Плаха - Айтматов Чингіз

Дбайливцем будь. Як Бостон, та й не він один. Однак в одних краще, в інших гірше виходить. Але ж одним щастить, а іншим не щастить. От, скажімо, працює у Бостона на базі движок — цілу ніч світло, електрика і в будинках, і в сараях, і навколо двору. А чому? Зумів він вибити собі два агрегати — один виходить з ладу або стає на профілактичний ремонт, другий підключається. А в усіх інших чабанів — і в Базарбая в тому числі — по одному движку цілий рік. А з одним движком морока: то він працює, то ні, то привезли пальне, то не привезли, то щось зламалося, то парубійко, що кумекає в цьому ділі, плюне на все та подасться в місто — там молоді в сто разів краще жити й працювати. Отак і виходить — за звітами в усіх чабанських бригадах електрика, а насправді нічого цього немає...

І, звичайно ж, хто хороший? Бостон хороший, ще й непитущий. А хто поганий? Базарбай і йому подібні, вони до того ж і випиваки. А коли ти поганий, то нехай би тебе гнали в три шиї, так ні, спробуй заяви про те, що йдіеш, мало не міліцію на тебе напустять, паспорт відберуть, ніяких документів не дадуть, іди працюй, дорогий, нікуди не рипайся, нині ніхто не хоче чабанувати, таких дурнів мало, всі хочуть жити в містах: там відпрацював свої години — і гуляй собі культурно, а ні, на квартирі в себе відпочивай на всьому готовому, топити піч не треба, світло цілодобово, хоч вдень, хоч вночі, водопровід під носом, нужник і той рукою подати, в коридорчику... А біля отари яке вже там життя? В роз-плідну пору мало не з півтора тисячами голів худоби справляйся, ні хвилини спокою ні вдень ні вночі, всі півтори тисячі над душею стогнуть, спробуй не полазити по гною, не озвірій, не побий жінку, не побий помічників, не напийся... А потім: хто поганий? Базарбай і йому подібні...

А тільки що, в очі тикають — подивись на Бостона Уркунчиєва, ось передовик, ось взірець... Так би і дав у морду цьому передовику-куркулю! А Бостону щастить, до нього й люди йдуть кращі, і не йдуть від нього, працюють як одна сім'я. Базарбай та й багато інших чабанів давно вже плюнули на свої заглухлі движки, живуть за давнім звичаєм, з гасовими лампами та ручними ліхтарями, а в Бостона електро-генераторний агрегат МІ-1157 просто, як годинник, за кошарою цокає, так що чути далеко довкола і світло від нього далеко видно. Тим і вовків віджахнули — недавно як гнались, ось-ось наздоженуть, а як побачили світло та почули стукіт движка, відразу зупинилися.

Собаки все гавкають. Десь блукають ще, мабуть, вовки, але підійти ближче бояться...

Так, щастить, безперечно щастить Бостону — он як у нього в дворі все ладно, і в будинку яскраве світло, чистота, хоч і в овечому становищі живуть. Довелося роззутися, скинути кирзачі та онучі в передпокої і в самих шкарпетках плетених пройти по повстяних доріжках у кімнату.

Вже коли людині щастить, то щастить у всьому. Адже раніше не помічав Базарбай, що вдова Ерназара, який загинув на перевалі, така показна баба і нестара. А тепер вона, Гулюмкан, жінка Бостона і хоч і пережила горе, а, судячи з вигляду, щаслива. Років їй під сорок, а може, й менше, дві дочки від Ерназара в інтернаті вчаться, а вона візьми й народи ще недавно Бостону, і знову пощастило людині — сина йому народила, а дві дочки Бостона від попередньої дружини — ті начебто заміж уже повискакували. І привітна яка Гулюмкан, і не дурна, ні, зовсім не дурна, знає, що вони з Бостоном не терплять одне одного, а виду не подала, прийняла гостинно, переживала, співчувала. Проходь, мовляв, сусіде наших сусідів, проходь, сідай на килим, ой, та що за напасть така, де це чувано, щоб вовки гналися по п'ятах, слава богу і духам предків — арбакам, що врятували тебе від лиха, а самого немає вдома: знову якісь збори в районі, мабуть, незабаром повернеться, обіцяли підкинути на директорському "газику", сідай, сідай, треба ж чаю випити після такої халепи, а почекаєш трохи, то й гарячим невдовзі нагодую.

А Базарбай, оскільки вже ускочив у такий клопіт, вирішив усе-таки випробувати господиню, чи щира вона з незваним гостем, та й потім дуже вже випити хотілося, опам'ятатися після пережитого, і він набрався нахабства.

— Чай — це питво для баб,— сказав напрямки.— Ти вже пробач, але чогось міцнішого не знайдеться в домі багатія Бостона? Слава про нього он як далеко лине!

Така вже мерзенна натура в Базарбая: навіть коли б йому і не дали випити, все одно був би задоволений тим, як одразу перемінилася на обличчі Бостонова дружина. Не по нутру прийшлася їй прямота Базарбая. А чого ж тут церемонитися — не беки якісь, не хани, такі самі скотарі радгоспні.

— Ти вже вибач,— відповіла вона, насупившись.— Сам Бостон не дуже, сам знаєш, до цього діла охочий...

— Знаю, знаю, не п'є твій Бостон! — недбало перебив її Базарбай.— Я це так, до слова. Спасибі за чай. Думав, хоч сам і не п'є, а гості бувають...

— Та ні, чому ж,— зніяковіла Гулюмкан і подивилася на Рискула, який сидів поруч з Базарбаєм,— біля його колін лежала зловісна торбина з вовченятами.

Рискул підвівся було — зібрався йти по горілку,— але в цей час у дверях з'явився другий Бостонів помічник — студент Марат, що недовчився в педінституті, спритний хлопець, який чимало поколобродив по області, а тепер оговтався і осів у Бостона.

— Слухай, Марате,— звернувся до нього Рискул.— У тебе десь захована півлітрівка. Я знаю. Не бійся, коли що, відповідатиму перед Бостоном я. Давай свою пляшку швидше, обмиємо добичу Базарбая.

— Обмити! То це я миттю! — вдоволено реготнув Марат.

І ось уже після першого півстакана, що прогнав досаду, Базарбай, у якого страх поступився місцем звичній самовпевненості і безцеремонності, розтягнувся на килимі, ніби у себе вдома, і почав розповідати, що та як було, і вовченят показав. Розв'язав обидві торбини курджуна, дістав вовченят і тут сам уперше гарненько їх роздивився. Спочатку вовченята були наче притлумлені,майже ні на що не реагували, все намагалися заховатись, немовби шукали захисту, а потім ожили, зігрілися, заповзали по килиму, скиглили, ти-цялися мордочками в людей, дивилися нетямущими очима і нічого не розуміли,— шукали матір, шукали її соски. Господиня жалісливо похитала головою:

— Таж вони, бідолахи, зголодніли! Дитинча, хоч воно і вовче, все ж дитинча..А що, як поздихають вони в тебе з голоду? Навіщо це?

— Чого б це їм поздихати? — образився Базарбай.— Ці тварі живучі. Два дні чимось погодую, а потім здам у район. На зообазі знають, як їх виходжувати. Начальство, якщо захоче, воно все вміє — вовка і то приручить і примусить у цирку виступати, а за цирк люди гроші платять. Може, й ці до цирку потраплять.

Тут усі, хоча господиня і розчулила їх своєю жалістю, заусміхалися. Але жінки, що поприбігали подивитися на живих вовченят, почали перешіптуватися.

— Базарбаю,— сказала Гулюмкан,— у нас тут є ягнята, сироти-сисунці, їх молоком підгодовують, а що, коли принести вовченятам ті ягнячі пляшечки?

— А що! — не втримався від сміху Базарбай.— Вівці вигодовуватимуть вовків. Оце здорово! Давайте спробуємо!

І настала година, згадуючи про яку кожен із них пізніше перейматиметься жахом. Людей тішило й те, що годували диких звірів овечим молоком, і те, що вовченята були довірливі й кумедні, і те, що одне щеня з виводка — самочка — було синьооке, зроду ніхто не чув, щоб у вовчиці були сині очі, такого і в казках не зустрінеш. І те, як веселився зовсім іще маленький хлопчик, Бостонів синочок-вишкребок Кен-джеш. Тож-бо радів Кенджеш — одразу четверо звіряток у хаті.

Дорослих розчулювало, як цей півторарічний карапуз лепетав своєю, тільки йому зрозумілою мовою, як запалали в нього оченята, як захоплено він грався з вовченятами. І четверо вовченят чомусь лащилися до дитини, немовби вгадуючи, що вона для них тут найближча істота. Дорослі перемовлялися: дивися, мовляв, дитина відчуває дітей,— намагалися з'ясувати у Гулюмкан, що говорить маля вовченятам. А Гулюмкан, щасливо усміхаючись, пригортала синочка, лагідно примовляючи:

— Кучюк, кучюгом, щеня, щенятко моє! Бачиш, прибігли до тебе маленькі вовченята. Дивись, які вони м'якенькі, сіренькі. Ти з ними дружитимеш, так?

Отоді Базарбай і кинув фразу, яку потім теж згадуватимуть:

— Було одне вовченя в домі, а стало п'ятеро. Хочеш бути вовченям? А то давай підкину тебе, Бостонового ви-шкребка, у лігвище, виростатимеш разом з ними...

Усі від душі сміялися з жартів, пили чай. Базарбай з Маратом, розчервонівшись, покінчили з півлітрівкою, вони закушували салом і смаженим м'ясом, все дужче пожвавлюючись після випитого. А в дворі запанувала тиша — собаки перестали гавкати і найбільший пес Жайсан — руде кудлате одоробло — раптом з'явився на порозі непричинених дверей. Пес затримався у дверях, махав хвостом, не наважуючись переступити поріг. Йому кинули шматок хліба, він підхопив його на льоту, голосно клацнув зубами. І тоді підпилий Марат схопив для сміху вовченя і тицьнув його псу.

— Ану, Жайсан, візьми його! Візьми, кажу! — І поставив перед псом тремтливе, немічне звірятко.

На подив присутніх, Жайсан дивно загарчав, підібгав хвоста, втягнув голову і кинувся навтікача. І тільки потім, уже в дворі, під вікном, загавкав боязко і жалісливо. Усі зареготали, і найголосніше Базарбай:

— Даремно стараєшся, Марате! Немає такого собаки, щоб від самого вовчого духу не обробився! Ти, либонь, хочеш, щоб ваш Жайсан став левом? Такого не буде!

Усі перестали сміятися, коли маленький Кенджеш розплакався — йому стало шкода вовченяти, і, побоюючись за нього, він подибав до звірятка, щоб оберегти від незрозумілих витівок дорослих людей.

А Базарбай, покидавши в курджун чотирьох нещасних вовченят, незабаром поїхав. Кінь його на той час відпочив, його пересідлали, і він бадьорою риссю залишив Бостонове зимовище. Поруч з Базарбаєм трюхикали верхи Марат і Рискул з рушницями за плечима, обидва теж напідпитку, але Марат сп'янів більше і тому був надміру балакучий. Ці дужі хлопці зголосилися провести Базарбая, щоб хоч якось згладити той прикрий випадок, що стався перед самим від'їздом непроханого гостя із оселі Бостона.

Вже збираючись виходити, Базарбай, задоволений що опинився в центрі уваги в Бостоновому домі, передав курджун з вовченятами Марату: на, мовляв, перекинь через сідло,— а сам зняв зі стіни рушницю, яка висіла поряд з величезною вовчою шкурою.