Зникнення Оділії - Сіменон Жорж

Переклад О. Рущак

Боб, як завжди, прокинувся о сьомій. Будильником він ніколи не користувався. Життя двох людей у цьому домі — Боба та його батька — було розписане й відрегульоване, мов годинниковий механізм.

Батько прокидався раніше. Тепер, напевно, уже вмився і п'є свою каву — після сніданку в нього ранкова прогулянка.

Боб розсунув штори, і в кімнату бризнуло сонце, а дзеркало впіймало сяйливий ореол, що переміщався залежно від пори року.

Вересень закінчувався. За цілий місяць не випало ані краплини дощу. Було ясно, блакиттю повзло кілька білих хмаринок, ніби вітрила над водою.

Боб поголився, прийняв холодний душ. О пів на восьму спустився униз. В їдальні ще не було нікого, його виделка й ніж уже лежали на столі, так само, як і виделка й ніж його сестри, хоч Оділія ніколи не вставала так рано. Мати також прокидалася пізно і приходила снідати під одинадцяту...

Боб зазирнув на кухню.

— Матільдо! Може б, ти скапарила мені два шматочки хліба з апельсиновим мармеладом?

Матільда з'явилась у їхньому домі давно, ще за кілька років до його народження. Куцонога, огрядна, вона мала у свої шістдесят чотири роки свіже моложаве обличчя і звичку бурчати, пораючись на кухні. Весь дім тримався на ній, розгардіяшу вона ніколи не допустила б і завжди знала, де що лежало.

Боб недбало відчинив дверцята холодильника, щоб підживитися.

— Скажи, чого тобі хочеться, тільки не лізь сам.

Такі змажки відбувалися між ними щодня.

— Сідай за стіл, я подам.

З його місця за столом видно було сад, стару липу — предмет його особливої прихильності. Бозна-відколи їхня вілла називалася "Липки", але з двох лип уціліла лише одна, сповнена світлотіні, пташиного щебету. Пожовть торкнулася лиш окремих листочків. Друга липа, посаджена руками ще прадіда, давно вже рсохла, а на її місці росте березнячок. Аж не вірилося, що це в центрі Лозанни, на вузькій крутій вуличці, де й двом автомобі-

© Український переклад. О. О. Рущак, 1990

лям не розминутися. Довгий низький мур оточував віллу, а її ворота з кованого металу ніколи не замикалися.

— А що в тебе, Матільдо, на ленч?

— Теляче рагу з ріжками.

Він наминав бутерброди, а сам позирав то на липу праворуч, тс на мур, зарослий до половини темними кущами. Потім натяг на себе замшеву курточку і, простоволосий, пішов у гараж в глибині саду, викотив моторолера.

О восьмій у нього була лекція з соціальної психології, а о десятій — зі статистики суспільних наук. Дійшовши до третього, останнього, курсу, він вирішив здобути ліценціат у соціології. А потім уже збирався захистити і докторський ступінь.

Об одинадцятій він покинув вулицю Шарля Вюйєрме — саме там за старим кафедральним собором розташовані факультетські корпуси, де читалися лекції з суспільних наук і психології.

В їдальні все було, як і вранці, зникли тільки батькова і його чашки, а от виделка і ніж сестри так і залишалися незайманими.

Боб відчинив двері на кухню.

— Оділія ще не спускалася?

— Я не бачила її і не чула.

Сестра вдалася в матір. Вечорами ніяк не вкладалася. Навіть як не виходила, вона барилася, дивлячись телевізор у вітальні або читаючи першу-ліпшу книжку, навіть комікси, хоча їй перейшло за вісімнадцять. Засинала вона лише тоді, як падала з утоми. її мати читала теж, тож обоє вставали пізно. На сніданок їх годі було ^дочекатися.

Батько, той лягав спати рано, і тепер сидів нагорі у своєму кабінеті й любісінько працював. Його бачили лише за обіднім столом.

Прибравши на третьому поверсі простінок, він перетворив горішні кімнати у велику книгозбірню, там після обіду і відпочивав на старій тахті з темно-червоною оббивкою.

— Вам якийсь лист. Я однесла його до вашої кімнати.

Заінтригований Боб злетів сходами і штовхнув двері.

Сонце перемістилося, і стіни пішли з тінь. На письмовому столі лежав конверт. Боб здивувався, упізнавши почерк сестри. Стривожено відкрив листа. Від Оділії, цієї своєумки, всього можна чекати.

Судячи з поштового штемпеля, листа вкинуто у скриньку вчор-а. І саме учора Оділія не вечеряла удома: Щоправда, таке траплялося з нею часто. Вона зникала й приходила без усякого попередження і нерідко поверталася о третій ранку.

Боб вискочив у коридор, відчинив двері до сестри. Ліжко стояло незаймане. У кімнаті зовсім не схоже на звичний розгардіяш. Повернувшись до себе, сів у крісло і прочитав: "Мій любий Бобе! Уявляю, як стурбуєшся, побачивши цього листа. А надійде він тобі, мабуть, десь перед обідом, так і бачу, як підозріло вивчатимеш поштовий штемпель. Потім помчиш на своїх цибах до мене і переконаєшся, що моя кімната порожня. А в ту хвилину я вже буду далеко від тебе..."

Оділія частенько розважалась тим, що вгадувала, як діятиме в тій чи тій ситуації хтось із її знайомих чи рідних, і треба визнати: помилялася вона рідко. Оділія писала, ніби сіяла мачком, але цього разу почерк виказував її хвилювання: окремі слова розібрати було нелегко. Коли вона мережила ці рядки? Звідки відправляла листа? З вокзалу? Напевно, адже тут сказано, що коли він одержить цього листа, Оділія вже буде далеко...

А поїхати вона могла лише в одне місце — в Париж, де вже бувала разів із чотири чи п'ять. Тільки там Оділія була згодна жити. Лозанна здавалась їй тюрмою, створеною для муки, а не для життя.

"...Я тебе так люблю, Бобе. На світі ти єдиний, кого мені жаль покидати. Перед від'їздом хотілося попрощатися з тобою, але боялася сліз. Ти ж здогадуєшся, що це вже не та подорож, котрі бували раніше... Що ж до тата і мами, скажу тобі по щирос-ті: вони мені зовсім байдужі, хоч батько й не заслуговує такого ставлення. Він у нас як велике домашнє собача — йому аби лиш дали спокій. Чи знайшов собі так щастя — не знаю, але, безперечно, не журиться. Що мене у ньому дивує — він ніколи не п'яніє. Так дозовано цмулить червоненьке, що впродовж дня збе-рігає ясність розуму, і лиш увечері хтось із своїх може помітити, що дві пляшечки "доля" він уже "окутав". Щоб дочекатися чер-' гової склянки, йому доводиться стежити за стрілками годинника.

Бідолашний татко! І бідолашні ми всі! Тільки ти відчуваєш, як важко жити в нашому домі, як ми задихаємося в ньому, і я не знаю, як ти витримуєш. Мабуть, ти сильний. На твоєму місці, якби була хлопцем, я поїхала б геть уже давно.

Мабуть, тобі ясно, що я залишила наш дім назавжди. Це не втеча, не вибрик. Давно думала поїхати назавжди. Прощаюсь не тільки з домом, а з нестерпним для мене життям.

Я людина зайва. Моє зникнення ніхто не оплакуватиме. Ніхто за мною не спохопиться, окрім тебе. Але у тебе свої інтереси, улюблене заняття. Це твоє щастя. Мене ж ніщо не цікавить. Моє життя — як застояна вода, як літепло, в якому полощуть посуд... Скандалу не буде, як не буде і виносу тіла. Я зроблю так, щоб мене не знайшли, принаймні так, щоб мене не розпізнали. А людям можна сказати, що я поїхала, не залишивши адреси.

Упродовж багатьох тижнів чи навіть місяців я перебирала подумки безліч різних варіантів, і чимало з них здавалися мені прийнятними, та остаточно не обрала жодного з них. Тож залишаю собі два чи три дні на роздуми.

Батько, можливо, трохи поплаче і заспокоїться,— він уже звик жити тільки своїми егоїстичними інтересами. Що ж до мами, то вона, напевно, лиш зітхне: "Ну, подумати лишень, чого їй бракувало, цій дитині? Я завжди підозрювала, що вона психо-вана!"

Я не раз збиралася поговорити з тобою одверто, так, як роблю це зараз у своєму листі, але передумувала в останній момент, боялася здатися тобі смішною.

Це зі мною віддавна, Бобе. Ще маленькою дівчинкою я почувала себе незатишно у нашому домі і тільки з книжок дізнавалася, що десь є справжні, щасливі сім'ї.

Я була полишена сама на себе. І ховалася десь у садку або в нашій похмурій вітальні, куди хтось заходив хіба що для того, аби подивитися телевізор. Одного разу, десь наприкінці місяця, мама мене запитала:

— Сходимо в місто, Оділіє?

Я ненавиділа ці виходи, коли потрібно було триматись за мамину руку, почуваючи себе як на прив'язі. Мама зустрічала знайомих жінок, вони починали розмовляти, стоячи посеред тротуару, а мене тим часом з усіх боків штовхали перехожі. Вона відмовлялася мені купити пачечку морозива, бо посеред вулиці, бач, не їдять. Я повинна бути дуже охайною, дуже чистенькою, дуже розумною...

Не знаю, як ти умудрявся залишатися спокійним. Напевне, це тому, що хлопець.

А наші мовчазні обіди! Коли тільки зрідка хтось кине якусь фразу, котра так і залишиться без відповіді...

Ти хороша людина, Бобе. Я впевнена, що ти мене зрозумієш і простиш. Це тільки здається, що я звинувачую інших і звалюю на них усю відповідальність за мій вчинок. Це не так. Добре розумію, що мій справжній ворог — я сама. Мені почувається незатишно у житті. Я повинна була б жити якось інакше, але не знаю, як саме. Бачиш, у свої вісімнадцять з лишком років я ще нічого не знаю. І якщо я засиджувалася вечорами перед телевізором або за книжкою, то це від страху опинитися наодинці зі своїми думками. Я багато роздумувала про своє життя, але не зуміла якось переінакшити його. У мене були подруги в колежі. Відверто кажучи, я їх не любила, і через дуже короткий час вони у мене викликали роздратування. "Тобі варто було б запросити в гості когось із подруг",— казала мені мама. Запросити? Але для чого? У них зовсім інші інтереси, ніж у мене, ї балачка їхня, і безпричинний сміх мені видавалися безглуздими.

Я вже втомилася писати, але дуже хотілося б усе тобі по-' яснити. Здається, лиш одна на світі людина* не думає, що я — вітрогонка чи намахана. Це Матільда. Вона якось сказала, що я ніколи не мала дитинства, завжди поводилася, як доросла, і нічого так не любила, як залишатися на самоті. Мене знаходили то десь у садку на гілці дерева, то у погрібку. "Що ти тут робиш?" — запитували мене. Я лиш відмовчувалась. Бо що могла відповісти?

Щоправда, інколи захоплювалась якоюсь однокласницею, за^ прошувала її до себе додому, однак вже через кілька тижнів я не могла її більше терпіти. А коли я ходила в гості сама, наприклад, на іменини, то почувалася дуже незатишно в чиїхось апартаментах, де ставились до нас байдуже і де мати іменинника, намагаючись нас розважити, запитувала:

— Про що думаєш, Оділіє?

— Ні про що, мадам...

Я була чемною.