Плаха - Айтматов Чингіз
Тут забракло повітря, довелося дихати ротом. Снігова білизна сліпила очі — знадобилися темні окуляри, у яких тепер усі ходять на вулиці. Довелося скинути й кожухи, примостити їх на сідла. Коні важко дихали, спітніли, боки їхні ходили ходором. На щастя, до тієї критичної сідловини було взагалі-то не так далеко...
Сонце вже стояло в зеніті над вічним нагромадженням заціпенілих засніжених гір. Ніщо не віщувало зміни погоди, якщо не брати до уваги кількох хмаринок, що лежали на їхньому шляху. Крізь них або, вірніше, по них можна було пройти, як по ваті. Навіть не вірилося, що в цей час у пони-зов'ї Приіссиккулля було так жарко, що відпочиваючі загоряли на пляжах біля озера.
їм залишалося ще метрів п'ятсот, і тепер вони вже думали про те, що добре було б, коли б по той бік перевалу справи пішли не гірше...
Нарешті перевал було взято, і Бостон з Ерназаром зупинилися перепочити. Вони зовсім запарилися. Захекалися. Та й коні добряче втомилися. Щасливі й задоволені, вони дивилися вниз на пройдений ними шлях.
— Ну, все, Боске,— сказав, усміхаючись, Ерназар. Очі його сяяли від радості.— 3 отарою тут можна пройти. Звичайно, якщо погода буде.
— Тож-бо й воно. За тихої погоди, звичайно.
— Ось ми з тобою йшли дві з половиною години,— сказав Ерназар, глянувши на годинник.— І начебто нічого, га?
— Аз вівцями години три доведеться йти,— зауважив Бостон,— а то й більше. Та, головне, ми впевнилися — можна йти через перевал. А тепер ходімо далі. Он з того місця, думаю я, уже видно спуск, а може, відкриється і Кічибель. Там зараз повинно бути дуже зелено...
І вони пішли далі. Навколо лежав чистий сніг, де рівною пеленою, де здиблений і завихрений вітрами в блискотливі замети. Але була гадка, що десь попереду стихія снігу закінчувалася і починався інший світ. їм хотілося якомога швидше пробратися туди й побачити своїми очима Кічибель — мету їхнього шляху. Так ішли вони по самій сідловині між горами, як між верблюжими горбами, і заповітне видовище здавалося зовсім близьким. Бостон, проорюючи сніг, ішов попереду, ведучи коня на повідку, як раптом щось задрижало в нього під ногами. Він почув позаду зойк.
Бостон різко повернувся і сторопів: Ерназар пропав, кудись щез — не було видно ні його, ні його коня. Тільки сніг клубочився там, де він щойно йшов.
— Ерназаре! — страшно закричав Бостон і сам злякався свого крику, що розкотисто пролунав у мертвій тиші.
Бостон кинувся до того місця, де клубочився сніг, і лише чудом зупинився, відсахнувся — перед ним зяяло провалля. Чорним мороком і мерзлотним холодом віяло з того провалу. Тоді Бостон ліг на сніг і підповз на животі до самого краю, не усвідомлюючи, вірніше, не осмілюючись усвідомити, що сталося. ї весь він, з усіма його відчуттями й думками, перетворився на страх, і страх цей скував його тіло. Проте Бостон усе повз і повз, якась сила допомагала йому рухатися, примушувала дихати. Бостон повз, упираючись ліктями, струшуючи сніг, що налипав на обличчя. Він зрозумів, що під ним лід, і йому згадалися розповіді про розломи й тріщини, приховані під снігом, куди провалювалися, бувало, цілі табуни, згадалося прокляття "джаракага кет" — щоб тобі провалитися в бездонну тріщину. Але за що таке прокляття звалилося на Ерназара, та й не тільки на Ерназара, а й на нього самого?
Не інакше як за те, що він ненажерливий, усе йому мало, усім він невдоволений... Якби знав він, що може трапитися таке лихо...
Бостон поповз до краю розлому — і перед ним відкрився рваний чорний обрив, що спускався донизу рваною стіною. Він затремтів від жаху.
— Ерназаре,— прошепотів тихо Бостон,— у нього раптом пересохло в горлі,— потім загорлав диким, ламким голосом: — Ерназаре, де ти? Ерназаре! Ерназаре! Ерназаре!
І коли замовк, почув, як здалося йому, знизу стогін і ледь розбірливі слова: "Не підходь". І закричав Бостон:
— Ерназаре! Брате мій! Я зараз! Зараз! Потерпи! Зараз я тебе витягну!
Він підхопився, ризикуючи провалитися, розорюючи сніг, побіг до коня, почав здирати з нього збрую: моток мотузки й сокира, що вони про всяк випадок узяли, були приторочені до сідла Ерназара і разом з ним упали в прірву. Бостон вихопив ніж із піхов, обрізав кінці шкіряних ременів — підхвістя, нагрудника, стремен, попруги, повіддя, вуздечки і чумбура — і зв'язав усе в один ремінь. Порізався до крові — руки тремтіли від напруги. І знову кинувся він до розлому, знову доповз до самого краю, ліз, не вибираючи дороги, задихаючись, наче в агонії, ніби боявся, що ось-ось помре і не встигне порятувати Ерназара.
— Ерназаре! Ерназаре! — кликав він.— Ось мотузка, є мотузка! Чуєш, є мотузка! Ти чуєш? Ерназаре! Брате мій, відгукнися!
Зв'язаний із збруї ремінь, намотавши один кінець на кулак, він спустив у прірву. Але ніхто не вхопився за ремінь, ніхто не відгукнувся на його поклик. І не знав він, чи далеко спустився ремінь і яка глибина цієї прірви.
— Відгукнися, Ерназаре! Відгукнися! Хоч одне слово, Ерназаре! Брате мій! — кликав і кликав Бостон, та луна доносила із провалля його власний голос, і від цього Бостону стало моторошно.— Де ти, Ерназаре? — волав Бостон.— Ти чуєш, Ерназаре! Що ж мені робити? — І, не маючи сили оволодіти собою, заридав, почав голосно вигукувати недоладні слова. Він жалівся батькові, що загинув на фронті, давно померлій матері, дітям, братам, сестрам, а особливо гаряче жалівся він своїй дружині Арзигуль. Ні, не вкладалася в його свідомості біда, що сталася... Загинув, загинув Ерназар! І ніхто не міг розрадити його в горі... Віднині воно житиме в ньому все життя... І закричав тоді Бостон: "Хіба ти не чув наших заклинань?! Що ж ти наробив і хто ти є після того?" — сам не розуміючи, до кого звертається,
Встав, хитаючись, збагнув, що вже вечоріє, і відчув, що на перевалі змінюється погода. Звідкілясь насунули хмари, поривами набігала холодна поземка. Та що робити? Куди йти? Кінь, якого він кинув на стежці, уже пішов назад — він бачив, як той спускається донизу, але наздогнати його не міг. Та яка користь від коня, коли він порізав усю збрую аж до попруги і стременних ременів. Розізлившись, Бостон копнув ногою нікчемне сідло. Так стояв він, запухлий, почорнілий, без шапки (шапка його допіру скотилася вниз, в ущелину), озираючись, серед скель і вічної мерзлоти на перевалі Ала-Монгю зовсім один. Пронизливий вітер на перевалі навіював безмежну тугу на його і без того вражену душу. Куди тепер іти і що робити? Як вдало все починалося, і де тільки взялася оця страшна ущелина на їхньому шляху. Окинувши поглядом свої сліди, вн зрозумів, що Ерназар упав у розколину зовсім випадково — сам він пройшов буквально за півтора метра від краю розлому, а Ерназар, на нещастя, узяв праворуч — і впав разом з конем у льодову розколину, приховану під снігом.
Допомогти другові він практично не міг. Але й змиритися теж не міг. Бостон раптом подумав: а що, коли Ерназар ще живий, коли він тільки втратив свідомість,— тоді його потрібно терміново визволити з прірви, поки він не закоцюб там остаточно. І тоді, можливо, його вдасться порятувати. Пожбуривши кожух на сніг, він кинувся бігти вниз, хоч і важко було бігти по тих місцях. Треба знайти спосіб якомога скоріше сповістити радгосп про лихо, що сталося, думав він, тоді вони пришлють на допомогу людей з мотузками, заступами, ліхтарями, і тоді він сам спуститься на мотузках в ущелину, знайде Ерназара і врятує його.
Він кілька разів падав, з жахом думав: "Тільки не зламати б ногу!" — і знову піднімався і прискорював крок.
Бостон біг, сподіваючись ще наздогнати коня, хоч на коні не було навіть вуздечки. Погода псувалася з кожною хвилиною. В повітрі кружляла снігова пороша. Та не це турбувало Бостона — він знав, що внизу снігопаду не буде, навіть якщо на перевалі почнеться завірюха. Його лякало, що ж буде з Ерназаром. Чи дочекається він рятівників, якщо він ще живий. Швидше, швидше,— гупало в нього в мозку. Його тривожило, що смеркало, а в темноті швидко не побіжиш.
Коня Бостонові так і не вдалося наздогнати. Відчувши волю, булана конячина поскакала в рідні місця.
Добре знайомими йому передгір'ями Бостон ішов навпростець, набагато скоротивши свій шлях. Він був змучений не стільки ходьбою по безкінечних байраках і нивах, скільки важкими думками про те, що сталося,— котрі не полишали його ні на хвилину. У голові в нього гуло від нескінченних планів урятування Ерназара. То йому здавалося, що він не повинен був іти з перевалу й залишати Ерназара самого, і нехай би його самого замела хурделиця. То вчувалося, як у безпросвітній темряві льодового підземелля стогне, конаючи, Ерназар, а вгорі над горами свище шалена завірюха. Коли ж він уявляв, що скаже сім'ї Ерназара, його дітям, його дружині Гулюмкан, йому ставало зовсім нестерпно, і здавалося, що він збожеволіє.
І все-таки не тільки невдачі підстерігали його, випала йому і вдача. Того дня хтось із чабанів справляв весілля в передгір'ї. Одружував сина-студента, що прибув на канікули. Гості пороз'їжджалися пізно, останні від'їхали далеко за північ вантажною машиною. Яскраво світив місяць. Повівало озерною прохолодою. В далекій низовині ледве вирізнялося миготливе дзеркало Іссик-Кулю. Людям хотілося співати, і вони співали пісню за піснею.
Почувши пісні, Бостон устиг вискочити на дорогу і відчайдушно замахав руками. Цією машиною він і приїхав о другій годині ночі в радгосп "Берік". Машина зупинилася біля будинку директора радгоспу. Загавкав пес, намагаючись ухопити Бостона за чобіт. Не звернувши на нього уваги, Бостон застукав кулаком по вікну.
— Хто там? — долинув стривожений голос.
— Це я, Бостон Уркунчиєв.
— Що сталося, Боске?
— Біда.
* * *
Другого дня опівдні рятівники вже йшли вервечкою до перевалу Ала-Монгю. їх було шестеро разом з Бостоном. До того місця, куди можна було доїхати, людей підкинули всюдиходом. Тепер вони йшли на підйом з мотузками та інструментом. Мовчки, невпинно йшли слідом за Бостоном, зберігаючи дихання. З години на годину мав підлетіти на перевал вертоліт з міста, скинути їм на підмогу трьох досвідчених альпіністів.
Бостон думав про те, що вчора в цей час вони з Ер-назаром ішли цією ж стежкою на перевал і не знали, що підстерігає їх...
Він розумів, що навіть якщо Ерназар був живий одразу після падіння, то цілу добу на дні льодової прірви навряд чк він витримає.
