Справа Сен-Ф'якрів - Сіменон Жорж

Косоока Марі тихо прошепотіла:

— Мені так незручно… я…

— Замовч, Марі! — урвав він її.

Один табір… Два табори… Три?

Йому схотілося пожартувати з Марі, щоб хоч на хвильку забутися.

— До речі, панотець просив переказати, що тобі відпущено триста днів! Гріхи за триста днів!

Марі Татен, що не розуміла жартів, дивилась на свого огрядного приятеля з острахом і шанобливою приязню водночас.

Розділ VII

ЗУСТРІЧІ В МУЛЕНІ

Мегре подзвонив до Мулена й замовив таксі. Комісар здивувався, коли таксі приїхало ледве через десять хвилин після виклику, але все з'ясувалося, коли він пішов до виходу. Адвокат, що допивав каву, зупинив Мегре словами:

— Пробачте, це наша машина… Однак, якщо ви хочете поїхати разом з нами…

— Дякую…

Жан Метейє з адвокатом поїхали першими у великому драндулеті, на якому ще красувався герб його колишнього власника. Мегре поїхав за чверть години і по дорозі, розмовляючи з шофером, роздивлявся довкола.

Пейзаж був одноманітний: дві шереги тополь обабіч дороги, рілля, наскільки сягає око, і зрідка — квадрат лісу або тьмяне дзеркало ставка.

Здебільшого тут були вбогі халупи. Фермерських господарств тут не було, самі лише великі маєтки. Один з них, що належав герцогу Т., охоплював три села.

Маєток Сен-Ф'якрів включав колись дві тисячі гектарів землі, аж поки не почались розпродаж за розпродажем.

Єдиним транспортним засобом тут був старий паризький автобус, що його купив якийсь селянин. Він ходив раз на день з Мулена до Сен-Ф'якра.

— Справжня глушина! — сказав шофер. — Бачите, й зараз тут нічого нема. А взимку й поготів…

Коли вони їхали вниз по головній вулиці Мулена, годинник на церкві Сен-П'єр показував пів на третій. Мегре вийшов з таксі навпроти банку "Комтуар д'ескомт" і розплатився з водієм. Тільки-но він рушив до банку, як звідти вийшла жінка, ведучи за руку хлопчика.

Комісар квапливо підійшов до вітрини, щоб його не помітили. Це була селянка в святковому вбранні, капелюшку, з талією, затягнутою корсетом. Вона гордовито виступала, тягнучи за собою хлопця, про якого турбувалася не більше, ніж про звичайний пакунок.

Це була Ернестова мати — мати рудого служки з церкви Сен-Ф'якр.

Вулиця вирувала життям. Ернестові дуже хотілося постояти перед вітринами, але мати вперто тягла його за собою. Хлопчик плутався в шлейфі її чорної спідниці й затинався. Аж ось вона нахилилася до нього й щось сказала. І, наче це було домовлено заздалегідь, увійшла разом з ним до крамниці іграшок.

Мегре не наважувався підійти ближче. Проте це не завадило йому почути, як невдовзі з крамнички долинули звуки сюрчка. Там випробовувалися всі сюрчки, які тільки можна собі уявити, й кінець кінцем церковний служка, очевидно, зупинився на двоголосому бойскаутському сюрчку.

Хлопець вийшов із сюрчком на шиї, але мати потягла його далі, не даючи досхочу посюрчати на вулиці.

* * *

Це було звичайне відділення банку, типове для провінції. Довгий дубовий бар'єр. П'ять клерків схилилися над своїми столами. Мегре попрямував до віконця з табличкою "Поточні рахунки", і назустріч йому підвівся клерк.

Мегре хотів довідатися про розмір статків Сен-Фякр, а надто про грошові операції протягом останніх тижнів, навіть днів; це могло навести на якийсь слід.

Він довго мовчав, уважно розглядаючи юнака, який тримав себе коректно, не виявляючи жодних ознак нетерпіння.

— Ви Еміль Готьє, так?

Мегре двічі бачив, як той їхав на мотоциклі, але не міг роздивитись його обличчя. На думку, що це Готьє, його навела дивовижна схожість молодого клерка з управителем ламка. І не так схожість в окремих рисах, як схожість узагалі. Вони були однієї будови: різкі риси обличчя, міцний кістяк. І однаковий рівень розвитку або майже однаковий — у сина обличчя випещене, не таке, як у хліборобів, погляд інтелігентніший, впевненість у собі, властива "освіченій" людині.

І разом з тим Еміль іще не став справжнім городянином, його волосся, хоч і змащене якоюсь косметикою, і не стирчало на маківці. Щоки його були рум'яні й здавалися свіжо вимитими, як у сільських хлюстів недільного ранку.

— Так, це я.

Він не збентежився. Мегре був певен, що це зразковій клерк, якому директор повністю довіряє і який невдовзі, дістане підвищення.

Костюм чорний, пошитий у кравця, але тутешнього, з шерстяного трико, якому немає зносу. Його батько носив целулоїдні комірці, а він — м'які, з тканини, але краватка на. ньому була ще така, як продають у крамницях — з навічно зав'язаним вузлом, на гумці.

— Ви впізнали мене?

— Ні! Мені здається, ви з поліції…

— Я хотів би дістати деякі відомості про стан рахунку графа де Сен-Ф'якра.

— Це неважко! Я веду цей рахунок, як і багато інших. Він був чемний, добре вихований. У школі, певно, його любили всі вчителі.

— Передайте мені рахунок Сен-Ф'якра! — звернувся він до жінки, що сиділа позад нього. І зазирнув у великий жовтий аркуш.

— Вас цікавить хід розрахунків, загальне сальдо чи всі основні дані?

Він принаймні був точний.

— З ними все гаразд?

— Пройдіть, будь ласка, сюди… Нас можуть почути…

Вони пройшли в глибину залу, розділеного дубовим бар'єром.

— Мій батько, певно, сказав вам, що графиня була дуже непрактична… Мені траплялося перехоплювати під час операцій чеки, що не були забезпечені… Зверніть увагу, вона цього навіть не знала… Підписувала чеки, не дбаючи про стан свого рахунку… Отже, коли я телефонував, щоб до вести це до її відома, вона жахалася… Навіть сьогодні вранці подали три чеки, і я був змушений повернути їх… Мені звелено нічого не виплачувати, поки не…

— Розорення повне?

— Не те щоб повне, власне… Три орендні ділянки з п'яти вже продано… А дві останні закладено, так само як і замок… Графиня мала прибутковий будинок у Парижі, що, як-не-як, давав їй невелику ренту… Але коли вона одним розчерком пера переказувала сорок або п'ятдесят тисяч франків на рахунок свого сина, це вибивало з колії… Я завжди намагався зробити все, що міг… Зволікав із чеками, змушуючи подавати їх удруге або втретє… Мій батько…

— Знаю, авансував своїми грошима…

— Це все, що я можу вам сказати… На даний момент пасивне сальдо становить рівно сімсот сімдесят п'ять франків… Зважте, що земельні податки за минулий рік іще не сплачено й що судовий виконавець тиждень тому послав їй перше нагадуванні.

— Жан Метейє в курсі справи?

— Він у курсі всіх справ і навіть трохи більше, ніж просто в курсі.

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого!

— Вам не здається, що він витає в хмарах і на цих справах не розуміється?

Але Еміль Готьє скромно ухилився від відповіді.

— Це все, що ви хотіли знати?

— Чи має у вас рахунок хтось інший з мешканців Сен-Ф'якра?

— Ні.

— І ніхто не приходив сьогодні з якоюсь грошовою операцією? Скажімо, з чеком?

— Ні, ніхто.

— А ви весь час були біля віконця?

— Не відходив ані на хвильку!

Еміль Готьє нітрохи не бентежився. Він тримався з гідністю сумлінного клерка, що як належить відповідає офіційній особі.

— Може, ви хочете зустрітися з директором? А втім, він не зможе сказати вам з цього приводу більше, ніж я…

* * *

Засвітилися ліхтарі. Рух на головній вулиці був майже як у великому місті. Перед усіма кав'ярнями вишикувалися довгі низки автомашин.

З'явилася процесія: два верблюди і слоненя, що несли на спинах полотняні афіші цирку шапіто. Цирк було розбито на площі Перемоги.

В одній із бакалійних крамничок Мегре помітив матір рудого хлопчиська; не випускаючи його руки" вона купувала консерви.

Трохи далі він мало не наштовхнувся на Метене і його адвоката, які йшли і сперечалися.

— … вони змушені заблокувати рахунок… — сказав адвокат.

Вони не помітили комісара й попростували до банку.

Хоч-не-хоч, а люди змушені зустрічатися один з одним десятки разів на головній вулиці завдовжки в півкілометра, де зосереджене все ділове життя.

Мегре пішов до друкарні газети "Журналь де Мулен". Кабінети журналістів виходили вікнами на вулицю. Фасад був з модерними вітринами, бетонний, з безліччю фотографій агентств і останніх новин, написаних синім олівцем від руки на довгих паперових стрічках.

"Маньчжурія. Агентство Гавас повідомляє, що…"

Але щоб потрапити до друкарні, треба було пройти крізь темний глухий кут. Орієнтуватись доводилося по гуркоту ротаційної машини. В напівпорожньому цеху біля високих мармурових талерів працювали люди в синіх блузах. У глибині видніла скляна будка з двома лінотипами; звідти долинало їхнє кулеметне цокотіння.

— Мені потрібен начальник цеху…

Довелося буквально кричати, бо машини гуркотіли, як грім. Від запаху фарби дерло в горлі. Маленький чоловічок у синій блузі, який вирівнював рядки набору в сталевій рамі, приклав до вуха руку.

— Ви начальник цеху?

— Метранпаж!

Мегре вийняв зі свого гаманця папірець із текстом, який спричинив трагедію в Сен-Ф'якрі. Чоловічок, поправляючи на носі окуляри в сталевій оправі, нерозуміюче подивився на папірець. "Якого біса йому від мене треба?" — напевно, думав він.

— Це зроблено у вас?

— Га?..

Повз них пробігали люди із стосами газет.

— Я питаю, чи це надруковано тут.

— Ходімо!

У дворі з розмовою пішло легше. Тут було холодію, але можна було принаймні розмовляти майже нормальним голосом.

— Що ви мене питали?

— Ви впізнаєте цей набір?

— Це латинський, кегль десять…

— Набрано у вас?

— Майже всі лінотипи мають комплект латинського шрифту.

— А є ще десь лінотип в Мулені, крім вашої друкарні?

— Ні… Є в Невері, в Буржі, Шатору, Отені та ще…

— У цьому відбитку ви не бачите нічого особливого?

— Його відбито вручну… Хтось хотів, аби повірили, буцімто це вирізка з газети, адже так?.. Мене якось теж просили зробити таку штуку, для жарту…

— Ага!

— Років п'ятнадцять тому, не менше… Тоді ще ми набирали газету вручну…

— А папір не дозволяє вам зробити якийсь висновок?

— Майже всі провінціальні газети користуються папером одного й того ж постачальника. Це німецький папір… Перепрошую, мені саме треба закінчити верстку н'єврського видання…

— Ви знаєте Жана Метейє?

Чоловік знизав плечима.

— Якої ви про нього думки?

— Якщо його послухати, то він краще за нас знає наше ремество. Він трохи несповна розуму… Йому дозволяють копирсатися в цеху через графиню, бо вона приятелька нашого патрона…

— Він уміє користуватися лінотипом?

— Гм!.. Принаймні він так каже!..

— А скажіть, він міг би набрати цей уривок?

— Якби мав вільних дві години, а то й більше… І якби він по десять разів набирав кожен рядок…

— Чи сідав він останнім часом за лінотип?

— А звідки ж мені знати? То він прийшов, то пішов собі.