Плаха - Айтматов Чингіз

Чому б і ні? Треба тільки згоду парторга дістати. Я поговорю з ним про це.

— З парторгом? — задумався Бостон.

— Та ти не сумнівайся, Боске. Що він, через тебе прискіпуватиметься до твоєї дружини, чи що? Адже не по-чоловічому це.

— Та не в цьому річ. Подумаєш, поїдемо — не поїдемо. Велика біда. Я ось про що хотів поговорити з тобою, директоре. Скажи, тобі дуже потрібен такий парторг у господарстві? Ніяк не можеш обійтися без нього?

— А що?

— Ну, мені важливо знати. От, скажімо, є у воза чотири колеса — і всі на місці, а якщо взяти й приробити п'яте колесо, воно й само не котиться, і іншим не дає. То потрібне це колесо чи ні?

— Бачиш... — Директор, високий, могутній чолов'яга з розкосими очима на широкому грубуватому обличчі, посерйознішав, почав перекладати папери на столі, прикрив очі стомленими повіками. "Недосипає, все крутиться",— подумав Бостон.— Чесно кажучи, тямущий парторг потрібен,— мовив він після паузи.

— А цей?

Директор зиркнув йому в обличчя.

— Навіщо нам з тобою це обговорювати? Коли його райком прислав, то що тут поробиш.

— Райком. От бачиш,— вирвалося в Бостона.— Мені іншим разом здається, що він усе прикидається, що йому чогось треба так себе поводити. Навіщо йому весь час страхати людей, ніби я соціалізм хочу підірвати? Адже це неправда. Адже я, коли щось і вимагаю, то для діла. Землю цю я не продам, не віддам комусь, вона як була радгоспна, так і залишиться. І все одно я, доки живу, доки працюю, буду жити своїм розумом.

— Та що ти мені все своєї правиш, Боске. Не можна робити того, що ти пропонуєш.

— А чому не можна?

— Тому що не можна.

— Хіба це відповідь?

— А що я ще можу тобі відповісти?

— Я тебе розумію, Ібраїме Чотбайовичу. Ти одного разу погорів, хотів як краще, а тобі дали по шиї, понизили — перевели з райкому в радгосп.

— Правильно, і більше не хочу, щоб мені давали по шиї: вчений уже.

— От бачиш, кожен думає передусім про себе. Я не проти, про себе треба думати, тільки думати треба розумно. Карати треба не того, хто щось нове зробив, а того, хто міг зробити і не зробив. А в нас усе навпаки.

— Тобі добре розумувати,— усміхнувся директор.

— Усім так здається. А мені набридло жити як у гостях. З гостя який працівник? Сам розумієш. Ну день-два спочатку поішачить, а потім набридне... А в нас що виходить: працюєш, працюєш, а Кочкорбаєв тобі все по носу ляскає — ти гість, ти не хазяїн.

— От що, Боске, давай домовимося так: ти на мене не посилайся, а роби так, як вважатимеш за потрібне...

На тому й розпрощалися...

Через три дні на світанку вони з Ерназаром вирушили в Кічибель. Усі ще спали, коли вони сіли на коней. Бостон їхав на буланому мерині, його Донкулюк — у ту пору дволіток — ще був молодий, а в гори краще йти на тихохідному коні, адже на перевал не поскачеш галопом. У Ерназара теж був під сідлом добрий кінь. Коні на ту пору були вже в тілі, йшли швидко. Кожен віз з собою курджун вівса — на випадок ночівлі в снігах. Везли з собою й кожухи, теж на цей випадок.

Буває, що сама дорога приносить радість. Особливо коли попутник до вподоби і розмова невимушена щиро ллється. А цього дня погода була навдивовижу ясна — попереду здіймалися гори, нижчі і вищі кряжі, вкриті снігом, а коли озирнутися, позаду в низовині лежало, наскільки сягало око, велике озеро. І кожного разу хотілось озирнутися на застиглу, як притемнене дзеркало, синяву Іссик-Кулю.

— Ех, узяти б з собою хоч трішечки синяви Іссик-Кулю в курджуні,— пожартував Ерназар.

— А коня чим годуватимеш, замість вівса — синявою? — резонно відповів йому Бостон.

І обидва засміялися. їм рідко вдавалося звільнитися від щоденних важких чабанських турбот, і хоча їхали вони для того, щоб розвідати перегін через перевал, а попереду їх чекало ще важче й болючіше діло, в той час їм обом було добре і стежка предків поки що була до них милосердна. У Ерназара був чудовий настрій — усе-таки його ідея втілювалася. Від війни цілих сорок років ніхто не ходив за той перевал, а вони з Бостоном зважилися.

Ерназар, до речі, любив поміркувати, розпитати. І з себе він був показний чоловік, в армії, виявляється, служив в останніх кавалерійських частинах після війни. Постава була в нього хоч куди, хоч і минуло стільки років. Гулюмкан, сміючись, розповідала, що її Ерназар одного разу мало артистом не став. Приїхав якийсь кінорежисер і почав умовляти Ерназара знятися в кіно. Якби, каже, твій Ерназар жив у Америці, грати б йому ковбоя в кіно. А Гулюмкан йому й каже: "Знаю я ваше кіно, чула, одного табунника взяли зніматися, то він і пропав — якась артистка забрала його. Я свого Ерназара не відпущу". Сміх один!

А Бостон усе думав, як би восени, коли вони повернуться з Кічибелю, допомогти Ерназарові очолити бригаду. Нехай чоловік працює самостійно, давно час довірити йому чабанство, не годиться тримати його так довго в підпасичах, був би він, Бостон, директором радгоспу чи парторгом, знав би, яких людей, коли і куди призначати, але,як кажуть у народі, "бірі кєм дуніє" — у світі завжди щось не так.

У горах їм уже не стрічалися трактори і вершники, усе рідше траплялися по дорозі зимовища й кошари, змінювався і ландшафт: природа була тут чужа, суворіша, холодніша. Під вечір, ще до заходу сонця, Бостон і Ерназар добралися по кам'янистій ущелині до підніжжя перевалу Ала-Монгю. Можна було б, доки не стемніло, проїхати ще далі, але розміркували, що, переганяючи худобу, навіть якщо вийти на світанку, при зірках, все одно за цілий день більшої відстані в горах подолати не вдасться, а коли так, то, виходить, що тут, в ущелині, під самою зав'язкою перевалу, і доведеться зупинятися на ніч. Скотарі називають таку ніч шикама — ніч перед штурмом перевалу. До того ж місце для шиками виявилося дуже зручним — річка збігала з льодовиків, тут був її початок, можна було вибрати місце під схилом, куди не доходив би вітер. Чабани добре знали, що пронизливий і небезпечний вітер з льодовиків завжди дме опівночі й аж до сходу сонця. Сховати численну отару від такого вітру на ніч і вранці із свіжими силами почати штурм перевалу — в цьому хитрість шиками.

Спішившись і розсідлавши втомлених коней, подорожні почали влаштовуватися на нічліг. Облюбували місце під невеликим стрімчаком, назбирали якогось палива — Ерназар не полінувався спуститися по ущелині досить далеко, туди, де росли карлуваті гірські деревця. Потім повечеряли біля вогню провізією, що прихопили з дому, навіть чай скип'ятили в жерстяному чайнику і, задоволені, стали вкладатися після довгої дороги на спочинок.

На гірських висотах під перевалом швидко стемніло і відразу похолоднішало — наче зима нагрянула. Шлях з літа в зиму становив усього день верхової їзди. Холоднечею повіяло з льодовиків Ала-Монгю — адже вони були зовсім недалеко, ці віковічні льодовики, як кажуть, рукою подати. Бостон вичитав у якійсь газеті, що ці льоди лежать на височинах уже мільйони років і що завдяки їм і можливе тут, у долинах, живе життя — льоди поступово підтаюють і дають початок річкам, які несуть свої води в жаркі низовини і поля, от як мудро влаштовано все в природі.

— Ерназаре,— сказав уже перед сном Бостон,— а холодно як! Відчуваєш, як проймає? Добре, що кожухи взяли.

— Кожухи — то що,— відізвався Ерназар.— Колись ще рятувалися молитвою, вона так і називалася — перевальна. Пам'ятаєш її?

— Та ні, не пам'ятаю.

— А я пам'ятаю, як дід розказував.

— Ану розкажи.

— Та я погано пам'ятаю — з п'ятого на десяте.

— Однак це краще, аніж ніяк. Давай починай!

— Ну, добре. Я буду говорити, а ти повторюй. Чуєш, Бостоне, повторюй: "О, Владико студеного неба, синій Тенгрі, не зроби жорстоким наш шлях через перевал льодовий. Якщо тобі треба, щоб худоба полягла в заметіль, візьми натомість ворону в небі. Якщо тобі треба, щоб діти наші задихнулися від холоду, візьми натомість у небі зозулю. А ми підтягнемо попруги коней, прикріпимо сильніше в'юки на бичачих горбах і звернемо до тебе наші обличчя, тільки ти, Тенгрі, не ставай на нашому шляху, пропусти нас через перевал до трав зелених, до водопоїв студених, а візьми натомість оці слова..." Здається, так, далі не пам'ятаю...

— Шкода...

— Та що шкодувати? Тепер такі молитви нікому не потрібні, тепер учать у школах, що все це відсталість і темрява. Он, мовляв, у космос літають люди.

— А до чого тут космос? Що, коли в космос літаємо, то треба й забути колишні заклинання? Хто в космос літає, тих на пальцях порахувати можна, а скільки нас на землі й землею живе? Батьки наші, діди наші землею жили, що ж нам у космосі? Нехай вони собі літають — у них своє діло, у нас своє.

— Легко казати, Боске, а такі, як наш парторг Коч-корбаєв, що не збори, паплюжать усе старе, кажуть — не так весілля справляєте, чому не цілуєтесь на весіллях, чому наречена з тестем не танцюють в обнімку? Навіть імена не ті даєте дітям — є, каже, затверджений згори список нових імен, а всі старовинні треба замінити. А то раптом причепиться — не так ховаєте, каже, не так оплакуєте покійника. Як людям плакати, теж дає вказівки: не по-старо-житньому, каже, треба плакати, по-новому.

— Та знаю я, Ерназаре, ніби мені це невідомо. От якби я попав у Москву, а мене начебто восени збираються на виставку послати, отоді, слово честі, пішов би в ЦК, хочу дізнатися: чи справді потрібні нам такі, як Кочкорбаєв, чи то наше лихо? І нічого не скажи йому, тільки що — за горло бере, ти, каже, проти партії. Він один, бачиш, уся партія. І ніхто йому не заперечує. Он як у нас. Сам директор його обминає. Та бог з ним! Біда в тому, що таких, як Кочкорбаєв, немало і в інших місцях... Давай-но спати, Ерназаре. Адже завтра у нас найважчий день...

Так розмовляючи про те про се, заснули тієї ночі два чабани — в ущелині під великим льодовим перевалом Ала-Монгю. У примарній темній височині над горами вже сяяли зірки, усі до однієї, скільки їх є, всі висипали на небо, і дивно було Бостону, що такі великі й важкі, кожна з його кулак, зірки не падали, а висіли в небі і невпинно мерехтіли, і холодний вітер люто свистів між камінням... Завжди йому місця бракує, богові вітрів Шамалу... Завжди він невдоволений і завжди щось в собі таїть...

* * *

Такий же поривчастий холодний вітер вривався з тонким присвистом крізь віконні щілини і тієї глухої нічної пори, коли під важке виття вовків Бостонові заново згадалось усе пережите.