Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Поранений офіцер, що проходив мимо, звернувся до нього.

— Так вам кого потрібно? — запитав офіцер. — Головнокомандувача? Так убитий ядром, в груди убитий при нашому полку.

— Не убитий, поранений, — поправив інший офіцер.

— Та хто? Кутузов? — запитав Ростов.

— Не Кутузов, а як там його, — ну, та все одно, живих небагато залишилося. Он туди ступайте, геть до того села, там все начальство зібралося, — сказав цей офіцер, вказуючи на село Гостиєрадек, і теж проминув.

Ростов їхав кроком, не знаючи, навіщо і до кого він тепер поїде. Государ поранений, бій програно. Не можна було не вірити цьому тепер. Ростов їхав по тому напрямку, який йому вказали і за яким виднілися вдалині вежа і церква. Куди йому було поспішати? Що йому було тепер говорити государю або Кутузову, якби навіть вони і будуть жити й не поранені?

— Цією дорогою, ваше благородіє, їдьте, а тут прямо вб'ють, — закричав йому солдат. — Тут вб'ють!

— О! що говориш! сказав інший. — Куди він поїде? Тут ближче.

Ростов задумався і поїхав саме за тим напрямком, де йому говорили, що уб'ють.

"Тепер все одно: вже якщо государ поранений, невже мені берегти себе?" думав він. Він в'їхав в той простір, на якому найбільше загинуло людей, що біжать з Працена. Французи ще не займали цього місця, а росіяни, ті, які були живі або поранені, давно залишили його. На поле, як копиці на хорошій ріллі, лежало чоловік десять, п'ятнадцять убитих, поранених на кожній десятину місцевості. Поранені сповзалися по два, по три разом, і чулися неприємні, іноді удавані, як здавалося Ростову, їх крики і стогони. Ростов пустив коня риссю, щоб не бачити всіх цих стражденних, і йому стало страшно. Він боявся не за своє життя, а за ту мужність, яка йому потрібна була і яка, він знав, що не витримає виду цих нещасних.

Французи, які перестали стріляти по цьому, засіяному мертвими і пораненими, полю, тому що вже нікого на ньому живого не було, побачивши що їде по ньому ад'ютант, навели на нього гармату і кинули кілька ядер. Почуття цих свистячих, страшних звуків і навколишні мерці злилися для Ростова в одне враження жаху і жалю до себе. Йому згадався останній лист матері. "Що б вона відчула, — подумав він, — коли б вона бачила мене тепер тут, на цьому полі і з направленими на мене гарматами".

У селі Гостієерадеку були хоча і сплутані, але в більшому порядку російські війська, які йшли геть з поля бою. Сюди вже не діставали французькі ядра, і звуки стрілянини здавалися далекими. Тут всі вже ясно бачили і говорили, що бій програно. До кого не звертався Ростов, ніхто не міг сказати йому, ні де був государ, ні де був Кутузов. Одні говорили, що слух про рану государя справедливий, інші говорили, що ні, і пояснювали цей хибний поголос, що поширився тим, що, дійсно, в кареті государя проскакав назад з поля бою блідий і переляканий обер-гофмаршал граф Толстой, який виїхав з іншими в свиті імператора на поле битви. Один офіцер сказав Ростову, що за селом, ліворуч, він бачив когось з вищого начальства, і Ростов поїхав туди, вже не сподіваючись знайти кого-небудь, але для того тільки, щоб перед самим собою очистити свою совість. Проїхавши версти три і минувши останні російські війська, біля городу, окопаного канавою, Ростов побачив двох вершників, які стояли проти канави. Один, з білим султаном на капелюхі, видався чомусь знайомим Ростову; інший, незнайомий вершник, на прекрасному рудому коні (Кінь ця здався знайомим Ростову) під'їхав до канави, штовхнув коня шпорами і, випустивши поводи, легко перестрибнув через канаву городу. Тільки земля обсипалася з насипу від задніх копит коня. Круто повернувши коня, він знову назад перестрибнув канаву і шанобливо звернувся до вершника з білим султаном, очевидно, пропонуючи йому зробити те саме. Вершник, якого фігура здалася знайома Ростову і чомусь мимоволі прикувала до себе його увагу, махнув рукою головою і рукою, і з цього жесту Ростов миттєво впізнав свого оплаканого і обожнюваного государя.

"Але це не міг бути він, один посеред цього порожнього поля", подумав Ростов. У цей час Олександр повернув голову, і Ростов побачив улюблені риси, що так жваво врізалися в його пам'яті. Государ був блідий, щоки його впали і очі запали; але тим більше принади, лагідності було в його рисах. Ростов був щасливий, переконавшись в тому, що слух про рану государя був несправедливий. Він був щасливий, що бачив його. Він знав, що міг, навіть мав прямо звернутися до нього і передати те, що наказано було йому передати від Долгорукова.

Але як закоханий юнак тремтить і мліє, не сміючи сказати того, про що він мріє щоночі, і злякано озирається, шукаючи допомоги чи можливості відстрочки і втечі, коли настала бажана хвилина, і він стоїть наодинці з нею, так і Ростов тепер, досягнувши того, чого він бажав більше всього на світі, не знав, як підступити до государя, і йому представлялися тисячі міркувань, чому це було незручно, непристойно і неможливо.

"Як! Я ніби радий нагоді скористатися тим, що він один і в зневірі. Йому неприємно і тяжко може здатися невідома особа в цю хвилину печалі; потім, що я можу сказати йому тепер, коли при одному погляді на нього у мене завмирає серце і пересихає в роті? " Жодна з тих незліченних промов, які він, звертаючи до государя, складав в своїй уяві, не спадало йому тепер в голову. Ті мови здебільшого трималися зовсім при інших умовах, ті говорилися здебільшого в хвилину перемоги і торжеств і переважно на смертному одрі від отриманих ран, в той час як государ дякував йому за геройські вчинки, і він, помираючи, висловлював йому підтверджену на ділі любов свою.

"Потім, що ж я буду питати государя про його накази на правий фланг, коли вже тепер 4-а година вечора, і бій програно? Ні, рішуче я не повинен під'їжджати до нього. Не повинен порушувати його задуму. Краще померти тисячу разів, ніж отримати від нього поганий погляд, погану думку ", вирішив Ростов і з сумом і з відчаєм в серці поїхав геть, безперестанку оглядаючись на государя, який все ще стояв у тому ж положенні нерішучості.

У той час як Ростов тішився цими міркуваннями і сумно від'їжджав від государя, капітан фон-Толь випадково наїхав на те ж місце і, побачивши государя, прямо під'їхав до нього, запропонував йому свої послуги і допоміг перейти пішки через канаву. Государ, бажаючи відпочити і відчуваючи себе нездоровим, сів під яблучне дерево, і Толь зупинився біля нього. Ростов здалеку з заздрістю і каяттям бачив, як фон-Толь щось довго і з жаром говорив государю, як государ, мабуть, заплакавши, закрив очі рукою і потиснув руку Толю.

"І це я міг би бути на його місці?" подумав про себе Ростов і, ледь утримуючи сльози жалю про долю государя, в повному розпачі поїхав далі, не знаючи, куди і навіщо він тепер їде.

Його відчай був тим сильніше, що він відчував, що його власна слабкість була причиною його горя.

Він міг би ... не тільки міг би, але він повинен був під'їхати до государя. І це був єдиний випадок показати государю свою відданість. І він не скористався ним ... "Що я наробив?" подумав він. І він повернув коня і поскакав назад до того місця, де бачив імператора; але нікого вже не було за канавою. Тільки їхали вози і екіпажі. Від одного фурмана Ростов дізнався, що кутузівський штаб знаходиться неподалік в селі, куди йшли обози. Ростов поїхав за ними.

Попереду його йшов берейтор Кутузова, ведучи коней в попонах. За берейтором їхав візок, і за возом йшов старий дворовий, в картузі, кожушку і з кривими ногами.

— Тите, а Тите! — сказав берейтор.

— Чого? — неуважно відповідав старий.

— Тите! Іди молотити.

— Е, дурень, тьху! — сердито плюнувши, сказав старий. Минуло кілька часу мовчазного руху, і повторився знову той же жарт.

У п'ятій годині вечора бій було програно на всіх пунктах. Понад сто гармат знаходилося вже у владі французів.

Пржебишевський з своїм корпусом склав зброю. Інші колони, розгубивши близько половини людей, відступали хаотичними, перемішаними натовпами.

Залишки військ Ланжерона і Дохтурова, змішавшись, тіснилися біля ставків на греблях та берегах біля села Аугеста.

У 6-й годині тільки у греблі Аугеста ще чулася жарка канонада одних французів, які вишикували численні батареї на спуску Праценських висот і били по нашим відступаючим військам.

В ар'єргарді Дохтуров і інші, збираючи батальйони, відстрілювалися від французької кавалерії, котра переслідувала наших. Починало сутеніти. На вузькій греблі Аугеста, на якій стільки років мирно сидів в ковпаку старичок-мірошник з вудками, в той час як онук його, засукавши рукава сорочки, перебирав в лійці срібну рибу, що тріпоче; на цій греблі, по якій стільки років мирно проїжджали на своїх парних возах, навантажених пшеницею, в волохатих шапках і синіх куртках морави і, запилені борошном, з білими возами їхали по тій же греблі, — на цій вузькій греблі тепер між фурами і гарматами, під кіньми і між коліс юрбилися спотворені страхом смерті люди, давлячи один одного, вмираючи, крокуючи через вмираючих і вбиваючи один одного для того тільки, щоб, пройшовши кілька кроків, бути точно. так само убитими.

Кожні десять секунд, нагнітаючи повітря, шльопало ядро або розривалася граната в середині цієї густої юрби, вбиваючи і оббризкуючи кров'ю тих, які стояли близько. Долохов, поранений в руку, пішки з десятком солдатів своєї роти (він був уже офіцер) і його полковий командир, верхи, являли собою залишки з усього полку. Волочені натовпом, вони витіснились у вхід до греблі і, здавлені з усіх боків, зупинилися, тому що попереду впав кінь під гарматою, і натовп витягав його. Одне ядро вбило когось ззаду їх, інше вдарилося попереду і забризкало кров'ю Долохова. Юрма відчайдушно насунулася, стиснулася, рушила кілька кроків і знову зупинилася.

Пройти ці сто кроків, і, напевно, врятований; простояти ще дві хвилини, і загинув, напевно, думав кожен. Долохов, що стояв в середині натовпу, рвонувся до краю греблі, збивши з ніг двох солдатів, і втік на слизький лід, що покрив ставок.

— Звертай, — закричав він, підстрибуючи по льоду, який тріщав під ним, — звертай! — кричав він на знаряддя. — Тримає! ...

Лід тримав його, але гнувся і тріщав, і очевидно було, що не тільки під гарматою або натовпом народу, але під ним одним він зараз проломиться.