Плаха - Айтматов Чингіз

Адже він сказав тільки, що йому хочеться нарешті попрацювати на землі так, як сам знає, а не за чужим підказом.

— Нікому ніяких поступок і потурань,— вів далі Кочкорбаєв.— Соціалістичі форми виробництва обов'язкові для всіх. Мої слова адресовані передусім товаришеві Уркунчиє-ву. Він увесь час добивається для себе якихось* виняткових умов.

— Не тільки для себе,— перебив його Бостон.— Такі умови потрібні всім, тоді в нас і робота ладитися буде.

— Маю сумнів! І взагалі, що це за манера така — ставити свої умови? Зробіть те, зробіть це. Вистачить уже того, що ви, товаришу Уркунчиєв, у погоні за персональним випасом для своєї отари занапастили людину на перевалі Ала-Монгю. Чи цього вам мало?

— Продовжуй, продовжуй! — відмахнувся спересердя Бостон. Невимовно прикро стало і боляче, що про загибель Ерназара говорили отак, мимохідь і між іншим.

— Що — продовжуй, продовжуй? Хіба я неправду кажу? — шпигонув його Кочкорбаєв.

— Так, неправду.

— Як же неправду, коли труп Ерназара до цього часу лежить у льодах на перевалі. І, можливо, ще тисячу років там пролежить.

Бостон промовчав, дуже вже неприемно йому було, що на зборах завели про це розмову. Але Кочкорбаєв усе не вгамовувався.

— Чого мовчите, товаришу Уркунчиєв? — підлив він масла у вогонь.— Хіба не ви пішли відкривати для себе новий, персональний джайляу?

— Так, ішов для себе,— різко відповів Бостон.— Але не тільки для себе, а й для всіх, у тому числі і для тебе, Кочкорбаєв. Тому що я даю тобі їсти й пити, а не ти мені. І зараз ти плюєш у криницю, з якої п'єш!

— Що це означає? — обурився Кочкорбаєв, обличчя його налилося кров'ю.— Я всім зобов'язаний тільки партії!

— А партія, думаєш, звідки бере те, чим тебе годувати? — огризнувся Бостон.— 3 неба, чи що?

— Що це означає, що це за безвідповідальні слова! — підскочив Кочкорбаєв, гарячково поправляючи краватку.

Назрівав скандал. І Кочкорбаєв, і Бостон стояли — один біля столу, другий біля стіни — як засуджені до страти, здавалося, ще трохи — і хтось із них упаде на підлогу. Становище трохи виправив молодий інструктор райкому.

— Заспокойтеся, товариші,— несподівано подав він свій голос з кутка, де сидів, записуючи в блокноті.— Мені здається, що чабан Уркунчиєв у принципі має рацію. Трудівник, як ми любимо говорити, творець матеріальних благ має право сказати своє слово. А чи треба було заходити так далеко?

— Та ви його не знаєте, товаришу Мамбетов,— квапливо підхопив Кочкорбаєв.— Претензії Уркунчиєва взагалі не мають меж. Ось, скажімо, нещодавно один з чабанів, Ной-гутов, так, саме Нойгутов Базарбай, виявив у горах вовче лігвище. Ну й забрав виводок, так би мовити, експропріював, тобто забрав дочиста чотирьох вовченят, щоб ліквідувати зграю на пні. Вчинив, як і належало вчинити. І що ж ви думаєте? Цей Уркунчиєв став буквально переслідувати Ной-гутова. Спочатку хотів підкупити, а коли цей номер у нього не пройшов, бо Нойгутов людина принципова, Уркунчиєв почав йому загрожувати, вимагати, щоб Нойгутов повернув вовченят на місце, не інакше як для того, щоб оці хижаки і далі розплоджувалися. Та що це таке? Як це зрозуміти? Можливо, товаришу Уркунчиєв, до всього іншого хочете ви завести ще й своїх особистих вовків? Власних, персональних, так би мовити. Може, радгосп зобов'язаний забезпечити вас ще й вовками? Спочатку своя земля, свої вівці, а потім і свої вовки! Так, чи що? Чи як вас треба розуміти — нехай вовки розплоджуються, ріжуть наші стада, живуть за рахунок загальнонародної власності?

Бостон на той час зумів уже взяти себе в руки і сказав досить спокійно:

— Усе правильно щодо вовків, тільки одна біда — адже вовки не розуміють, що зазіхають на загальнонародну власність.

Присутні мимоволі засміялися, а Бостон, скориставшись паузою, продовжував:

— Не про вовків треба було б тут говорити. Та коли вже зайшла про них мова, скажу і я своє слово. В кожному ділі розуміння має бути, тому ми розумними й народилися. А в декого з нас розуму бракує, а похвальби й на воза не забереш. От, приміром, той випадок з вовченятами. Як уже було сказано, Базарбай вилучив, а просто кажучи, потяг, поцупив із нори вовченят, а галасу скільки навколо — мало не в герої його записали. А цей герой не подумав, що перше треба було вистежити самих вовків-батьків і пристрелити їх, старих, а вже потім думати, що робити з їхніми щенятами. А він поспішив вовченят продати, а гроші пропити. Чого я просив Базарбая віддати вовченят мені або продати, щоб на дитинчат підманити в засаду вовка та вовчицю, а не залишати на волі розлютованих після розорення кубла вовків. Треба ж розуміти, що розгніваний вовк вартий десяти вовків, разом узятих. Він не заспокоїться, поки не помститься. Всі чабани знають, як лютує зараз в окрузі пара, в якої забрали дитинчат, Акбара і Ташчайнар — клички в них такі. І ніяк тепер не приборкаєш їх, вони можуть і на людину напасти — їм байдуже. Деяких дурних людей називають — я про це і в газетах читав, і в книжках — провокаторами. От Базарбай — він і є вовчий провокатор, він вовків підбив лютувати. Я йому вже казав і знову скажу просто в обличчя: він вчинив, як легкодухий провокатор. І тобі, парторг, скажу просто в обличчя: не розумію я, що ти за людина. Стільки років уже ти в нашому радгоспі, а досі тільки й знаєш, що газети прочитувати та лякати таких, як я, пастухів, мовляв, ми і проти революції, і проти Радянської влади, а сам у господарстві нічого не тямиш, інакше не став би звинувачувати людину в тому, що* вона хоче розводити вовків. Бог з ними, з вовками, це твоє звинувачення просто курям на сміх. Але інше твоє звинувачення, товаришу Кочкорбаєв, я без відповіді залишити не можу. Так, Ерназар загинув на перевалі. Але чому ми з ним пішли на перевал? Не від гарного життя! Що ми там шукали? А ти подумав, парторг, щб нас понесло туди, подумав, що, коли б не було у нас великої потреби у випасах, ми не стали б ризикувати так? І потреба ця з кожним днем все зростає. Ось і директор тут сидить, нехай він скаже, коли він починав директорувати, які трави, які пасовища, які землі були! А що тепер? Пил та суш навкруги, кожна травинка на обліку, а все тому, що запускають у десять разів більше овець, ніж на такі площі можна, і овечі ратиці стають згубою для них. От чому ми з Ерназаром і вирушили на Кічибель. Ми хотіли якнайкраще, але нас підстерігало нещастя. Наш похід погано закінчився. І тому я відступив від цієї мети й замовк, біда примусила мене замовкнути, не до того було. А склалося б усе інакше, поїхав би в тому році до Москви на виставку, пішов би до найголовніших керівників наших і розказав би про тебе, Кочкорбаєв. Ти хизуєшся тим, що тільки й думаєш про партію, а от чи потрібні партії такі люди, як ти, які самі нічого не роблять і тільки зв'язують руки іншим.

— Ви, однак, зарвалися! — не стерпів Кочкорбаєв.— Це наклеп! І ви, Уркунчиєв, суворо відповідатимете за свої слова в партійному порядку.

— Я і сам хочу відповісти за все на партійних зборах. І якщо я справді не те роблю і не так думаю, тоді женіть мене в шию, значить, не місце мені в партії, і нічого мене жаліти. Але й тобі, Кочкорбаєв, треба подумати про це.

— Мені нічого думати, товаришу Уркунчиєв. Моя совість чиста. Я завжди з партією.

Бостон перевів подих, наче біг на гору, і, дивлячись на інструктора райкому, сказав:

— А тебе, новий товаришу інструктор, дуже прошу доповісти в райком. Нехай з нами розберуться на партійних зборах. Далі я так жити не можу.

Невдовзі Бостон Уркунчиєв переконався, що навколо його сутички з Кочкорбаєвим починають нагнітатися події. Саме того дня він їздив у своїх справах на Побережжя. У Приіссиккуллі ось-ось мали зацвісти сади. Йшли останні дні весни, а Бостон усе не встигав обприскати яблуні у себе в саду і на колишньому дворі Ерназара. У Бостона і Гулюмкан тепер було два будинки і два сади, і обидва потребували догляду. А складалося все так тому, що чабанське життя минає в горах, і завжди не вистачає часу зробити все потрібне у господарстві. Усе відкладаєш, а потім дивись — і час промайнув, і всі строки пройшли. Але як би там не було, обприскати сад було необхідно, інакше шкідники розмножаться з вражаючою швидкістю, попсують зав'язь і загублять урожай. Цього разу Гулюмкан не стрималася і круто поговорила з Бостоном: мовляв, він усе тягне, поїхав би раніше, домовився з ким-небудь із сусідів, коли сам не встигає. Нехай сусіди за плату зроблять цю роботу.

— Яка від тебе допомога в господарстві,— роздратовано кинула Гулюмкан.— День і ніч товчешся в отарі та на зборах сидиш. Якщо сам не можеш довести сад до пуття, посидь хоч день з Кенджешем дома — за цим дурником пильне око потрібне,— а я спущуся на Побережжя, зроблю замість тебе все, що належить порядному хазяїнові.

Гулюмкан мала рацію — нічого не вдієш, довелося мовчки вислухати її.

З тим і виїхав Бостон уранці на Побережжя, щоб зайнятися садом. їхав на Донкулюку. Як кажуть здавна,навесні і трава набирає сили, і кінь. До того ж Донкулюк був на порі: поблискуючи вогненним оком, змахуючи гривою, він від надміру сил все поривався бігти. Але в Бостона був не той настрій, щоб скакати стрімголов. Він притримував баского коня — йому хотілося дорогою спокійно подумати про те про се. Минулої ночі він погано спав. Довго крутився, не міг забути, як парторг звинуватив його в загибелі Ерназара. Повернувшись додому із зборів, розповів коротко дружині, що та як, а про це звинувачення промовчав. Не хотілося зайвий раз нагадувати Гулюмкан про колишнього чоловіка, хоч і багато років минуло з часу його загибелі, бо тоді не уникнути прикрої розмови, від котрої буде погано і їй, і йому, адже непохова-ний Ерназар лежить на перевалі Ала-Монгю, вмерзлий навічно в лід на дні страшного, як ніч, провалля. То краще промовчати про це звинувачення. А тільки Бостон став засинати, як знову з'явилися вовки. І знову на пагорбку за великою кошарою надсадно завила Акбара, оплакуючи вкрадених вовченят. І низьким, утробним басом вторив їй Ташчайнар. Якщо перше, чуючи вовче виття, Бостон проймався жалістю до вовків, співчуттям до їхньої біди, то тепер його брала злість, хотілося вбити нарешті цих настирливих звірів, аби не чути їхнього виття, котре звучить прокляттям і йому, а він чим завинив? Минулої ночі він вирішив що б там не було знищити вовків, і в нього навіть визрів план, як це зробити.