Плаха - Айтматов Чингіз

Він уважно оглянув рушницю, вона йому сподобалась — добротна, що аж вилискувала во-ронованою сталлю, тішачи око гарною формою, нарізна багатозарядна рушниця для крупної дичини. Вовчу шкуру, що висіла як трофей на стіні, Бостон добув влучним пострілом із цієї рушниці. Про це знали всі.

— Послухай, Гулюмкан,— не поспішаючи, сказав Базарбай, переводячи п'яний погляд з рушниці на господиню. Якби попалася йому ця Гулюмкан, майнула в нього думка, у відлюдному місці... Він звик брати жінок нахрапом, іноді просто в полі або біля дороги, інколи це вдавалося, інколи — ні, але він не жалкував ні в тому, ні в іншому випадку, і, порівнюючи спроквола Гулюмкан із своєю битою-перебитою Кок Турсун, він яскраво уявив собі, як би зараз вліпив їй з розмаху за те, що вона, а не Гулюмкан дісталася йому, за те, що набридла, і, пересиливши себе, мовив: — В домі у вас гарно, ти хороша хазяйка. Та що я хотів сказати? Розумієш, Гулюмкан, я боюся, як би вовки знову не погналися за мною. А що, коли я візьму з собою цю рушницю, а завтра передам ким-небудь із своїх...

— Заради бога, почепи на місце,— суворо відповіла Гулюмкан.— Бостон нікому не дозволяє доторкатися до цієї рушниці. Він не любить, коли чіпають його рушницю.

— А ти сама без нього не можеш розпорядитися рушницею? — похмуро усміхнувся Базарбай, живо уявляючи собі, як би він притиснув оцю бабу, випади йому зручна нагода.

— Та ти що! Приїде Бостон і побачить, що немає рушниці, навіщо мені це... До того ж я не знаю, де патрони. Бостон їх сам десь ховає. Жодного патрона нікому не дає.

Базарбай подумки облаяв Бостона чорним словом; картав і себе: хіба не знав він, який занудний скупердяга цей Бостон, і жінка його, виявляється, анітрохи не краща; мало не сказав їй, мовляв, подавися ти цією рушницею, але Рискул виручив, розрядив, що називається, обстановку.

— Даремно турбуєшся, Базаке. Ми з Маратом проведемо тебе верхи, якщо хочеш, з рушницями до самісінького дому,— запевнив він, сміючись.— Часу в нас багацько, ціла ніч попереду, а цю рушницю ти справді краще не чіпай, повісь на місце. Чи ж тобі не знати: Бостон — він і є Бостон, він порядок любить!

Вони зібралися вже виходити, та Рискул змушений був затриматися ще на кілька хвилин — заспокоїти Бостонового малюка: Кенджеш розревівся, навіщо, мовляв, дядько повкидав вовченят у мішок і куди їх несуть. Малюк крутився, виривався з обіймів матері, вимагав повернути йому звірят, яких він полюбив...

А коли виїхали з двору, студент-недоучка Марат почав розповідати про якийсь забавний випадок, який, на його думку, міг розвеселити попутників:

— Не так давно в районі в нас був скандал на цілий світ — пупа надірвеш! Не чув, Базаке?

— Та ні, не чув,— признався Базарбай.

— Атож, справді скандал на цілий світ. Клянуся!

— Давай, давай, студенте! — підбивав його Рискул, підньокуючи підборами коня.

— Дзвонить, значить, один з обласних начальників редакторові нашої районної газети. Чому, каже, у вас на сторінках газети "Зоря соціалізму" пропагується капіталістична Америка? А редактор — ми з ним колись разом училися, страшенний боягуз і підлабузник,— від тих слів навіть заїкатися почав. "М-ми про Америку н-нічого н-не п-писали! Виб-бачте, я-яка т-та-к-ка п-про-паганда?" А той йому: "Як не писали? А це що за заголовок чорним по білому: "Бостон кличе нас за собою"?" — "То це ж наш передовий чабан Бостон Уркунчиєв, про нього, про його роботу написано".— "Це зрозуміло, що про нього писали, але багато хто читає в газетах тільки заголовки". Ха-ха-ха! Оце номер, га! Здорово? "То як же бути?" — запитує редактор. А начальник йому: "Накажіть передовикові змінити ім'я".

— Стривай,— перебив Базарбай,— а що, в Америці теж є свій Бостон?

— Та ні,— сміявся Марат.— Бостон — це місто в Америці, одне з головних міст, хіба що трохи менше від Нью-Йорка, а в нас бостон — сірий кожух. Бос — сірий, тон — кожух. Тепер зрозуміло?

— Тьфу ти, нехай йому біс! І правда! — погодився Базарбай, жалкуючи, що все це і виїденого яйця не варте і тому зашкодити Бостонові не може.— Так воно і є. Бостон — сірий кожух...

У ту пору ніч огорнула своїм зоряним покривалом усе — і гори, і небо, і озеро вдалині, що його могутню згорблену спину можна було ледь розрізнити в пітьмі. І троє вершників, теревенячи, їхали до Тамана і не підозрювали, що тієї ночі зав'язалися міцним — не розплутаєш — вузлом важкі долі... І ось уже все тихіше і нерозбірливіше долинала їхня мова, і цокіт копит по камінні... Залишився позаду звичний стукіт Бостонового движка, світло від нього вихоплювало з темряви, що оповила гірський край, невелике коло чабанського обійстя.

А десь неподалік ховалися вовки...

II

Гулюмкан з умовляннями й ласками насилу вдалося вкласти малюка спати, сама вона не лягала — чекала чоловіка. Він ось-ось мав повернутися. І коли у дворі дружно загавкали собаки, вона, накинувши на плечі теплу шаль, припала до вікна. Прорізуючи темряву палаючими фарами, директорський "газик" розвернувся коло великої кошари, де тримали вівцематок. Гулюмкан бачила, як виліз із кабіни Бостон, як, попрощавшись, грюкнув дверцятами і як машина, круто розвернувшись, поїхала. Гулюмкан знала, що чоловік не одразу прийде додому. У таких випадках він спочатку обходив кошари й сараї, заглядав під сінний навіс, розпитував у нічника Кудурмата, як і що, чим позначився день, що минув, чи не було падежу, викиднів, чи не окотилися вівці...

Розпалюючи плитку заздалегідь нарихтованими для цього дровами, щоб зустріти чоловіка гарячею їжею та гарним чаєм, без якого Бостонові і життя не життя, Гулюмкан прислухалася, коли залунають чоловікові кроки на порозі, і завгодя раділа, уявляючи, як маленький Кенджеш заворушиться в теплій постелі, зацмокає губами від доторкання холодних з морозцю батькових вусів. Звичайно Бостон сам клав спати малюка, перед тим довго морочився з ним, а бувало, й сам купав його, попередньо добряче натопивши в хаті і позачинявши всі двері й вікна. Сусіди вважали, що Бостон став на схилі віку дуже чадолюбним — колись він не був такий, колись він роботу любив більше, ніж дітей, ті, старші його діти, вже самі батьки, у них своє життя. Вони тільки інколи навідуються, а мізинчик завжди найсолодший, і люблять його найбільше. Усе це так, але кому, як не їй, Гулюмкан, зрозуміла справжня й гірка причина прив'язаності Бостона до малюка Кенджеша. Адже ніколи не думали вони — ні він, ні вона,— що доведеться їм стати чоловіком і жінкою і що народиться в них син: адже якби не загинув її перший чоловік Ерназар на перевалі і якби не померла вслід за цим перша жінка Бостона Арзигуль, ніколи б цього не трапилося. Вони намагаються не згадувати про минуле, хоч і знають: на самоті кожний із них думає про минуле... А малюк — це те спільне, що єднає їх, що дісталося їм надто дорогою ціною. Адже шлях на перевал прокладав Бостон, і помічник його Ерназар загинув у нього на очах, залишився там, на дні глибокої ущелини... Тільки малюк міг заповнити той прорив у його душі, бо здавна відомо — лише народження може компенсувати смерть.

Та ось пролунали кроки, і Гулюмкан проворно вийшла назустріч чоловікові, допомогла зняти чоботи, принесла воду, мило, рушник. Мовчки лляла воду на руки чоловікові, та поки що вони не заводили балачки, гомонітимуть потім, за чаєм, тоді Бостон, розпочавши розмову зі своєї улюбленої примовки: "Ну, а тепер послухай, чого тільки на світі не буває",— докладно розповість, що бачив, про що довідався, і в такі хвилини, особливо коли вони вдвох, їм обом добре. Своя розмова, розмова між близькими людьми,— як знайома пристань, коли заздалегідь відомо, де мілко, а де глибоко. Пригадується, вже після поминок, коли минув рік після смерті Арзигуль і вони нарешті зважилися побратися, отоді й приїхав Бостон з гір до неї, в її вдовиний дім на околиці приозерного селища, і тоді вони, залишивши Бостонового коня біля конов'язі, сіли в місцевий автобус, незручно почуваючи себе на людях уперше разом, поїхали до районного загсу, де постаралися якнайшвидше підписати потрібні папери, і швиденько пішли звідти, а потім, не маючи ніякого бажання сідати знову в автобус і зустрічатися зі знайомими на вулиці, попрямували до озера і далі берегом до її вдовиного дому. В сухий, безвітряний осінній день яскрава синь

Іссик-Кулю, була, як завжди, чиста і погідна. І ось тоді на стежці біля берега, порослого листяним ліском, Бостон побачив два човни на причалі й зупинився. Човни погойдував тихий прибій, під ними проглядалося піщане дно.

"Глянь, навкруги вода, гори, земля — це життя. А ці два човни — як ми з тобою. Куди нас понесе хвиля — буде видно. Що з нами було і що ми пережили — доки ми живі, це нікуди від нас не подінеться. І давай будемо завжди разом. Я, можна сказати, старий уже. Взимку стукне сорок дев'ять. А в тебе діти малі ще, треба їх учити та влаштувати в житті... Ходімо, будемо збиратися. Знову поїдеш у гори, дочко рибалки, тільки цього разу зі мною... Несила мені самому жити..."

Гулюмкан, сама не відаючи чого, заплакала, і він довго заспокоював її... І згодом, коли вони залишалися вдвох і вели мову про життя, Гулюмкан часто згадувала ті двійко човнів на озері. Тому й думала вона: розмова з близькою людиною — все одно що знайома пристань. Цього разу, проте, не випало з її уваги, що чоловік стурбований більше, ніж звичайно. При світлі миготливої лампочки в передпокої Бостон, високий, на голову вищий від неї, жмакаючи рушник, витирав навмисне повільно великі огрублі руки. Похмурим був погляд його примружених заленкуватих очей, засмагле обвітрене обличчя з важким великим підборіддям було темно-червоне, кольору потемнілої міді. Що б усе це означало? Витерши руки, Бостон передусім підійшов до малюка, опустився на коліна коло змайстрованого ним самим дерев'яного ліжечка, поцілував сина пошерхлими од вітру губами, нашіптуючи ласкаві слова, і усміхнувся мимоволі, коли Кенджеш, відчувши поцілунок, заворушився уві сні.

— Кудурмат сказав, що Базарбай Тут без мене побував,— мовив він, сідаючи їсти.— Недобре це діло...

Гулюмкан, зрозумівши його по-своєму, почервоніла і мало не спалахнула від образи:

— А що мені лишалося робити? Увірвалися в дім цілою юрбою. Вовченят, мовляв, показати хочемо.