — Знову починається паломництво, — буркнув він. — Певно, треба було б подзвонити до Мулена, щоб спальню небіжчиці задрапірували чорним. — І тут же провадив далі: — Думаю, що тепер ви все зрозуміли! Узявши гроші, я мусив заприсягтися панотцеві, що я не винен. Мені важко було це зробити при вас, комісаре, без ризику посилити ваші підозри. Це все!.. Наче вгадавши мої наміри, ви не залишали нас на самоті ані на мить уранці… Панотець прийшов сюди. Що його ще привело до мене, я не знаю, бо перед тим, як ви зайшли, він не промовив жодного слова…

В графових очах був смуток. Щоб приховати свій біль, він засміявся, але сміх цей прозвучав невесело.

— Це ж так просто, погодьтеся зі мною. Ідеться про людину, що вела більш ніж легковажне життя й підписувала незабезпечені чеки… Старий Готьє уникає мене!.. Його треба переконати, його теж, що… — Він раптом здивовано глянув на священика. — Отже, панотче… Що з вами робиться?

І справді, священик був мов хмара. Він уникав дивитися на молодого графа й намагався так само сховатися від очей Мегре.

Моріс де Сен-Ф'якр усе зрозумів і вигукнув з іще більшою гіркотою:

— Он воно що! Мені ще не вірять… І не вірить саме той, хто хоче допомогти мені врятуватися, хоч і впевнений у моїй провині…

Він підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув, забуваючи, що в домі небіжчиця:

— Альбере!.. Альбере!.. Мерщій, чорт забирай!.. Принесіть нам чогось випити…

Увійшов дворецький, попрямував до шафи й вийняв звідти пляшку віскі й чарки. Всі мовчки дивились на нього. Моріс де Сен-Ф'якр зауважив з якоюсь дивною усмішкою:

— За моїх часів у замку не тримали віскі.

— То пан Жан…

— Ага!

Граф ковтнув віскі й пішов замкнути за слугою двері.

— Отак-то воно, тут багато чого змінилося… — промимрив він, наче сам до себе.

Проте він не спускав очей зі священика, і той, дедалі більше ніяковіючи, промовив:

— Ви мені пробачте… Я вже мушу йти на урок закону божого…

— Хвилинку… Ви й надалі дотримуєтесь думки, що злочинець я, панотче?.. Та ні, не заперечуйте!.. Ви не з тих, хто вміє брехати. Тільки є певні моменти, які я хотів би з'ясувати… Бо ви мене не знаєте… Вас не було в Сен-Ф'якрі, коли тут жив я… Ви лише чули про мене… Що ж до матеріальних доказів, то їх немає… Комісар був свідком цієї трагедії й дещо вже знає…

— Благаю вас… — прошепотів священик.

— Ні!.. Ви не питимете?.. За ваше здоров'я, комісаре…

Граф похмуро дивився перед собою й сердито розвивав свою думку:

— Стільки людей тут можна було б запідозрити… Проте ви, — так, ви, — підозрюєте одного-однісінького мене… І я все більше думаю, чому саме… Я не спав цілу ніч… Перебрав усі можливі причини і нарешті, здається, знайшов… Що вам сказала моя мати?

Священик смертельно зблід.

— Я нічого не знаю… — пробелькотів він.

— Якщо ваша ласка, панотче… Ви мені допомогли, хай буде так! Ви позичили мені сорок тисяч франків, які дають мені змогу перепочити й належно поховати матір… Я вам щиро вдячний… Та разом з тим ви обтяжуєте мене своїми підозрами… Ви молитеся за мене… Це або надто багато, або надто мало…

В його голосі забриніли лихі, погрозливі нотки.

— Спочатку я гадав, що ми з'ясуємо все це з вами без пана Мегре… Гаразд! Я радий, що він тут… Що більше я над цим думаю, то виразніше передбачаю якісь ускладнення…

— Благаю вас, не мучте мене…

— Ні, панотче, ви не вийдете звідси, не сказавши мені правди! — мовив граф.

Тепер це була зовсім інша людина.