Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Бабуся спить і не хропе нітрохи. Навіть цокання годинника не чути. Не спить сама тільки мама. Прекрасна моя!..
Але головне — не піддаватись почуттю... Отак ось, мовчки, пройти повз неї навшпиньках і лягти, а там зразу можна вдати, що спиш...
Великий, важкий, він скрадається до матері, вклякає перед нею на коліна, схиляє до її колін обличчя. Він відчуває її руки на своїх щоках, відчуває її непідміниме тепло, й ледве вловимий, мовби здалеку принесений, дівочий дух жасмину, й інший, трохи гіркуватий, чи то полину, чи то листочків баклажана,— та чи не все од-но!..
— Прекрасна моя! Прекрасна моя! — шепоче він, осяваючи її знизу світлом своїх очей.— Ти ж усе, все розумієш... прекрасна моя!
— Я все розумію,— шепоче вона, схиливши над ним голову й не дивлячись на нього.
Він шукає її очей, а вона все ховає очі в його шовковистім волоссі й шепоче, шепоче:
— Завжди... скрізь... Не бійся... будь сильний., орлику мій... до останнього подиху.
— Годі, ну, годі... Спати пора...— шепоче він.— Хочеш, я випущу їх на волю?
І він, мов у дитинстві, намацує руками одну та другу скріпочки в її волоссі, починає виймати шпильки. Ховаючи обличчя, вона все хилить голову йому на руки, але він виймає шпильки всі до одної й випускає її коси, і вони, розгорнувшись, падають з таким звуком, як падають яблука в саду, й укривають усю маму.
Розділ сорок четвертий
Щоб відлучитись на кілька день до Нижньоолександрів-ського, Ваня Земнухов повинен був дістати дозвіл штабу.
— Річ, розумієш, не тільки в тому, щоб одвідати дівчину,— казав він Олегові.— Я вже давно планую доручити їй усю організацію молоді на козачих хуторах,— казав Ваня збентежено.
Та Олег, здавалось, пропустив повз вуха незаперечні Ва-нині підстави.
— Деньок, два зачекай,— сказав він.— Можливо, ти дістанеш інше завдання... Ні, ні, т-там же,— зненацька з широкою усмішкою сказав Олег, помітивши, що обличчя Вані набрало відлюдкуватого виразу. Воно завжди набирало відлюдкуватого виразу, коли Ваня не хотів, щоб догадались про його справжні почуття.
Останніми днями Поліна Георгіївна наполегливо вимагала, щоб Олег дав тямущого хлопця в розпорядження Лютикова. Хлопець потрібен був як зв'язковий за спеціальним марщрутом Красно дон — Нижньоолександрівський. І Олег подумав про Земнухова.
Тьотя Поля, переказуючи бажання Пилипа Петровича, кілька разів повторювала:
— Але потрібен лише тямущий, лише перевірений. Дуже тямущий, дуже перевірений...
І не далі як другого дня по розмові Земнухова з Олегом короткозорий Ваня в тапочках на босу ногу, пов'язавши голову носовою хустинкою, на якій стирчали чотири вушка, вже прямував степовою дорогою, між обрідними незнятими хлібами проти нежаркого сонця.
Дуже добре усвідомлюючи важливість своєї нісії, зосереджений на думках, породжених цією новою його роллю,— а зосередження на власних думках було найхарактернішим станом короткозорого Вані в час мандрівки,— він ішов степом, проходив багато населених пунктів, майже не помічаючи того, що траплялось йому по дорозі.
Людина зі сторони,—якби могла бути така людина,— опинившись у сільських районах німецької окупації, була б вражена незвичайними, похмурими, несподіваними по контрасту картинами, що відкрилися б її очам. Вона побачила б десятки й сотні згарищ, де на місці сіл, станиць, хуторів лишились комини, та головешки, та самотня кішка на пригрітому сонцем напівобгорілому й пророслому бур'яном ґаночку. І побачила б хутори, де навіть не ступала німецька нога, крім хіба мародерів-солдатів, що випадково навідались раз-другий.
Та були й такі села, де німецька влада утвердилась так, як вона вважала за найвигідніше й найзручніше для себе, де прямого воєнного грабунку, тобто грабунку, вчинюваного частинами армії, які проходили, і всякого роду насильств та звірств було не більше іг не менше, ніж це історія поклала для німецького військово-окупаційного панування в Росії, де хазяйновитість німців була представлена, так би мовити, в найчистішому вигляді.
Саме до такого роду хуторів і належав хутір Нижньоолек-сандрівський, де в родичів по материній лінії знайшли притулок Клава Ковальова з її мамою.
Козак, у якого вони жили, рідний брат матері, до приходу німців був рядовим колгоспником. Він не був ні бригадиром, ні конюхом, а був тим звичайним колгоспником, який працює з родиною в бригадах артілі на громадському полі й живе з того, що виробляє на трудодні й дістає із своєї садиби.
І Йван Никанорович, Клавин дядько, і вся його родина з моменту приходу німців зазнали не більше й не меншо того, що відпустила історія на рядовий звичайний селянський двір в пору німецького панування. їх пограбували, коли проходила там, наступаючи, німецька армія, пограбували в тій мірі, в якій їхня худоба, птиця й харчові запаси були на видноті, тобто пограбували дуже сильно, але не дочиста, бо немає жодного селянина в світі, який мав би таке багатовікове вміння приховувати своє добро в лихоліття, як руський селянин.
Після того як пройшла армія й почав складатися "новий порядок" — Ordnung, Іванові Никаноровичу, як і іншим, повідомили, що земля, закріплена за Нижньоолександрівською артіллю в довічне користування, тепер, як і вся земля, стане власністю німецької держави. Але! — говорив устами рейхс-комісара з Києва "новий порядок" — Ordnung,— але цю землю, котру з такими зусиллями й випробуваннями вдалося з'єднати в одну велику артільну землю, тепер знову поділять на дрібні клапті, які перейдуть в одноосібне користування кожного козака. Але! Цей захід проведуть лише тоді, коли всі козаки й селяни матимуть власне сільськогосподарське знаряддя й тяглову силу. А тому що тепер вони їх мати не можуть, земля лишиться в попередньому стані, але вже як власність німецької держави. Щоб землю обробляли, над хутором поставлять старосту, руського, але від німців,— і його таки поставили,— а селян розділять на деся-тидвірки. Над кожною десятидвіркою поставлять старшого, руського, але від німців,— і старших таки поставили,— і за роботу на цій землі селяни одержуватимуть хліб за певною нормою. А щоб селяни працювали добре, вони повинні знати, що лише ті з них, хто тепер працюватиме добре, одержать потім ділянку землі в одноосібне користування.
Для того щоб добре працювалось на цій великій землі, німецька держава поки що не може дати машин і пального для машин і не може дати коней. Хлібороби повинні орудувати косами, серпами, сапачками, а за силу тяглову брати власних корів. А хто жалітиме своїх корів, той навряд чи зможе сподіватись дістати в майбутньому землю в одноосібне користування. При всьому тому, що такий спосіб праці потребував особливо багато робочої сили, німецька влада не тільки не прагнула зберегти цю силу на місці, а й дбала об тім, щоб найздоровішу й найбільш працездатну частину населення погнати в Німеччину.
Тому що німецька держава не могла зараз передбачити, скільки їй потрібно буде м'яса, молока, яєць, на перший раз із хутора Нижньоолександрівського взяли по одній корові з кожних п'яти дворів, і по одній свині з кожного двору, і ще п'ятдесят кілограмів картоплі, двадцять штук яєць і триста літрів молока з кожного двору. Але! Тому що могла ще виникнути потреба,— і ця потреба справді виникала й виникала,— козаки та селяни не можуть різати худобу й птицю для себе. А коли вже, на крайній випадок, скортить заколоти свиню, то чотири двори, з'єднавшись, можуть її заколоти, тільки вони мусять при цьому здати три свині німецькій державі.
Щоб узяти все це з двору Йвана Никаноровича та його односельців, крім старших над десятидвірками й крім старости над хутором, тоді-таки створено апарат районної сільськогосподарської комендатури на чолі з зондерфюрером Сандерсом. І зондерфюрер, зважаючи на жаркий клімат, як обер-лейтенант Шпрік, по селах і хуторах їздив у мундирі й трусиках, і козачки, його вздрівши, хрестилися й плюва-лись, немов бачили сатану. Ця районна сільськогосподарська комендатура підлягала ще багатолюднішій окружній сільськогосподарській комендатурі на чолі з зондерфюрером
Глюккером, котрий ходив, правда, в штанях, але сидів уже так високо, що звідти не спускався. А ця комендатура, в свого чергу, підлягала ландвіртшафтсгрупі, чи, скорочено, групі "ля", на чолі з майором Штандером. Ця група стояла вже так гранично високо, що її просто ніхто не бачив. Але й ця група була тільки відділом віртшафтскомандо-9, чи, скорочено, "вікдо-9", на чолі з доктором Люде. А вже віртшафтскомандо-9 підлягала, з одного боку, фельдкомендатурі в місті Ворошиловграді, тобто, попросту кажучи, жандармському управлінню, а з другого боку — головному управлінню державних маєтків при самому рейхскомісарі в місті Києві.
Відчуваючи над собою всю цю драбину дедалі більше обтяжених чинами нероб та злодіїв, які розмовляли незрозумілою мовою, яких усе-таки треба було годувати, щодня відчуваючи плоди їхньої "діяльності", Іван Никанорович та його односельці зрозуміли, що німецька фашистська влада не тільки влада звіряча,— це вже було видно зразу,— а влада несерйозна, злодійська і, можна сказати, дурна влада.
І тоді Йван Никанорович та його односельці, як і жителі найближчих станиць та хуторів — Гундорівської, Давидова, Макарового Яру й інших, почали так поводитися з німецькою владою, як тільки може й повинен поводитись козак, що поважає себе, з дурною владою,— вони стали обдурювати її.
Обдурювання німецької влади зводилось переважно до видимості роботи замість справжньої роботи на землі і в розвіюванні за вітром, а якщо була змога — в розтяганні по власних дворищах того, що встигали виробити, і в затаюванні худоби й птиці та харчів. А щоб зручніше було обдурювати, козаки й селяни дбали, щоб старші над десятидвірка-ми й старости над хуторами й селами були своїми людьми. Як усяка звіряча влада, німецька влада знаходила досить звірів, щоб саджати їх на місце старост, але, як кажуть, людина не вічна. Був староста, а от уже й нема, як у воду впав чоловік.
Клаві Ковальовій сповнилось вісімнадцять років, і вона була далека від усіх цих справ. Вона тільки страждала через те, що дуже невільно стало жити, і не можна вчитись, і нема подруг, і невідомо, що з батьком. Вона скрашувала своє життя тим, що мріяла про Ваню, мріяла в дуже ясній життєвій формі,— як уся ця плутанина коли-небудь скінчиться, й вони одружаться, і в них будуть діти, і вони дуже добре житимуть разом з дітьми.
Ще вона скрашувала існування своє тим, що читала книжки, але дуже трудно було добувати книжки в Нижньо-олександрівському.
