Плаха - Айтматов Чингіз

І він знову перебирав у пам'яті давнє минуле, і душу його ятрила образа, завдана нікчемними людьми, які навіть нещастя інших використовують для глузування і наклепів. О, які сильні вони в цьому мерзенному своєму древньому ділі! Кого завгодно примусять страждати, кого завгодно примусять мучитися від безсоння — від царя до пастуха. І так недобре ставало Бостону від усіх цих безутішних думок, що іноді виття вовків, які знову об'явилися цієї ночі, здавалося йому криком його змученої душі. Йому здавалося, що це хвора душа бродить у темряві за кошарами, це вона, його осліпла від горя душа, плаче і виє разом з вовчицею Акбарою. І не було ніяких сил переносити виття вовчиці, і хотілося заткнути їй горлянку. "Але ж настирна! Ну що ти їй зробиш? Що тобі потрібно від мене? — дратувався Бостон.— Нічим я тобі не зміг допомогти. Я старався, та не вийшло, Акбаро, повір, не вийшло. І не вий більше! Нема їх, нема тут твоїх вовченят, хоч сто верстов пробіжи, пропили їх і розпродали хтозна-куди. І тепер ти їх не знайдеш! Тож угамуйся! Скільки ти будеш карати нас? Іди, іди, Акбаро! Забудь нарешті. Розумію, важко тобі, але йди, щезни, і не доведи господь, щоб ти потрапила мені на очі, пристрелю тебе, нещасну, не зважатиму ні на що, пристрелю, тому що немає через тебе життя; не доводь мене, і без тебе тоскно, тебе я можу вбити, але що мені робити з тими, хто сміється над бідою моєю, то хоч ти йди, щезни, щоб більше ніколи не чути твого виття! І ще когось убив би я, і, клянуся матір'ю, не здригнулася б моя рука. Є в нас з тобою спільний ворог — у тебе, Акбаро, він украв дитинчат, а мене ця п'яна тварюка паплюжить паскудним язиком своїм. І коли я думаю про це і про те, як тоді, здираючи нігті, ліз у ту льодову безодню, і як кликав Ерназара, й плакав сам-самісінький у нещадних горах, не хочеться жити, зовсім не хочеться. І не став би я жити, плював би на все, аби не цей малюк. Ось він тут, поруч, скрутився калачиком, спить, мати принесла його ближче до мене. Ну, зрозуміло, жінка боїться вовчого виття, а малюк спить, бо він чистий, бо він дитя цнотливе, бо він даний мені за муки мої, за те, що мені пережити довелося, в ньому кров і плоть моя, він мій зліпок останній. Але ж я не просив собі такої долі, вона сама прийшла, як приходить день, як настає ніч, правильно кажуть, від долі не втечеш, а цей гад Базарбай такий огидний наклеп на мене зводить, що так би й придушив його, як собаку, тому що немає на нього управи. А хто підспівує йому — перший наш парторг, наче робити йому нічого, підхоплює, що цей п'янюга плете, обездолити хоче мого малюка... Як же мені не зрозуміти твого горя, Акбаро!" Так думав Бостон, знемагаючи від безсоння тієї ночі, та навіть він при всьому його розумі і чуйності не міг уявити всю міру страждань Акбари. Хай не було в неї слів, але були муки, хоч їй і не дано було висловити їх словами. І ніяк не могла вона позбавитися цих мук, які спопеляли її. Хіба могла вона вискочити із власної шкури? Хіба не гасала вона безцільно й безперервно по горах і долинах разом з Ташчай-наром, що невідступно біг слідом за нею всюди і завжди, сподіваючись загнати себе, упасти, померти від утоми, сконати? Хіба не намагалась вона укоськати, притлумити нестихаючий біль утрати, люто, відчайдушно нападаючи разом з Ташчайнаром на всіх, хто траплявся на їхньому шляху? Хіба не поверталася вона в своє лігвище під скелею, щоб іще раз упевнитися, що воно порожнє, щоб остаточно вбити в собі будь-яку надію, щоб не обманюватися більше сновидіннями?..

О, як це важко! Того вечора, тиняючись безцільно по окрузі, Акбара раптом круто повернула до Башатського межигір'я й помчала, усе прискорюючи біг, мовби якесь діло вимагало її негайної присутності. Ташчайнар, як завжда, біг слідом за вовчицею, не відстаючи від неї ні на крок. А Акбара все прискорювала біг і летіла як скажена по камінні, по кучугурах, хащами... Знайомою стежкою через старий лаз, через зарості барбарису проникла в лігвище і вже вкотре упевнилася, що воно порожнє, що воно давно нежиле, і знову завила, заскиглила жалісно, шукаючи й обнюхуючи все, що могло зберегти запах сисунців: "Де вони, що з ними? Де ви, щенята, чотири молочні грудочки? Коли б ви виросли, коли б зміцніли ваші ікла, коли б пішли ви поряд зі мною, якими б міцними були мої боки, а мої ноги не знали б утоми".

Акбара металася, бігала довкола струмка, де все ще тхнуло страшенно бридко з горла пляшки й лежали вмерзлі в землю залишки розкльованого птахами вівса...

Потім вона знову повернулася в лігвище, лягла, уткнувши морду в пах. Ташчайнар приліг поряд, зігріваючи її густим, щільним хутром.

Була вже ніч. І снилось Акбарі, що вовченята в неї під боком, тут, у лігвищі. Вони незграбно вовтузилися, припавши до сосків. Ах, як давно їй хотілося віддати їм молоко, все, що зібралося, до болю, все до краплини... І так жадібно ссали щенята, прицмокуючи й захлинаючись від великої кількості молока, і так солодко розтікалося по тілу вовчиці томливе відчуття материнської млості, тільки от молока чомусь не зменшувалось... І вовчицю-матір турбувало: чому так виходило, чому соски її не облегшувалися, а щенята не наїдалися? Однак усі четверо дитинчат тут, поряд, гад боком, ось вони — і той, що найпрудкіший від усіх, з білим кінчиком хвоста, і той, що найдовше від усіх їв і засинав із соском у пащі, і третій, забіякуватий і плаксивий, і серед них самочка — крихітна вовчиця з синіми очима. Це вона — майбутня нова Акбара... А потім снилося вовчиці, ніби вона не біжить, а летить, не торкаючись землі,— знову в Моюнкумах, у великій савані, і поряд з нею четверо вовченят, і вони теж не біжать, а летять, і з ними батько, Ташчайнар, який женеться величезними стрибками. Сонце яскраво світить над землею, і прохолодне повітря тече, струмує, як саме життя...

І тут Акбара прокинулася й довго лежала не ворухнувшись, пригнічена жорстокою дійсністю. Потім обережно встала, так обережно, що навіть Ташчайнар не почув, і, сторожко ступаючи, вийшла із лігвища. Перше, що вона побачила, вийшовши надвір, був місяць над сніговими горами. Місяць тієї ночі видавався таким близьким і так чітко виділявся на зоряному небі, що здавалося — до нього неважко й добігти. Вовчиця підійшла до струмка, що безперервно булькав, наче гомонів з кимось, сумно побродила по бережку, опустивши голову, потім присіла, підібгавши хвіст, і довго дивилася на круглий місяць. Тієї ночі Акбарі, як ніколи чітко й виразно, привиділась богиня вовків Бюрі-Ана, що знаходилася на місяці. її незугарний силует на поверхні місяця був дуже схожий на саму Акбару — богиня Бюрі-Ана сиділа там як жива, відкинувши хвоста і роззявивши пащу. Акбарі здалося, що місячна вовчиця бачить і чує її. І, високо задерши морду, вона звернулася до богині, плачучи й нарікаючи, і клуби пари вилітали в неї з пащі: "Поглянь на мене, вовча богиня Бюрі-Ана, це я, Акбара, тут, у холодних горах, нещасна й самотня. О, як погано мені! Ти чуєш, як я плачу? Ти чуєш, як я вию і ридаю, і вся утроба моя горить від болю, а соски мої набрякли від молока, і нема кого напоїти мені, нема кого нагодувати, втратила я своїх вовченят. О, де вони і що з ними? Зійди ж донизу, Бюрі-Ана, зійди до мене, і ми сядемо рядком, повиємо, поридаємо разом. Зійди ж донизу, вовча богине, і я поведу тебе в ті краї, де я народилася, у степи, де не залишилося місця для вовків. Зійди сюди, у ці кам'яні гори, де також нема для нас місця, мабуть, ніде немає місця для вовків... А якщо не зійдеш, Бюрі-Ана, візьми мене, самотню вовчицю, матір Акбару, до себе. Буду я жити на місяці, жити з тобою і побиватися за землею. О Бюрі-Ана-а-а, чи чуєш ти мене? Почуй, почуй, почуй мене, Бюрі-Ана, почуй мій плач!"

Так плакала, так вила на місяць Акбара тієї ночі серед холодних гір...

* * *

Коли минула ніч — шикама — на перевалі, перший устав Ерназар і, кутаючись у кожух, пішов поглянути на спутаних коней.

— Холодно? — запитав Бостон, з острахом виглядаючи з-під кожуха, коли Ерназар повернувся.

— А тут завжди так,— відізвався Ерназар.— Зараз холодно, а ледь сонечко вигляне, одразу потеплішає.— І він приліг на попону.

Рано ще й сутінно було в той час у горах.

— Як там наші коні?

— Нормально.

— Я от думаю: будемо худобу гнати, не завадить намет поставити тут на ніч, усе тепліше буде.

— А чого ж не поставити,— погодився Ерназар.— І оком не змигнеш — поставимо. Аби шлях прокласти, а решта від нас залежить.

Коли зійшло сонце, в горах і справді потеплішало. Повітря швидко прогрілося, і, ледь розвиднілося, вони осідлали коней.

Перш ніж сісти в сідло, Бостон ще раз огледівся, окинув очима довколишні кручі і скелі. Дикі й високі були вони, і людина здавалася нікчемно малою поряд з ними. А вона кидала виклик цим горам. "Перевал нас не злякає,— подумав Бостон,— мова йде про життя. А коли мова йде про життя, людину ніщо не може злякати, їй скрізь дорога — в морі, під землею, в небі. Пройдемо і ми".

Спочатку вони відшукали давню стежку з відсунутими з дороги каменями і подумки простежили, як вона піде через перевал. Виходило, що шлях пролягав по засніженій сідловині між двома вершинами. Туди й рушили. Там, за цією сідловиною, певно, й починався спуск на протилежний бік хребта Ала-Монгю, там і знаходився джайляу Кічибель, де, як розповідали старі люди, росте березовий ліс і тече швидка гірська річка. Нерідко отак ховає природа заповітні свої місця в далекі куточки, робить їх неприступними. Та коли йдеться про хліб насущний, людині доводиться добиватися свого — їй треба жити на землі...

Стежка ставала все крутішою. Коли почався сніговий наст під ногами, коням стало важче йти — чим далі вони йшли, тим глибшим був сніг. Світило сонце, вітер ущух, і в цілковитій тиші швидке дихання коней було чути так добре, як власне дихання.

— Ну що? — озираючись, запитав Бостон Ерназара.—

Якщо сніг діставатиме вівцям вище черева, нам сутужно буде. Що скажеш?

— Не без того, звичайно, Боске, ідемо ж куди! Та головне, щоб недовго було сутужно. Тоді на випадок чого прориємо стежку для овець, а деінде і протопчемо.

— Я теж про це подумав. Треба нам з собою лопати привезти. Запам'ятай на майбутнє, Ерназаре, що нам треба взяти лопати.

Коли сніг сягнув коням вище колін, чабани спішилися і повели коней на повідку.