Справа Сен-Ф'якрів - Сіменон Жорж
Він був ладен на все. І, як усі легкодухі, як усі люди лагідної вдачі, він упав у неймовірну лють. Його громовий голос, певно, чули в кімнаті покійної, розташованій якраз над бібліотекою.
— Ви довго підтримували постійні контакти з моєю матір'ю… Гадаю, що Жан Метейє теж ходив до вашої церкви… Хто ж із них сказав вам щось таке… Мати, еге ж?
Мегре пригадав почуті вчора слова: "Таємниця сповіді…" — і зрозумів муки священика, його мученицький вигляд, його стан під зливою слів графа де Сен-Ф'якра.
— Що ж таке вона могла вам сказати?.. Ага, знаю!.. Якщо можна так висловитись, я був тут, коли почався цей занепад… Ми з вами знаємо про життя геть усе… — Він озирнувся довкола, ледь стримуючи гнів. — Були часи, коли кожен, хто входив до цієї зали, затамовував подих, бо тут працював мій батько, хазяїн… Тоді не було віскі в шафах… Зате полиці були заповнені книгами, як чашечки у бджолиних стільниках заповнені медом…
Мегре теж пам'ятав це! "Граф працює…"
Цих слів було досить, щоб змусити фермерів чекати у передпокої по дві години!
"Граф викликав мене до бібліотеки…" Батько Мегре розказував про це з повагою, бо це таки була важлива подія.
— Він беріг дрова й задовольнявся гасовою грілкою, яку ставили біля нього замість водяного опалення, — вів далі Моріс де Сен-Ф'якр. — Ви цього не знали… — звернувся він до розгубленого священика. — Ви застали в замку вже безладдя… Мати, лишившись без чоловіка… Та ще й коли її єдиний синочок пустував у Парижі і приїздив сюди лише для того, щоб вимагати гроші… Тоді й з'явилися секретарі…
Очі його заблищали, і Мегре здалося, що з них зараз закапають сльози.
— Що вона вам сказала?.. Боялася, що я сюди приїду, хіба ні?.. Вона знала, що їй доведеться латати ще одну дірку в моєму бюджеті, а це значить щось продавати, аби знову врятувати мене від сорому…
— Я б радив вам заспокоїтись! — глухо промовив священик.
— Не раніше, ніж я дізнаюся… Якщо вже ви почали мене підозрювати, не знаючи мене, з першої хвилини…
До розмови втрутився Мегре.
— Панотець подбав про зникнення молитовника… — повільно мовив він.
Він уже все зрозумів і тому протягував графові рятувальний круг. Він уявляв собі графиню, чию душу краяли докори сумління і боязнь гріха… Чи не боялася вона кари небесної?.. Чи не було їй соромно перед своїм сином?..
Вона була хворобливо екзальтована! То чому б не могла сказати, під покровом таємниці сповіді, одного чудового дня:
— Я боюся свого сина…
Бо вона ж його таки, певно, боялася. Гроші, що потрапляли до різних Жанів Метейє, кінець кінцем належали Морісові. Може, він вимагав показувати йому рахунки, коли приїздив сюди? Чи…
Мегре відчував, що саме такі думки, ще зовсім невиразні, народжуються в голові молодого чоловіка, і вирішив допомогти йому їх уточнити.
— Панотець не може вам нічого сказати, якщо графиня говорила щось під таємницю сповіді… — мовив Мегре, звертаючись до графа.
Це було сказано з граничною ясністю. Моріс де Сен-Ф'якр вирішив покласти край розмові.
— Пробачте, панотче… Я забув про вашу обітницю… Не гнівайтеся на мене, що я…
Він повернув ключ у дверях, відчинив їх.
— Я вдячний вам… Як тільки… як. тільки зможу, віддам вам сорок тисяч франків… Бо, гадаю, вони не з ваших особистих коштів…
— Я попросив їх у пані Рюїнар, удови колишнього нотаріуса…
— Дякую… До побачення…
Граф хотів грюкнути за ним дверима, але стримався і глянув Мегре у вічі, кинувши:
— Паскудство!
— Він хотів…
— Він хотів урятувати мене, я знаю!.. Він намагався запобігти скандалові, зберегти все, що ще лишилося від замка Сен-Ф'якр… Та це не те!.. — І він налив собі віскі. — Я думаю про цю бідолашну жінку!.. Стривайте, ви ж бачили Марію Васильєву… Та й усі інші, там, у Парижі… їх не мучать докори сумління… Але мати… Зверніть увагу: єдине, чого вона прагнула, — це стосується й цього Метейє, — бути комусь відданою… А потім бігла сповідатися… Вона, мабуть, вважала себе потворою… Звідси, певно, й страх перед моєю помстою… Ха-ха!..
Це був жахливий сміх!
— Ви бачите моє обурення, я звинувачую рідну матір у… А цей кюре нічого не зрозумів!.. Він бачить життя таким, як у книгах! За життя матері він, певно, намагався врятувати її від неї самої… А коли вона померла, вважає своїм обов'язком урятувати мене… Я можу побитися об заклад, що він саме мене вважає винуватцем… — Він уважно подивився комісарові у вічі й запитав: — А ви?
Але Мегре не відповідав, і він провадив далі:
— Адже стався злочин… Злочин, який міг заподіяти лише підлий мерзотник… Нікчема, бридка падлюка!.. Невже правосуддя безсиле проти нього? Я чув про це сьогодні вранці… Я хочу сказати вам одну річ, комісаре, і обіцяю, що зроблю це, незважаючи ні на що… Ця падлюка, коли він потрапить мені до рук, матиме справу лише зі мною…І мені не потрібен буде револьвер, ані якась інша зброя… Лише оці руки…
Віскі, певно, розпалило його. Він відчував це, бо провів рукою по чолу, зазирнув у дзеркало і скорчив собі глузливу гримасу.
— І все це не перешкодило б тому, щоб мене посадили за ґрати ще до похорону! Я був не досить увічливий з кюре… Удова колишнього нотаріуса оплачує мої борги… Що ж це таке, скажіть? Я навіть не пам'ятаю, яка вона…
— Це дама, що завжди ходить у білому… Її будинок по дорозі до Матіньйона…
Моріс де Сен-Ф'якр заспокоївся. Його вибух був лише спалахом соломи. Він знову налив собі віскі, мить повагався, а тоді вихилив усе одним духом, скривившись від огиди.
— Ви чуєте?
— Що?
— Люди з усієї околиці йдуть до небіжчиці! Я мав би бути там, у глибокій жалобі, з заплаканими очима, й сумно тиснути всім руки. Одразу, як тільки вони виходять надвір, починаються пересуди… А й справді, скажіть, чому ви тут, якщо, як ви кажете, правосуддя не займається цією справою? — запитав він підозріливо.
— Може з'явитися щось нове…
— А якщо я знайду винуватця, ви не дозволите мені його…
Його зціплений кулак був красномовніший за цілу промову.
— Я вас покидаю, — перебив його Мегре. — Мені треба побачити, що діється в другому таборі…
— Що це за другий табір?
— Той, що в корчмі! Жан Метейє і його адвокат, який приїхав сьогодні вранці…
— Він найняв адвоката?
— Це завбачливий хлопець… Уранці дійові особи поділилися так: ви й священик — у замку; в корчмі — Метейє і його радник…
— Ви гадаєте, він здатний на…
— Ви пробачите мені, якщо я собі наллю?
Мегре випив чарку віскі, витер губи й набив люльку, перед тим як піти.
— Ви, звичайно, не вмієте користуватися лінотипом?
Граф знизав плечима.
— Я взагалі нічого не вмію… Це для мене справжнє лихо!..
— В усякому разі, ви не поїдете з села, не попередивши мене?
У відповідь — поважний, замислений погляд, серйозний твердий голос:
— Я вам це обіцяю?
* * *
Мегре був уже на сходах під'їзду, коли його наздогнав якийсь чоловік. Він ніяк не міг зрозуміти, звідки той узявся.
— Даруйте, пане комісаре… Я хотів би, щоб ви приділили мені кілька хвилин… Я маю на увазі…
— Що саме?
— Що ви належите до близьких цього дому… Ваш батько працював у цій садибі… Будьте такі ласкаві, зайдіть випити чарчину до моєї хати…
І управитель із шпакуватою борідкою повів його через увесь двір до своєї оселі. Там уже все було напоготові. Стояла пляшка вина, етикетка якої свідчила про солідну витримку. Сухі тістечка. З кухні линув запах капусти з салом.
— Якщо вірити вашим словам, ви знали замок за зовсім інших обставин… Коли я прибув сюди, безладдя вже розпочалося… Тут був молодик із Парижа, який… Це Марк, який зберігся ще з часів старого графа… Без цукру, гадаю?
Мегре дивився на стіл з різьбленими левами, що тримали в пашах мідні кільця. І знову відчув себе вкрай стомленим. Колись він міг заходити до цієї кімнати тільки в пантофлях, бо тут був начищений паркет.
— Я не знаю, що мені чинити… Хотілося б з вами порадитись. Ми люди бідні… Ви ж знаєте роботу управителя: вона не збагачує… Іноді в суботу в касі не лишається жодного шеляга й доводиться зі своєї кишені платити поденщикам… Буває й так, що я даю свої гроші на купівлю худоби…
— Інакше кажучи, у двох словах, графиня заборгувала їм якусь суму!
— Небіжчиця зовсім не розумілася на цих справах… Гроші розпливалися на всі боки… Їх не вистачало інколи на найнеобхідніше…
— І тоді ви…
— Ваш батько зробив би так само, хіба ні? Бувають випадки, коли за всяку ціну треба приховати від селян, що каса порожня… Я брав тоді зі своїх заощаджень…
— Скільки?
— Ще чарочку?.. Я не підраховував… Щонайменше сімдесят тисяч… А тепер, на похорон, я знову…
Мегре чітко пригадав давню сцену: маленький кабінет батька, субота, близько п'ятої години. Усі, що працюють у замку, від прачок до наймитів, чекають на дворі. Старий Мегре, сидячи за столом, розкладає гроші невеликими купками. Кожен підходить по черзі, ставить у відомості свій підпис або просто хрестик…
— От я й думаю зараз, як мені все те повернути… Для таких людей, як ми, це…
— Так, розумію!.. А ви поставили новий камін!
— Тобто замінили дерев'яний мармуровим… Так краще…
— Набагато краще! — буркнув Мегре.
— Ви ж розумієте! Зараз усі кредитори як накинуться! Доведеться продавати! А ці застави…
Крісло, в якому сидів Мегре, було зовсім нове, як і камін; напевно, його куплено на бульварі Барбес. На буфеті стояв патефон.
— Якби в мене не було сина, я б нічого не робив, але Емілеві треба виходити в люди… Я не хочу прискорювати події…
Коридором пройшла дівчина.
— У вас є й дочка?
— Ні! То сусідська дівчина. Приходить прибирати.
— Гаразд! Ми ще поговоримо, пане Готьє. Пробачте, але мене чекає ще багато справ…
— Іще чарку?
— Дякую… Ви сказали, близько сімдесяти тисяч?
І Мегре вийшов, заклавши руки в кишені. Він пройшов крізь стадо гусей, обійшов ставок, замерзлий, як дзеркало. Годинник на церковній вежі вибив дванадцяту.
Жан Метейє та адвокат уже обідали. На закуску в них були сардини, філе оселедця, ковбаса. На сусідньому столику стояли недопиті чарки.
Обоє були в доброму гуморі. Мегре зустріли насмішкуватими поглядами і переморгнулися. Серветок для шановного метра в корчмі не знайшлося.
— То, може, хоч трюфелі знайдуться у вас до курчати? — спитав адвокат.
Бідолашна Марі Татен! Вона принесла маленьку баночку трюфелів від бакалійника, але не могла її відкрити й не наважувалася признатися в цьому.
— Знайдуться, пане!
— То давайте мерщій! Від тутешнього повітря в мене страшенний апетит!
Мегре пішов на кухню і своїм ножем відкрив банку.
