Справа Сен-Ф'якрів - Сіменон Жорж

Мати дала йому ляпаса, від якого лишився червоний слід на лівій щоці, очі зволожилися, губи здригнулися. Але він не промовив ані словечка.

— Ти відповідатимеш чи ні, лихо ти моє? — вигукнула мати й звернулася до Мегре: — Отакі нині діти! Вже не один місяць плаче, щоб я купила йому молитовник! Товстий, як у кюре! Як можна таке собі уявити?.. Отже, коли мені розповіли про молитовник пані графині, я одразу ж подумала… А потім мене здивувало, що він прийшов додому між другою й третьою месами, бо ж звичайно він снідає у священика… Тоді я пішла до кімнати й знайшла он що під матрацом…

І вдруге материна рука ляснула сина по щоці, але він знову навіть не ворухнувся, щоб захиститися.

— У його літа я не вміла читати, це так! Але все ж таки я ніколи не падала так низько, щоб красти книгу…

У корчмі запанувала врочиста тиша. Мегре узяв молитовника з її рук.

— Дякую, мадам…

Він іще не встиг роздивитися його як слід. Хотів уже був піти до свого столу, та вона затримала його:

— Пане комісаре…

Жінка, певно, почувала себе ніяково.

— Мені сказали, що обіцяно винагороду… Я кажу про це не тому, що Ернест…

Мегре дав їй двадцять франків, які вона дбайливо сховала в торбинку, а відтак вхопила сина за руку й потягла його до дверей, примовляючи:

— Ач, бузувір, ну стривай, от прийдемо додому, я тобі покажу…

Очі Мегре зустрілися з очима хлопчика. Це тривало всього кілька секунд. Проте вони встигли порозумітися і навіть відчути себе друзями.

Може, це сталося так тому, що колись Мегре теж мріяв — хоч і марно! — мати молитовник з позолотою по обрізу, з текстом не лише звичайної меси, а й усіх відправ, на двох колонках — по-латині і французькою мовою.

* * *

— О котрій годині ви прийдете снідати?

— Не знаю.

Мегре хотів був уже піднятися до своєї кімнати, щоб роздивитися молитовник, але згадка про дах, звідки крізь усі щілини струмить холод, спонукала його віддати перевагу прогулянці по дорозі.

І, неквапно рушивши до замка, він розгорнув книгу, на обкладинці якої був герб де Сен-Ф'якрів. Точніше, він не розгорнув її — вона розгорнулася сама, у тому місці, де між двома аркушами лежав якийсь папірець.

Сторінка 221. Молитва після причастя.

А там була вирізка, власне, клапоть газети, дуже погано віддрукований.

"ПАРИЖ. 1 листопада. Трагічне самогубство сталося сьогодні вранці в квартирі на вулиці Міроменіль, де вже багато років живуть граф де Сен-Ф'якр і його подруга, росіянка неї ім'я Марія В…

Сказавши своїй подрузі, що йому соромно за скандал, спричинений одним із членів його сім'ї, граф пустив собі з браунінга кулю в голову й за кілька хвилин помер, не приходячи до пам'яті.

Нам здається, що тут мала місце надзвичайно тяжка сімейна драма, де дійова особа, про яку йшлося вище, не хто інший, як мати самогубця".

На дорозі ґелґотіла гуска. Вона простягала до Мегре роззявлений від гніву дзьоб. Гучно вдарили дзвони, і натовп, поволі човгаючи ногами, поплив з маленької церкви, звідки тягнуло ладаном і чадом свічок.

Мегре сховав у кишеню пальта молитовник, хоч той був завеликий і віддував кишеню, і зупинився, щоб роздивитися цей страшний клапоть паперу.

Ось воно, знаряддя злочину! Клапоть газети, сім на п'ять сантиметрів!

Графиня де Сен-Ф'якр приїхала на першу месу, стала навколішки в місці, що вже протягом двох століть було відведене для її родини, причастилася. Це легко було передбачити. Потім розгорнула молитовник, щоб прочитати "Молитву після причастя".

Отут її й лучила ця зброя!

Мегре на всі боки крутив клапоть паперу. Щось йому в ньому не подобалося. Нарешті він придивився до літер і дійшов висновку, що текст віддруковано не на ротаційній машині, як належить справжній газеті.

Це, очевидно, не звичайний відбиток, зроблений просто з лінотипного набору. Доказом цього була наявність на звороті аркуша точнісінько того ж таки тексту.

Хтось вирішив не вдаватися до тонкощів або просто не мав часу. Зрештою, чи мала графиня на думці роздивлятися цей папірець? Чи не вмерла вона одразу ж — із хвилювання, обурення, сорому, горя?

Обличчя Метре було страшне. Він-бо ніколи ще не бачив такого підступного і водночас такого хитрого злочину.

Та ще й убивця додумався попередити поліцію!

А якщо припустити, що молитовник міг пропасти..

Так, саме так! Молитовник не повинен був знайтися! І тоді неможливо було б говорити про злочин, звинувачувати когось у ньому! Просто графиня померла від розриву серця!

Мегре круто повернув назад. У корчмі всі говорили про нього й про молитовник.

— Скажіть, де живе малий Ернест?

— На головній вулиці, четвертий будинок після бакалійної крамнички.

Мегре подався туди. Злиденна халупа. Портрети чоловіка й жінки на стіні, обабіч буфета. Жінка вже перевдягнулася й поралася на кухні, де пахло печенею з яловичини.

— А де хлопчина?

— Перевдягається. Не вистачало тільки, щоб забруднив святковий костюм… Ви ж бачили, як я його провчила!.. Дитина не має перед очима доброго прикладу і… — Жінка відчинила двері й гукнула: — Ходи-но сюди, песиголовцю!

На порозі несміливо став хлопчисько в кальсонах.

— Хай одягнеться, — сказав Мегре. — Я поговорю з ним потім…

Жінка поралася біля плити, готуючи сніданок. Чоловік, певно, був у корчмі, де зараз зібралося товариство, щоб випити по одному-два аперитиви заради неділі.

Двері нарешті розчинилася, і зайшов похнюплений Ернест у своєму буденному вбранні, в штанях з задовгими холошами.

— Ходімо трохи погуляємо…

— То ви хочете… — сплеснула руками жінка. — Тоді.. Ернесте, йди-но швиденько одягни святковий костюм..

— Не варто, мадам… Ходімо, мій юний добродію.

Вулиця була безлюдна. Усе життя цього ранку зосередилося на майдані, на цвинтарі, в Марі Татен.

— Завтра я подарую тобі ще грубішого молитовника, з червоними заголовними літерами кожної строфи…

Хлопчина отетерів. Виходить, комісар знає про молитовники з гарними червоними літерами, такі, як лежать на вівтарі у кюре?

— Тільки тобі доведеться чесно розповісти мені, де ти взяв оцей! Я тебе не лаятиму…

Мегре цікаво було спостерігати, як у хлопчика прокидається споконвічна селянська підозріливість. Він мовчав.

— Чи не на ослінчику ти знайшов його?

Мовчанка. На щоках у хлопчика й навколо носа рясніли веснянки. Він стискував свої м'ясисті губи, щоб не тремтіли.

— Ти хіба не віриш, що я твій справжній друг?

— Так… Ви дали мамі двадцять франків…

— Отже?..

Але хлопчик сказав іще не все.

— Коли ми прийшли додому, мати сказала, що вдарила мене про людське око, і дала п'ятдесят сантимів…

Ти ба! Воно таки знає, що робить, оце дитя! Цікаво, які думки зріють у його голові?

— А сторож що?

— Він не сказав нічого…

— Хто взяв з ослінчика молитовник?

— Не знаю…

— А ти де його знайшов?

— Під моєю накидкою, в ризниці. Я вже йшов снідати до панотця. Та забув свою хустинку… А коли підняв накидку, там було щось тверде…

— А сторож був там?

— Він був у церкві, гасив свічки… А знаєте, оті молитовники з червоними літерами, дуже дорогі…

Отже, хтось узяв молитовник з ослінчика, швиденько сховав його в ризниці, під накидкою служки, маючи на думці, очевидно, потім прийти по нього!

— Ти розгортав його?

— Ні, не встиг… Боявся проґавити своє рідке яйце… Бо ж у неділю…

— Знаю…

Ернест здивувався, звідки цей пан із міста може знати, що в неділю на сніданок у священика дають рідке яйце й варення…

— Іди собі…

— То правда, що я матиму…

— Молитовник? Авжеж… Завтра. До побачення, мій хлопче.

Мегре подав йому руку, хлоп'я мить вагалося, а тоді потиснуло її.

— Я добре знаю, що ви жартуєте, — сказав він сам до себе, ідучи додому.

Отже, тут ішлося про потрійний злочин: хтось набрав або доручив набрати замітку на лінотипі, який можна знайти лише в друкарні газети або великого видавництва.

Хтось поклав папірець у молитовник, вибравши потрібне місце.

І хтось потім забрав молитовника, сховав його в ризниці під накидкою служки.

Може, все це зробила одна й та сама людина? А може, на кожному етапі діяли різні особи? Або на двох етапах діяв хтось один?

Проходячи повз церкву, Мегре побачив священика, що вийшов звідти. Він зачекав його під тополями, неподалік торговки помаранчами й шоколадом.

— Іду до замка… — сказав священик, наближаючись до комісара. — Оце я вперше відправив месу, не пам'ятаючи, що роблю… Самої думки про злочин досить…

— Це й справді злочин! — кинув Мегре і після тривалої паузи простяг своєму супутникові клаптик паперу. Той прочитав і повернув папірця комісарові.

Вони пройшли добру сотню метрів, не промовивши жодного слова.

— Вона була така нещасна…

Їм обом доводилося притримувати капелюхи, бо північний вітер дув тепер з подвоєною силою.

— Мені не вистачало снаги… — похмуро додав священик.

— Вам?

— День у день вона приходила до мене… Готова була повернутися на стежку добра… Але щодня там… — У голосі його забриніли нотки гіркоти. — Я не хотів туди йти! Хоч то був мій обов'язок…

Назустріч їм центральною алеєю парку йшло двоє. Мегре і священик упізнали в них лікаря, з його чорною борідкою, і худого, довготелесого Жана Метейє, який безперестану щось гарячково говорив. Жовта автомашина стояла у дворі. Неважко було зрозуміти, що Метейє не наважується повернутись до замка, поки там граф де Сен-Ф'якр.

Непевне світло над селом. Непевне так само, як і вся ця справа… Комісар ходить туди й сюди, і все даремно…

— Агов! — гукнув Мегре. Лікар і секретар підійшли до них.

— Добридень, панотче! — привітався лікар. — Я можу вас заспокоїти… Хоч я невіруючий, проте здогадуюсь про вашу тривогу від думки про злочин, що міг статися у вашій церкві… Та це не так. Наука цілком категорична щодо цього. Наша графиня вмерла від розриву серця…

Мегре підійшов до Жана Метейє.

— Дозвольте мені одне запитання…

Молодик нервував, важко дихав і здавався переляканим.

— Коли ви були востаннє в "Журналь де Мулен?"

— Я?.. Стривайте…

Він хотів був уже відповісти, та спрацювала його підозріливість. Він кинув на Мегре недовірливий погляд.

— Чому ви мене про це питаєте?

— Не має значення.

— Я повинен вам відповісти?

— Якщо не хочете, можете мовчати!

Може, Жан і не був типовим дегенератом, проте його без сумніву можна було вважати людиною неврівноваженою, з підвищеною нервовістю, такою, що мала б зацікавити доктора Бушардона, який саме розмовляв із священиком.

— Тепер на мене вішатимуть усяких собак, це я знаю… Але я боронитимусь!

— Що ж, бороніться!

— Перш за все я хочу зустрітися з адвокатом, це моє право… До речі, від чийого імені ви виступаєте?

— Скажіть мені, ви вивчали право?

— Два роки!

Жан намагався повернути свою самовпевненість, усміхнутися.

— Немає ні скарги, ні незаперечних доказів… Отже, ви неможете вважатись особою, що має право…

— Доказів аж занадто!

— Доктор встановив…

— А я стверджую, що графиню вбив якийсь негідник.