Плаха - Айтматов Чингіз

Він був такий лютий, що не почув, як його гукала дружина Базарбая. Бідолашна жінка трішечки запізнилася. Вийшовши з дому, вона помітила, що чоловік її з кимось голосно розмовляє, розмахує руками. "З ким це він? — подумала вона.— Чи не сам Бостон завітав, а втім, чого б то йому до нас їхати?" Але враз збагнула, що між чоловіками якась суперечка, і заквапилася до них. Проте добігти не встигла — Бостон уже від'їхав на золотавому дончаку, і ви-

гляд у нього був розгніваний. Насунувши лисячу шапку, він стьобнув коня і помчав геть, поли кожуха розвівалися, як крила.

— Бостоне! Бостоне! Зачекай! Послухай мене! — крикнула Кок Турсун, але Бостон не оглянувся — хтозна, чи не почув, чи не захотів озватися.

— Ти чого людину образив? Через що у вас суперечка? — підступила Кок Турсун до Базарбая.

— Не твоє діло! І не горлань, чого тобі закортіло його кликати? Хто він тобі?

— Таж один раз у сто років приїхав до тебе, а ти?! І хто тільки тебе такого виродив на світ? Недолюдок ти, не людина!

Слова дружини лише розпалили Базарбая, він випростався, скочив на колоду і закричав услід Бостону:

— Рід твій спопелю! Не на такого напав! Звик, щоб усі голову перед тобою гнули! Мать твою...

— Перестань! Припини! — Кок Турсун сміливо кинулася до чоловіка, стягнула його з колоди.— Краще мене побий, навіщо ганьбиш людину? За що?

— Відійди, заразо! — відштовхнув її Базарбай.— Яке твоє діло? Він, бачиш, вирішив, що Базарбай вислужуватиметься перед ним. На, мовляв, візьми, заради бога, вовченят, нехай буде по-твоєму! Не на того натрапив!

— То це ти через вовченят? — здивувалася Кок Турсун.— Було б через що! Просто кінець світу! Сором який...

IV

Того дня вовки знялися з місця. І не просто знялися, а покинули лігвище, не вернулися на ніч і стали бродити на стороні — то мляво відлежувалися,де трапиться, то знову гасали по окрузі, не дуже ховалися, поводилися нахабно, наче перестали остерігатися людей. Багато чабанів з округи помічали їх у найнесподіваніших місцях. І завжди вовчиця, низько опустивши голову, йшла попереду, мовби пойнята божевіллям, а вовк завжди трюхикав за нею. Складалося враження, наче та пара шукає свою погибель — так відверто вовки нехтували небезпекою. Кілька разів, викликавши небачений переполох серед собак, вони проходили поблизу осель і кошар. Собаки осатаніло гавкали, скаженіли, вдавали, що ось-ось кинуться в атаку, але вовки вперто не звертали на них уваги і, навіть коли їм услід стріляли, не прискорюючи ходу, продовжували свій шлях, ніби й не чули пострілів. Одержимість цих дивних вовків стала притчею во язицех. І ще більше заговорили про них, коли Акбара і Ташчайнар порушили вовче табу й почали нападати на людей. Одного разу вони серед білого дня накинулися на тракториста просто серед дороги. Він віз сіно в причіпному візочку. Заклинило руль, і тракторист, молодий хлопець, поліз подивитися, в чому справа. Він довго порався там, орудуючи ключами, і раптом помітив неподалік двох вовків, що ступали по талому снігу,— вони йшли до нього. Найбільше його вразили вовчі очі. Із сердитим, як він потім розповідав, заціпенілим поглядом вони наближалися до нього, причому вовчиця була трохи нижча в холці і синьоока. Очі в неї були вологі і пильні. Добре, що хлопець не розгубився, встиг заскочити в кабіну і зачинити дверцята. Добре, що мотор завівся від стартера, а то все доводилося заводити з плеча, від рукоятки. А тоді просто-таки пощастило. Трактор заторохтів, і вовки відскочили, але не пішли зовсім, а все норовили наблизитися то з одного, то з іншого боку.

Згодом лише чудом уцілів підліток-пастушок. І теж діло було вдень. Він вирушив верхи на ослику за паливом, від'їхав недалеко від дому — йому треба було привезти хмизу на розпал. Поки він різав серпом у кущах сухий хмиз, звідкілясь вискочили два вовки. Ослик навіть не встиг подати голос. Напад був раптовий, нишком і криваво. Хлопчик біг, не випускаючи серпа з рук, і, добігши до кошари, впав і почав кричати не своїм голосом. Коли люди з кошари з рушницями побігли до чагарника, вовки неквапливо, підтюпцем щезли за пагорбом. Навіть постріли не примусили їх прискорити крок...

А трохи пізніше вовки влаштували справжню різню кітних маток, яких вигнали попастися неподалік від кошари. Ніхто не бачив, як і що трапилося. Спохопилися тільки тоді, коли тварини, що залишилися в живих, примчали перелякані у двір. Півтора десятка кітних маток лежали розтерзані на пасовиську. Усіх їх убили, перерізавши горло, убили безглуздо — не для насищення, а заради умертвіння.

І пішов рахунок злодіянням Акбари і Ташчайнара. І покотилася про них страшна слава. Та люди бачили лише зовнішній бік справи і не знали справжнього підґрунтя, справжніх причин помсти — не відали про безутішну тугу матері-вовчиці за вкраденими із лігвища вовченятами...

Базарбай гуляв, куражився — пропивав дурні гроші, бешкетував у ті дні по прибережних курортних ресторанах, безлюдних і понурих у мертвий сезон, зате горілки було всюди навалом. І скрізь Базарбай, напившись так, що навіть лисина ставала багровою, теревенив про одне — про те, як

він здорово відшив Бостона — цього жмикрута і змія, що загордився і має про себе надто високу думку, цього прихованого куркуля, якого за колишніх часів поставили б до стінки як класового ворога, і все. Шкода, що ті часи минули. Такого типа розстріляти — святе діло! А що! У двадцяті, тридцяті роки будь-який міліціонер міг пристрелити чи то куркуля, чи то багатія просто в нього на подвір'ї. Про це книжки написані, і по радіо казали, як один куркуль пригноблював наймита, обраховував його, і за це куркуля розстріляли серед білого дня в усіх на очах, щоб не кортіло кривдити бідноту. Та найбільше Базарбай любив розповідати, при цьому сам збуджувався від своїх слів, як він дав Бостонові відко-ша, як він його картав та матюкав, коли той заявився до нього на Таман. Базарбаєві товариші по чарці,— переважно ті, що взимку тинялися з нічого робити,— домотдухчу !, реготали так, що шибки дзвеніли у затхлих і смердючих від тютюнового духу приміщеннях громадського харчування, підохочували п'яного Базарбая, ще більше розпалюючи його хвалькуватість. Ці розмови доходили і до вух Бостона. Ось чому відбувся великий скандал на нараді в директора радгоспу.

Напередодні цілу ніч перевертався Бостон від безсоння, від тяжких думок, що нахлинули на нього. А все почалося з того, що знову закружили поблизу від зимовища вовки й знову затягли ту нестерпну пісню, що роздирає душу, і знову, тремтячи від страху, пригорталася Гулюмкан до чоловіка, а потім не витримала, знову принесла Кенджеша, що спав, у свою постіль, і погладжувала його, прикривала своїм тілом, начебто йому щось загрожувало. Не по собі ставало від цього Бостону, хоч він і розумів, що жінці простимо боятися темряви і незвичних звуків.

Кілька разів поривався Бостон піти і дати залп із рушниці, але дружина не відпускала, не хотіла ні на хвилину залишатися сама. Потім вона все-таки заснула тривожним, чутким сном, а Бостон так і не зміг подолати безсоння. Різні думки лізли в голову. І виходило, що чим довше він жив на білому світі, тим важче й складніше ставало жити, і не стільки навіть жити, скільки зрозуміти сенс життя. Те, про що перше не думалося або думалося невиразно, десь у глибині душі, тепер виникало в думках із настійною необхідністю знайти відповідь, що є що.

Адже з самого дитинства жив своєю працею. Доля йому випала важка: батько загинув на війні, коли він у другому

Домотдухчу — сезонні робітники будинків відпочинку.

класі вчився, потім померла мати, старші брати і сестри жили самі по собі, декого уже не було і в живих, і він за все має дякувати тільки собі, тільки своїй праці, він, як тепер розумів, ішов до певної поставленої самому собі мети наполегливо, неухильно, з дня на день, працював не покладаючи рук і вважав, що тільки в цьому і може полягати сенс життя. Так само ревно він примушував трудитися і всіх, хто працював під його началом. Багато з тих, хто пройшов його школу, він вивів у люди, навчив працювати, а через те й цінувати саме життя у праці. А тих, хто не прагнув до цієї мети, Бостон відверто не любив і не розумів. Вважав таких людей нікчемними. Був з ними стриманий і непривітний. Знав, що багато хто за це ганьбив його позаочі, називав жмикрутом, куркулем, жалкував, що Бостон пізненько народився, а то гнити б його кісткам у снігах Сибіру. На жодну огуду Бостон, як правило, не відповідав, бо ніколи не мав сумніву, що істина на його боці, інакше і не могло бути, інакше світ перевернувся б догори дном. У цьому він був переконаний так само, як і в тому, що сонце сходить на сході. Лише одного разу сліпа доля поставила його на коліна і примусила гірко каятися, і відтоді пізнав він тягар і гіркоту сумнівів...

V

З Ерназаром, покійним чоловіком Гулюмкан, до того трагічного випадку вони пропрацювали разом три роки. Хороший був працівник, нічого не скажеш, і людина надійна — саме така була потрібна Бостонові в його бригаді. Ерназар сам прийшов до нього, з того й почалася їхня спільна робота. Якось восени приїхав він до Бостона в Бешкунгей, де перебувала тоді отара напередодні зими. Поговорити, сказав, приїхав. За чаєм якраз і поговорили. Набридло, скаржився Ерназар, працювати з ким попало; як не старайся, якщо старший чабан не хазяїн, мало путнього в самому старанні. От роки йдуть, дві дочки підростають, дивись, і заміж сксіро видавати, адже час швидко летить, і хоч скільки працюю, весь у боргах, дім побудував, хто не знає, скільки це коштує, а в тебе, Боске, так називав він його поважно, не приховаю, можна і попрацювати, і заробити. За вовну, за приплід, за приріст завжди в тебе, Боске, преміальні, і немалі. От і надумав просити тебе, якщо не заперечуєш, поговори з директором, нехай перекине мене до тебе першим чабаном, твоєю правою рукою. Не підведу, сам розумієш, інакше не заводив би цієї розмови... Бостон знав Ерназара і до цього, все-таки в одному радгоспі жили, причому Гулюмкан була далекою родичкою його дружини Арзигуль. Виходить, свої люди. Та головне, Бостон одразу повірив в Ерназара і потім ніколи не пожалкував про це.

От з цього все й почалося, з цієї нехитрої житейської історії.