Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

Я просто тримав його до кінця місяця, щоб у нього закінчився четвертий рік служби. Все-таки збільшення до пенсії.

Перебравши дискети і папери, Форкосиган видав потрібні лікарю:

— От. Запхніть це у свій комп'ютер і випишіть його. Підемо, Корделія, зробимо йому сюрприз. — За весь день він не виглядав щасливішим, ніж зараз.

Куделку вони застали вдягненим все-ще по денному в чорну польову форму. Він мучив свою руку вправою на координацію, тихенько чортихаючись.

— Здрастуйте, сер, — неуважно привітав він Форкосигана. — Лихо цієї чортової бляшаної нервової системи в тому, що її будь-чому не можна навчити. Тренування допомагає тільки живому. Хоч головою об стінку бийся. — Він із зітханням припинив вправи.

— Краще не варто. Голова тобі ще придасться.

— Напевно. Хоча це завжди не було моєю сильною характеристикою. — Куделка задумливо і пригнічено вп'явся в стіл, потім згадав, що перед командиром треба триматися життєрадісно. Піднімаючи очі, він випадково глянув на годинник. — А чому ви тут так пізно, сер?

— Приїхав в справах. То які у вас плани на наступні кілька тижнів, мічман?

— Ну, на наступному тижні мене відправляють у відставку. Я ненадовго з'їжджу додому. Потім, напевно, почну шукати роботу. Ще не знаю, яку саме.

— Мені дуже шкода порушувати ваші плани, лейтенант Куделка, — промовив Форкосиган, зберігаючи незворушний вираз обличчя, — але ви отримали нове призначення.

І він виклав на столик — по черзі, як відмінну карткову комбінацію, — нове призначення Куделки, наказ про підвищення і пару червоних нашивок на комір.

Ніколи ще Корделія з таким задоволенням милувалася виразною фізіономією Куделки. У той момент його обличчя уособлювало собою картину збентеження і відродження надії. Він обережно взяв призначення і прочитав його.

— О, сер! Я знаю, що це не жарт, але тут, певно, якась помилка! Особистий секретар обраного регента? Я в цьому не розуміюсь. Це непосильна робота, я не впораюся!

— Знаєте, майже те саме сказав і сам обраний регент, коли йому запропонували цю роботу, — сказала Корделія. — Отже, будете вчитися разом.

— Чому він вибрав мене? Ви порекомендували, сер? Якщо вже на те пішло... — Він перевернув лист наказу, перечитуючи його заново, — ...хто, власне, стане регентом?

Він підняв очі на Форкосигана і нарешті зрозумів.

— Боже мій, — прошептав він. Всупереч чеканням Корделії, він не розплився у вітальній посмішці; навпроти, посерйознішав. — Це... пекельна робота, сер. Але по-моєму, уряд нарешті зробив правильний крок. Для мене буде великою честю знову служити вам. Дякую.

Форкосиган кивнув, погоджуючись і приймаючи подяку.

Але, взявши наказ про підвищення, Куделка все-таки посміхнувся.

— І за це вам теж вдячність, сер.

— Не дякуй мені заздалегідь. Я з тебе за них кривавий піт вичавлю.

Посмішка Куделки стала ще ширшою.

— Це нам не вперше.

Він незграбно завовтузився з нашивками.

— Дозвольте мені, лейтенант, — попросила Корделія. Він підняв на неї оборонний погляд. — Мені буде приємно, — додала вона.

— Вважатиму за честь, міледі.

Корделія дуже акуратно прикріпила нашивки до його коміра і відступила назад, милуючись своєю роботою.

— Мої вітання, лейтенант.

— Завтра можете отримати новенькі, блискучі, — сказав Форкосиган. — А на сьогодні згодяться і ці. Зараз я тебе звідси забираю. Розмістимо тебе на ніч в резиденції графа, мого батька, тому що робота починається завтра на світанку.

Куделка помацав червоні прямокутнички.

— Це ваші, сер?

— Колись були мої. Сподіваюся, з ними до тебе не прилипне моя постійна невдача... Носи їх на здоров'я.

Куделка кивнув і розуміюче посміхнувся. Він явно вважав жест Форкосигана куди багатозначнішим, аніж той дозволив собі виразити на словах. Але вони обидва прекрасно розуміли один одного і без слів.

— Навряд чи мені знадобляться нові, сер. Люди подумають, що я ще вчора був мічманом.

Пізніше, лежачи в затишній темряві в міському будинку графа, Корделія згадала про те, що викликало її цікавість.

— Що ти сказав імператорові про мене?

Він поворухнувся поруч з нею і дбайливо накрив її плече простирадлом.

— Хм? Ах, це. — Він забарився. — Езар розпитував мене про тебе під час нашої суперечки про Ескобар. Мав на увазі, що ти похитнула мою витримку. Я тоді не знав, чи побачу тебе знову. Він хотів зрозуміти, що я знайшов в тобі. Я сказав йому... — він знову зам'явся, і продовжив майже боязко, — що ти, немов джерело, що дає воду, поширюєш честь всюди навколо себе.

— От дивовижно. Я зовсім не відчуваю себе переповненою честю, або чим-небудь ще — крім, мабуть, розгубленості.

— Природно. Джерело будь-чого не залишає для себе.

Лоїс Макмастер Буджолд, "Осколки честі" — Епілог

ПІДСУМКИ

Розбитий корабель висів у просторі — темна громада, яка пливе в мороці. Він все ще обертався — повільно, ледь помітно; от його край затьмарив і поглинув яскраву точку зірки. Прожектори збиральної команди висвічували каркас того, що було колись кораблем.

"Мурахи, які роздирають мертвого метелика, — думав Феррел, дивлячись на оглядовий екран. — Стерв'ятники..."

Він різко видихнув, намагаючись впоратись з сум'яттям, і уявив собі корабель таким, яким той був всього лиш кілька тижнів тому. Думкою виправив ушкодження, з'єднав уламки... І перед його внутрішнім поглядом постав крейсер, оживлений візерунком строкатих вогнів, які завжди нагадували Феррелу нічне свято на іншому березі ріки. Слухняний до будь-якого руху думки, що живе під пілотським шоломом, на контактах якого людина і машина з'єднувалися й зливалися воєдино. Стрімкий, блискучий, практичний... Його більше нема.

Феррел подивився праворуч і зніяковіло відкашлявся.

— Отже, медтехнік, — звернувся він до жінки, яка стояла поруч з його кріслом, так само безмовно дивлячись на екран. — От наша стартова точка. Гадаю, для початку треба задати параметри пошуку.

— Так, будь ласка, офіцер-пілот. — Її грубуватий низький голос відповідав її вікові — за припущенням Феррела, біля сорока п'яти. Темне, пронизане сивиною волосся було коротко підстрижене — задля зручності, а не для краси; стегна роздалися. На рукаві темно-червоної форми медичної служби Ескобару поблискувала вражаюча колекція вузеньких срібних шевронів, кожен — за п'ять років служби. Схоже, ветеран. У Феррела не було поки навіть одного, і його стегна — та й все тіло — ще зберігали юнацьку худорлявість.

Але вона всього лиш технік, нагадав він собі, навіть не лікар. А він дипломований пілот, офіцер флоту. Його нейронні імпланти повністю налагоджені, процес навчання взаємодії з кораблем завершений. Він закінчив навчання, отримав диплом і сертифікат пілота — на своє найглибше засмучення, всього на якихось три дні спізнившись до участі в війні, яку вже називали Стодвадцятиденною. Хоча насправді вона протривала всього 118 днів і ще трохи менше години, рахуючи з того моменту, коли авангард барраярського флоту проник в локальний простір Ескобару, і закінчуючи тієї хвилиною, коли останні вцілілі кораблі супротивника, відходячи від контратаки, прошмигнули в нору п-ч-тунелю.

— Ви залишитеся тут, щоб відразу бути напоготові? — запитав він. Вона похитала головою.

— Поки ні. Прилеглий район за останні три тижні вже ґрунтовно обшукали. Я не думаю, що ми виявимо хоч щось на перших чотирьох витках, хоча будь-коли не перешкодить перевірити ще раз. Мені потрібно дещо підготувати на своєму робочому місці, а потім я, мабуть, ненадовго задрімаю. Ми в останні місяці мали дуже багато роботи, — додала вона перепрошуючим тоном. — Людей не вистачає, ви ж знаєте. Але якщо все-таки знайдете що-небудь, будь ласка, покличте мене. Коли є можливість, я волію сама здійснювати захоплення.

— Добре. — Він розвернув своє крісло до пульта. — На яку мінімальну масу ви хочете налаштуватися? Напевно, кілограм сорок?

— Я віддаю перевагу стандарту в один кілограм.

— Один кілограм?! — Він здивовано втупився на неї. — Ви жартуєте?

— Жартую? — Вона зі здивуванням подивилася на нього, потім на обличчі її відбилося розуміння. — О, звичайно. Ви оперуєте поняттями цілого... Але розумієте, я можу провести ідентифікацію навіть по зовсім невеликому фрагменту. Я б не заперечувала проти збору й навіть дрібніших часток, але коли пошукова маса менша від одного кіло витрачаєш надто багато часу на помилкові тривоги — мікрометеори й інше сміття. Тому один кілограм постає найпрактичнішим компромісом.

— Ох. — Але він слухняно налаштував сенсори на мінімальну масу в один кілограм і запустив програму пошуку.

Вона коротко кивнула йому і покинула крихітну кермову рубку.

Їх застарілий кур'єрський корабель був витягнений з корабельного смітника і спішно переоснащений на транспортувальник особового складу — для середніх чинів, оскільки всі нові кораблі встигли прибрати до рук вищі чини. Але, як і сам Феррел, корабель трохи спізнився з випуском і не встиг взяти участь у війні. Так що їх обох спрямували на це нудне завдання, яке, на його думку, було анітрохи краще роботи сантехника. А може, навіть гірше.

Феррел кинув ще один погляд на екран переднього огляду, на якому виднілися корабельні останки з визираючим каркасом — подібно до кісток, які випирають зі шкіри при посмертному розкладі — і похитав головою, обтяжений безглуздістю всього цього. Потім з вдоволеним віддихом він опустив рамку шолома на голову, приєднавши тим самим його до сріблястих кружечків на чолі і скронях, закрив очі і став до безпосереднього керування кораблем.

Він відчув, як довкола нього розкинувся космос, текучий, як морська вода. Він був кораблем, він був рибою, він був людиною-амфібією — безмежним, не потребував дихання, не відчував болю. Він ввімкнув двигуни, наче вивергнувши полум'я з кінчиків пальців, і почав повільний поступ по пошуковій спіралі.

— Медтехнік Боні? — промовив він, з'єднавшись через інтерком з її каютою. — Здається, в мене є дещо для вас.

Вона з'явилася на екрані інтеркому, потираючи заспані очі.

— Вже? Котра година? Ох. Певно, я змучилась навіть сильніше, ніж припускала... Зараз буду, пілот.

Феррел потягнувся і виконав кілька вправ, не вилазячи з крісла. Це була довга і нудна вахта. Він повинен був би зголодніти, але те, що він споглядав зараз на оглядових екранах, відбило в нього щонайменший апетит.

Незабаром заявилася Боні і сіла в сусіднє крісло.

— О, цілком правильно, офіцер-пілот.