Плаха - Айтматов Чингіз

Отак, як ці буруни,— хвиля здіймається, щезає і знову відроджується сама із себе...

* * *

І все-таки вовки допекли Бостонові — вони так довго, так нестерпно вили навколо зимовища, що примусили його встати з постелі. Та спочатку вони розбудили Кенджеша. Малюк прокинувся, плачучи, Бостон присунув синочка ближче, почав заспокоювати його, обнімаючи і пригортаючи до себе:

— Кенджеше, га, Кенджеше! Я ж тут. Ну, чого ти, дурненький? І мама тут — ось вона, бачиш? Хочеш киць-киць? Хочеш, щоб світло засвітив? Та ти не бійся. Це коти кричать. Це вони так виють.

Гулюмкан прокинулася і теж заходилася заспокоювати малого, але той не вгамовувався. Довелося запалити світло.

— Гулюм,— сказав дружині Бостон уже від дверей: він пішов увімкнути світло.— Піду все-таки пострахаю звірів. Так далі неможливо.

— Котра година зараз? Бостон глянув на годинник.

— Третя без двадцяти.

— От бачиш,— засмутилася Гулюмкан.— А о шостій тобі вставати. Куди це годиться? Ця проклята Акбара зведе нас з розуму. Що це за кара така?!

— Ну заспокойся. Що ж тепер робити? Я вмить повернуся. Та не бійся хоч ти. От клопіт, їй-богу. Я знадвору замкну двері на замок. Не хвилюйся. Лягай спати.

І він пройшов під вікнами, голосно тупаючи кирзачами, взутими наспіх на босу ногу. Бостонові хотілося нарешті зустрітися з вовками, і тому він навмисне голосно скликав собак, лаяв їх останніми словами. Він був готовий до всього — так остогидли йому ці вовки, що знавісніли від горя.

Допомогти їм він нічим не міг. Залишалося тільки сподіватися, що йому вдасться пристрелити вовків, коли він їх побачить, добре, що в нього була напівавтоматична рушниця.

Однак вовків він не зустрів. І тоді, проклинаючи цілий світ, повернувся додому. Але й заснути він теж не зміг. Довго лежав у темряві, в голові невідступно крутилися тривожні наболілі думки.

А думав він про різне. І найбільше про те, що з року в рік добросовісно працювати все важче і що в сучасного люду, особливо в молоді, зовсім сорому не стало. Слову тепер ніхто не вірить. І кожний передусім свою вигоду шукає. Адже до війни, коли будували знаменитий Чуйський канал, люди з'їхалися з усіх кінців країни, працювали безплатно й добровільно. А тепер ніхто не вірить, казки, мовляв, розповідаєте, чи ж можливо це. В чабани тепер нікого на аркані не затягнеш. І всі про це знають, але вдають, начебто це тимчасові труднощі. А скажеш про це, звинуватять у наклепі. Співаєш, мовляв, з чужого голосуі І ніхто не хоче подумати серйозно, що ж далі буде. Єдине, що заспокоювало, радувало його,— Гулюмкан не сварила його, не ремствувала, що йому доводиться цілий рік чабанувати без вихідних і відпусток. Отару залишити неможливо було, стадо не відключиш, не вирубаєш рубильник, не зупиниш, за стадом потрібен нагляд протягом цілої доби. От і виходить: хоч куди повернись, всюди не вистачає рук. І не тому, що немає людей, а тому, що люди не хочуть працювати. Але чому? Адже без праці не можна жити. Це ж загибель. Можливо, річ у тім, що треба жити й трудитися інакше? Найболючіше питання було, де брати для роботи в розплідних пунктах сакманників, щоб доглядали народжених ягнят. І знову ж, молодь туди не йшла. Там треба було цілу добу чергувати. Не за страх, а за совість стежити за приплодом, і тому молодих хлопців туди силою не заженеш. Сучасній молоді не хочеться товктися в багні й жити на відшибі. Та й платили там мало, у місті за восьмигодинний робочий день на фабриці чи на будові юнак або дівчина могли заробити куди більше. "А як же ми ціле життя ішачили там, де були потрібні робочі руки, а не там, де вигідно? А тепер, коли настав час молодим братися за діло, від них користі мало — ні сорому в них, ні совісті",— скаржилися старі люди. Цей конфлікт, що поступово привів до нерозуміння і відчуження поколінь, давно вже ятриз душі людей. І знову в пам'яті Бостона постала все та ж розмова. Не стримався він тоді. ї даремно. Знову весь виступ він присвятив тому, що людина повинна працювати як на себе. Іншого шляху він не бачить, а для цього необхідно, щоб працівник був особисто зацікавлений у тому, що робить. Бостон уже не раз говорив, що оплата повинна залежати від результатів праці, а головне — щоб для чабана земля була своя, щоб чабан за неї переживав, щоб помічники та їхні сім'ї переживали за цю землю, інакше нічого не вийде...

Відсіч йому, як завжди, дав парторг Кочкорбаєв. Газет-кіши, людина-газета, як прозвали Кочкорбаєва в радгоспі, сидів по праву сторону директорського столу, боком до Бостона. Нахмуривши брови — йому, певне, було непереливки,— безперестану поправляючи для солідності краватку, Кочкорбаєв неприязно косив очима на Бостона. Директор радгоспу Чотбаєв легко уявляв собі хід кочкорбаєв-ської думки. Він добре вивчив за багато років спільної роботи його непорушну, невикорениму, раз і назавжди завчену логіку демагога: знову, мовляв, виліз цей Бостон Уркун-чиєв, куркуль і контрреволюціонер нового типу. Життя його б'є під дихало, а він усе своє. Загнати б його кудись далі, як за колишніх часів...

На робітничій нараді того дня був присутній і новий інструктор райкому, скромний на вигляд молодик, котрого люди в "Беріку" поки що не знали. Він уважно слухав виступаючих і все занотовував у свій блокнот. Чотбаєв передбачав, що Кочкорбаєв не пропустить нагоди похизуватися при новому інструкторові райкому. І не помилився. Після виступу Бостона Кочкорбаєв попросив слово начебто для репліки. І заговорив як по-писаному: він умів викладати питання геть-чисто як газета, і в цьому була його сила.

— До яких пір, товаришу Уркунчиєв,— звернувся він до Бостона, як завжди офіційно, на "ви",—до яких пір ви будете баламутити людей своїми сумнівними пропозиціями? Тип виробничих відносин усередині соціалістичного колективу давно визначений історією. А ви хочете, щоб чабан, як хазяїн, вирішував, з ким йому працювати, а з ким ні і кому скільки платити. Що це таке? Не що інше як атака на історію, на наші революційні завоювання, спроба поставити економіку над політикою. Ви виходите лише з вузьких інтересів своєї отари. Для вас це питання питань. Але ж за отарою стоїть район, область, країна! На що ви нас штовхаєте — на перекручення соціалістичних принципів господарювання?

Розгнівавшись, Бостон зірвався з місця:

— Я нікого нікуди не кличу. Я втомився вже про це говорити. Нікого я нікуди не кличу, не моє пастушаче діло, що там відбувається в області, у країні, а то й у світі. І без мене вистачає розумак. А моє діло — отара. Якщо парторг не хоче знати, що я думаю про свою отару, навіщо викликати мене на такі наради, відривати від роботи? Пустопорожні розмови не для мене. Може, для когось вони й

109—2074

важливі, а я в них не розбираюся. Товаришу директор, ти мене більше не клич! Не треба мене відривати від роботи. Мені такі наради не потрібні!

— Ну як же так, Боске? — Чотбаєв безпорадно засовав-ся на місці.— Ти передовик, найкращий чабан у радгоспі, досвідчений працівник, ми хочемо знати, що ти думаєш. Для того і викликаємо тебе.

— Ти мене дивуєш, директоре.— Бостон не на жарт розійшовся.— Якщо я передовик, кому, як не тобі, директоре, знати, у що це мені обходиться. То чому ж ти мовчиш? Варто мені розкрити рота, як Кочкорбаєв не дає мені й слова вимовити, прискіпується, ніби прокурор, а ти, директоре, сидиш і помовчуєш, начебто нічого не сталося і тебе це не стосується.

— Стривай, стривай,— перебив його Чотбаєв. Директор явно переполошився: він потрапив у дуже

скрутне становище — цього разу йому не вдасться зберегти нейтралітет між Бостоном і Кочкорбаєвим. У присутності інструктора директору доведеться зайняти певну позицію. А як не хотілося зв'язуватись з Кочкорбаєвим, оцією люди-ною-газетою, чия демагогія могла привести в дію грізні сили: адже Кочкорбаєв був далеко не єдиною ланкою в ланцюжку, що керується начотницькими принципами. І цього разу Кочкорбаєв навмисно загострив обговорення, з ходу звинуватив чабана — не більше й не менше — в "атаці на наші революційні завоювання", ну хто після цього посміє йому заперечити? Проте треба було якось виходити із становища.

— Стривай, стривай, Боске, ти не кип'ятись,— сказав директор і встав з-за столу.— Давайте розберемося, товариші,— звернувся до зборів Чотбаєв, гарячково обдумуючи, як примирити сторони. Звичайно, Бостон має рацію, але з Кочкорбаєвим жарти погані. Як же бути? — Про що в нас іде мова? — розмірковував директор.— Чабан, наскільки я розумію, хоче бути хазяїном отари й земель, а не особою, що працює за наймом, і говорить він не тільки від свого імені, а й від імені своєї бригади та чабанських сімей, цього теж не можна не брати до уваги. Тут, мені здається, є свій резон. Чабанська бригада — це і є наш малий економічний осередок. З нього й треба починати. Як я розумію, Уркунчиєв хоче взяти все в свої руки: і поголів'я, і пасовиська, і корми, і приміщення — словом, усе, що потрібно для виробництва. Він збирається впровадити бригадний розрахунок, аби кожен знав, що може заробити, якщо працюватиме як на себе, а не як на сусіда, від і до. Ось як я розумію пропозицію Уркунчиєва, і нам варто до нього прислухатися, Джантаю Ішано-вичу,— звернувся Чотбаєв до парторга.

— А я, як парторг радгоспу, котрим ми з вами, товаришу Чотбаєв, керуємо, розумію так, що підтримувати приватновласницьку психологію в соціалістичному виробництві не личить кому б то не було, і особливо керівникові господарства,— урочистим голосом дорікнув директору Кочкорбаєв.

— Та зрозумійте, це пропонується в інтересах діла,— почав виправдовуватися директор.— Адже молодь не йде в чабанські бригади...

— Отже, у нас погано ведеться агітаційно-масова робота, треба нагадати молоді про Павлика Морозова та його киргизького побратима Кичана Джакипова.

— А це вже вас стосується, товаришу Кочкорбаєв,— докинув директор.— Вам і карти в руки. Нагадуйте, агітуйте. Вам ніхто не заважає.

— І будемо агітувати, даремно ви хвилюєтесь,— з викликом мовив парторг.— У нас намічено цілий комплекс заходів. Але дуже важливо вчасно покласти край приватновласницьким прагненням, хоч би як добре їх маскували. Ми не дозволимо підривати основи соціалізму.

Слухаючи цю полеміку, котра велася цілком серйозно, Бостон Уркунчиєв засмутився, страх мимоволі підступив до горла.