Хто убив Луї? - Сіменон Жорж

Переклад: Анатолій Перепадя

Розділ перший

Жовті черевики

Для Мегре 19 листопада запам'яталося ось чим: того дня випадали іменини братової, окрім того, то був понеділок, а на Кедез Орфевр 1 панує переконання, що вбивства рідко трапляються в понеділки, зрештою, то було перше того року СЛІДСТВО, яке відкривало зимовий сезон.

Всю неділю сіялася холодна мжичка. Дахи і бруківка були масно чорні. Жовтава мла, здавалося, тислася крізь щілини вікон. Пані Мегре навіть не витримала і сказала:

— Треба законопатити вікна.

Щоосені, вже принаймні п'ять років, Мегре обіцяв це зробити найближчої неділі.

— Краще одягнув би тепле пальто,— сказала дружина.

— А де воно?

— Зараз принесу.

О пів на дев'яту ранку в покої ще горіло світло. Пальто Мегре тхнуло нафталіном.

Коли задзвонив телефон, у бюро не було ні Люкаса, ні Жан-в'є, ані малого Лапуента. Відповів Сантоні, корсіканець, новак у бригаді, який перед цим десять років працював у команді, шо наглядала за гральними домами, а далі — в моральній поліції.

— Це інспектор Неве з третьої округи, пане шеф. Питає, чи може з паном розмовляти. Здається, в нього якась пильна справа.

Мегре схопив трубку.

— Що нового, голубе?

— Телефоную з ресторану на бульварі Сен-Мартен. Знайдено чоловіка, забитого ножем.

— На бульварі?

— Ні. Не зовсім. Нібито в глухому завулку.

Неве, детектив досвідчений, відгадав одразу думку Мегре. Різанина, надто в людному районі, випадок не дуже цікавий. Нерідко билися пияки або зводили порахунки іспанці чи африканці.

— Діло, здається мені, дивне. Може, було б краще, аби ви сюди приїхали. Це між великим ювелірним магазином і крамницею зі штучними квітами.

— їду.

Вперше комісар брав з собою Сантоні. В чорній малолітражці П. Ж.2 він почував себе ніяково у повівах парфумів, якими напахтився його товариш.

Низенький на зріст інспектор Сантоні носив взуття на високих підборах, мастив волосся брильянтином, а —на середньому пальці в нього сидів великий жовтий діамант, без сумніву, фальшивий.

Постаті перехожих чорніли в пітьмі вулиць. На тротуарі бульвару Сен-Мартен зібралося чоловік з тридцять, яких два поліцаї в пелеринах утримували на належній відстані. Дверцята автомобіля відчинив Неве.

— Я попросив лікаря, щоб він зачекав вас.

То був час, коли на цій людній околиці Великих Бульварів панував найбільший рух. Великий освітлений годинник над ювелірним магазином показував двадцять хвилин на шосту.

Поміж двома крамницями — кінець глухого завулка, такого вузького, що його можна й не помітити. То були, власне, лише суточки між двома мурами, зовсім не освітлені, і вели вони, мабуть, на якесь подвір'я.

Неве показував Мегре дорогу. За три-чотири кроки вони наткнулися в завулку на кількох людей, що стояли в темряві. Лише зблизька можна було розпізнати їхні обличчя.

На землі, під розмоклим од вогкості муром, лежав чоловік; одна рука його була підібгана під себе, друга, з побілілою долонею, майже загородила весь прохід.

— Неживий?

Дільничний лікар кивнув головою:

— Смерть наступила одразу.

Ніби для підсилення тих слів світляне кружало електричного ліхтарика поповзло по трупу і пустило дивний одблиск від ножа, що стирчав у тілі. Другий ліхтарик освітив профіль убитого, розплющене око й щоку, подряпану, очевидно, об зубчастий мур.

— Хто його знайшов?

Один поліцай, який тільки на те й чекав, ступив •наперед; його риси ледве позначилися. Він був молодий і схвильований.

— Я йшов обходом. За звичкою кидав оком у всі проходи через людей, які під покровом теїмряви чинять усяке паскудство. Помітив якусь постать на землі. Спочатку подумав, що п'яничка.

— Уже не жив?

— Мабуть, ні. Тіло, однак, було ще тепле.

— Котра була година?

— Чотири сорок п'ять. Я свиснув колезі і негайно подзвонив на пост.

— Це я прийняв повідомлення,— втрутився Неве,— й одразу приїхав. Доручив колезі викликати лікаря.

— Ніхто нічого не чув?

— Наскільки мені відомо, ні.

Трохи далі видко було двері з тьмяно освітленим віконцем угорі.

— А то що таке?

— Двері ведуть до контори ювелірного магазину. Тут ходять рідко.

Перед виїздом повідомили про випадок відділ криміналістики. Експерти прибули з усім своїм спорядженням і фотоапаратами. Робота захопила цілком їхню увагу, вони нічого не розпитували, скаржилися лише, що важко працювати в такій тісноті.

— Що там далі у дворі?

— Нічого, мури. Єдині двері, забиті давно, ведуть на вулицю Меслей.

Було ясно, що чоловікові всаджено ножа в спину, коли він пройшов кроків із десять завулком. Вбивця скрадався за ним нечутно. Перехожі, що валом валили по бульвару, нічого не помітили.

— Я оглянув його кишені і знайшов гаманець.

Неве подав його Мегре.

Гаманець був такий собі — ні новий, ні занадто потертий. В ньому лежало три тисячофранкові і кілька стофранкових банкнот, а також посвідчення на ім'я Луї Туре, комірника, що мешкає в Жюві, на вулиці Тополиній, 37. Там ще були: виборчий бюлетень на те ж прізвище, паперовий аркуш з кількома словами, написаними олівцем, і дуже стара фотографія маленької дівчинки.

— Можна починати?

Мегре кивнув. Блиснуло світло, клацнули апарати. Юрба в кінці завулка густішала, і поліція ледве стримувала її.

Далі експерти обережно витягли ножа, який потрапив до спеціальної скриньки, і, зрештою, тіло перевернули. Показалося лице людини віком від сорока до п'ятдесяти років, на якому відбилося лише здивування.

Він, мабуть, не збагнув, що з ним сталося. Так і помер. Його подив мав у собі щось таке дитяче, в ньому було так мало трагічного, що хтось у пітьмі нервово засміявся.

Одягнений він був чисто і пристойно. Мав на собі темний костюм, бежеве легеньке пальто, а на дивно викручених ногах — жовті черевики, що пасували своїм кольором до дощового настрою того дня.

Окрім черевиків, усе було таке буденне, що ніхто не звернув би на нього уваги на вулиці чи на одній з багатьох терас бульвару. А проте поліцай, який знайшов убитого, сказав:

— Мені здається,-що я його вже бачив.

— Де?

— Не пригадую. Але це обличчя мені начебто знайоме. Пан знає, таких людей ми здибуємо щодня і не звертаємо на них особливої уваги.

— Обличчя і імені щось промовляє,— підтвердив Неве.— Можливо, він працював у цьому районі.

Це, однак, не пояснювало, що Луї Туре робив у глухому завулкові. Мегре звернувся з цим запитанням до Сантоні, оскільки той довго працював у моральній поліції.

— Ніколи його не бачив.

Тоді Мегре наважився: ~

— Працюйте далі, панове. Коли скінчите, привезіть його до Інституту судової медицини. А ми,— звернувся до Сантоні,— відвідаємо сім'ю, якщо він її має.

Вони кружляли хвилин із десять, поки вичитали на блакитній табличці назву потрібної вулиці. Будинок спочатку минули, бо номер 37 був одразу за номером 21. Світилося тільки на першому поверсі. То була кухня. За фіранкою вгледіли метушливу, доволі огрядну жінку.

— Значить, до роботи! — зітхнув Мегре, насилу вилазячи з маленького автомобіля.

Він вибив люльку об закаблук. Коли йшов тротуаром, фіранка відхилилася і жіноче лице притулилося до шибки. Не кожного дня навпроти її дому зипиняється машина. Мегре піднявся трьома східцями ганку. Двері були зі смолистої сосни, лаковані, з залізним окуттям і двома маленькими квадратовими шибками темно-синього кольору. Мегре шукав дзвінка. Поки його знайшов, хтось запитав по той бік дверей:

— Хто там?

— Тут живе пані Туре?

— Так, тут.

— Я хотів би з пані поговорити.

Жінка не поспішала відчиняти.

— Поліція,— докинув півголосом Мегре.

Тоді вона наважилася спустити ланцюжок і відсунути засув. Крізь шпарку, що дозволяла бачити частину її обличчя, пильно оглянула двох чоловіків на порозі.

— Чого пани хочуть?

— Треба з пані поговорити.

— А звідки мені знати, що ви з поліції?

Мегре випадково мав свою відзнаку в кишені. Найчастіше він залишав її вдома. Всунув її у світлову смугу.

— Гаразд. Сподіваюся, що вона правдива.

Жінка впустила гостей. Коридор був вузький, пофарбований набіло, лиштви і двері — лаковані. Двері на кухню були прочинені, але вона, запаливши світло, ввела чоловіків до сусіднього покою.

Майже одного віку з чоловіком, вона була од нього кремезніша, хоч і не здавалася опасистою, а швидше міцно збудованою, при тугому тілі. Сіра сукня і фартух, який вона машинально обсмикувала, не додавали їй принади.

Кімната, в яку вони ввійшли, мала правити за вітальню, а насправді була їдальнею на сільський лад, де всі речі стояли на точно визначених 'Місцях, як на вітрині крамниці чи в меблевому магазині. Жінка не запрошувала сідати, а дивилася на їхні ноги, сповнена остраху, чи не забруднять лінолеум.

— Я слухаю.

— Чоловіка пані звати Луї Туре?

З насупленими бровами, намагаючись відгадати мету їхніх відвідин, вона кивнула головою.

— Він працює в Парижі?

— Заступником директора фірми "Каплан і Занен" на вулиці Бонді.

— А працював коли-небудь комірником?

— Був колись.

— Давно?

— Кілька років тому. Але вже тоді він, власне, керував цілою фірмою.

— Може, пані має якусь його фотографію?

— Що вам до інеї?

— Хотів би переконатися...

— Переконатися? В чому?

І під впливом підозри, що дедалі зростала, вона спитала:

— Що з Луї сталося? х

Жінка мимоволі глянула на годинник на кухні і, мабуть, обмірковувала, де повинен бути чоловік о цій порі.

— Передусім я хотів би впевнитися, чи йдеться про нього.

— На буфеті,— сказала вона.

Там стояло п'ять чи шість фотографій в металевих рамках, серед них — знімок молодої дівчини і чоловіка, зарізаного в провулку. Він виглядав молодшим, вбраний був у чорний одяг,

— Ваш чоловік має ворогів?

— А чого йому мати?

Вона вийшла на хвилинку вимкнути газ, бо щось закипіло на плитці.

— О котрій він повертається з роботи?

— Він завжди сідає на поїзд о в і сімнадцятій годині двадцять дві хвилини на Ліонському —вокзалі. Наша дочка їде наступним поїздом, оскільки кінчає роботу трохи пізніше. Має відповідальну посаду і...

— Ми попросимо пані поїхати з інами до Парижа.

— Луї помер?

Погляд у неї був проникливий, як у жінки, котра не терпить брехні.

— Скажіть мені правду.

— Його вбито сьогодні по обіді.

— Де?

— У глухому завулку коло бульвару Сен-Мартен.

— Що він там робив?

— Не знаю.

— О котрій годині?

— Десь о пів на п'яту, як можна здогадатись.

— О пів на п'яту він ще працює у фірмі "Каплан". Чи пан з ним говорив?

— Не мали часу.