Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

Я... хм, дуже задоволена.

Він злегка розслабився і майже посміхнувся.

— Дякую, міледі.

Вона поволі спостерігала за ним, міркуючи про ту безліч проблем, що він привезе сьогодні найнятій ним сільській жінці з Форкосиган-Сюрло, і серйозно сумніваючись в тому, що він здатний впоратися з ними. Вона вирішила трохи прозондувати ґрунт.

— А ви вже думали про те... що розповісте дівчинці про матір, коли вона виросте? Рано або пізно вона захоче дізнатися.

Він кивнув, помовчав, потім заговорив:

— Скажу їй, що вона вмерла. Скажу, що ми були одружені. Тут погано бути позашлюбною дитиною. — Його руки стисли кермо. — І вона не буде. Будь-хто не буде називати її так.

— Розумію. — "Успіху тобі", — подумала вона. Потім перейшла до легшого питання: — Ви вже знаєте, як збираєтеся назвати її?

— Олена.

— Дуже гарно. Олена Ботарі.

— Так звали її матір.

Корделія була настільки здивована, що в неї мимоволі вирвалося:

— Я думала, ви всього не пам'ятаєте про Ескобар!

Через якийсь час сержант зронив:

— Ці ліки можна перехитрити, якщо знати, як.

Форкосиган підняв брови. Для нього це теж безсумнівно було новиною.

— І як же вам це вдалося, сержант? — запитав він, ретельно зберігаючи нейтральний тон.

— Один мій знайомий якось навчив мене... Ви записуєте те, що хочете запам'ятати, і думаєте про це. Потім ховаєте записку — так само, як ви ховали свої секретні документи від Раднова, сер — вони теж так і не змогли здогадатися. Потім, щойно вас приводять назад, поки ще не перестало нудити, дістаєте її і перечитуєте. Якщо можете згадати хоча б один пункт зі списку, то зазвичай вдається відновити в пам'яті й решту — ще до того, як вони знову прийдуть за вами. Потім знову проробляєте те ж саме. І знову. Ще допомагає, якщо у вас є який-небудь предмет. Річ на пам'ять.

— А у вас був... е-е... предмет? — запитав Форкосиган, явно заворожений несподіваною відвертістю.

— Пасмо волосся. — Він знову надовго замовчав, потім додав: — У неї було довге темне волосся. Воно гарно пахло.

У Форкосигана був просвітлений вигляд людини, яка знайшла ключ до складної загадки. Корделія, приголомшена і навіть трохи злякана тим, що приховувалося за словами сержанта, відкинулася в кріслі й поспішила заглибитися в вивчення краєвиду за вікном. Втім, там дійсно було на що подивитися. Вона замилувалася строкатим пейзажем, проблисками води і зелені в низинах між пагорбами, насолоджуючись яскравим сонячним світлом і свіжим літнім повітрям — настільки прохолодним, що для прогулянки зовсім не потрібні були якісь захисні пристрої. Втім, вона побачила й ще дещо. Форкосиган простежив за напрямком її погляду.

— А, то ти помітила їх?

Ботарі злегка посміхнувся.

— Той флаєр, що нас не обганяє — ти знаєш, хто це? — запитала Корделія.

— Імперська безпека.

— Вони завжди супроводжують тебе до столиці?

— Вони супроводжують мене всюди. Важко переконати їх, що моя відставка — це серйозно. До твого приїзду я розважався тим, що відривався від їхнього стеження. Наприклад, у місячні ночі я напивався і ганяв на флаєрі тими каньйонам на півдні. Флаєр в мене новий, надзвичайно швидкісний. Це їх жахливо дратувало.

— О небо, але ж це гарантоване самогубство. Ти справді витворяв таке?

Він виглядав трохи присоромленим.

— Боюсь, що так. Я тоді не думав, що ти можеш приїхати. Це лоскотало нерви. Я не пускався в такі адреналінові ескапади з підліткового віку. Військова служба цілком задовольняла цю потребу.

— Чудо ще, що ти не розбився.

— А я й розбився. Один раз, — визнав він. — Та то були дрібниці, всього лиш невелика аварія. До речі, добре, що нагадала — мені треба забрати флайер з ремонту. А то вони з ним вже цілу вічність вовтузяться. Від алкоголю я стаю млявим, як ганчірка, тому в мене ще не вистачило сміливості літати без ременів безпеки. Тому всі, крім флаєра і нервів агента Негрі, не постраждали.

— Два рази, — зненацька прокоментував Ботарі.

— Прошу пробачення, сержант?

— Ви розбивалися двічі. — Куточки рота сержанта посмикувалися. — Ви не пам'ятаєте другий раз. Ваш батько сказав, що його це не дивує. Ми допомогли... е-е, витягнути вас з каркаса безпеки. Ви були без свідомості ще цілий день.

Форкосиган безсумнівно був вражений.

— Ви намагаєтесь пожартувати, сержант?

— Ні, сер. Можете подивитися на уламки флаєра. Вони розкидані на півтора кілометри по Дендарійській ущелині.

Форкосиган прочистив горло і втиснувся в крісло.

— Зрозуміло.

Він помовчав, а потім додав:

— Як... неприємно мати таку прогалину в пам'яті.

— Так, сер, — чемно погодився Ботарі.

Корделія озирнулася на флаєр, який тягся за ними, видимий через проміжок між пагорбами.

— Вони спостерігали за нами увесь час? І за мною теж?

Форкосиган посміхнувся, бачачи її занепокоєння.

— Припускаю, що з того моменту, як ти ступила на землю космопорту Форбарр-Султани. Так вже вийшло, що я став популярний після Ескобару. Преса, яка є тут третьою рукою Езара Форбарри, виставила мене своєрідним героєм відступу, який вирвав перемогу з пащі поразки й так далі... Загалом, бузглузда нісенітниця. В мене від неї шлунок болить навіть без бренді. Знаючи заздалегідь те, що знав я, можна було б впоратися з цією справою набагато краще. А я пожертвував занадто багатьма крейсерами, прикриваючи кораблі десанту... хоча, звичайно, такий хід був змушеним, його диктувала чиста арифметика...

З виразу його обличчя Корделія зрозуміла, що думки його знову блукають второваним лабіринтом нездійснених можливостей. "Прокляття Ескобарській кампанії, — думала вона. — Будь проклятий твій імператор, принц Серг і Гес Форрат'єр, будь прокляті всі збіги обставин, які перетворили хлоп'ячі мрії про героїзм в страхіття, повне вбивств, злочинів і обману. Її присутність стала непоганими ліками, але цього було недостатньо; в ньому все ще залишалося щось недобре, незаліковане.

В міру наближення до Форбарр-Султани з півдня горбкувата місцевість перейшла в родючу рівнину, набагато густіше заселену. Місто розкинулося на широкій срібній ріці: найстародавніші урядові будинки — здебільшого перебудовані древні фортеці, гніздилися на високих прискалках і командних висотах на березі. Далі на північ і південь тяглися нові райони.

Між історичним центром і житловими масивами були зосереджені урядові заклади — конструктивістські квадратні моноліти. Шляхом до одного з прославлених міських мостів вони проїхали через цей комплекс, проминувши цілий квартал вигорілих вщент будинків, які здіймали до неба свої почорнілі каркаси.

— Господи, що тут відбулося? — запитала Корделія.

Форкосиган кисло посміхнувся.

— До заколоту, який прокотився тут два місяці тому, це було міністерство політвиховання.

— Я чула дещо про це на Ескобарі, дорогою сюди, але навіть не уявляла, що безладдя були настільки бурхливими.

— Вони й не були бурхливими, а дуже навіть ретельно спланованими. Особисто я думаю, що це був доволі ризикований метод вирішення проблеми. Хоча, звичайно, це безсумнівний крок вперед у витонченості виконання після "Скидання в вікно Таємної Ради", влаштованого Юрієм Форбаррою. Можна сказати, прогрес методів... Я й не вірив, що Езар зуміє загнати джина назад в пляшку, але, схоже, йому це вдалося. Як тільки Грішнов був вбитий, всі викликані ним на підмогу війська, які до того, з якоїсь незрозумілої причини, були відтягнуті на захист імператорської резиденції, — отут він хмикнув, — відразу розгорнулися й очистили вулиці. Заколот просто розтав, якщо не враховувати кількох фанатиків і купки нещасних, які втратили близьких в ескобарській війні. Справи були кепські, але в новини це не просковзнуло.

Вони перетнули ріку і нарешті під'їхали до знаменитого госпіталю — величезного (майже місто всередині міста), який розкинувся серед обнесеного стіною парку.

Мічман Куделка, вдягнений в зелену лікарняну піжаму, з похмурим виглядом лежав на своєму ліжку, розмірено махаючи рукою. Спочатку Корделія сприйняла це за вітання, але відкинула таку думку, побачивши, що рука й далі продовжує механічно погойдуватися. Куделка виглядав набагато старшим, аніж раніше.

Побачивши свого колишнього командира він сів й посміхнувся, обмінявшись привітальними кивками з Ботарі. Посмішка його розповзлася ще ширше, коли він побачив за спиною Форкосигана Корделію.

— Капітан Нейсміт, мем! Тобто я хотів сказати — леді Форкосиган! От вже не гадав, що коли-небудь знов побачу вас.

— І я теж. Рада, що помилилася, — вона теж посміхнулася.

— Поздоровляю, сер. Дякую за записку. Я трохи нудьгував без вас останні тижні, але... Я бачу, у вас були цікавіші справи. — Завдяки його добродушній посмішці це зауваження пролунало цілком необразливо.

— Дякую, мічман. А-а... що трапилось з вашою рукою?

Куделка скривився.

— Я впав цього ранку. Щось замкнуло. Лікар обіцяв заскочити через кілька хвилин і всі налагодити. Могло бути й гірше.

Корделія помітила, що його руки вкриті сіткою тоненьких червонуватих шрамів — слідами імплантації штучних нервів.

— Отже, ви можете ходити. Це приємно чути, — підбадьорив його Форкосиган.

— Так, щось на зразок того. — Він просвітлів. — І ще вони нарешті налагодили керування моїм кишечником. Не так важливо, що я всього не відчуваю в тій області, але зате тепер я позбавився від чортової діри в череві!

— Вам дуже боляче? — боязко запитала Корделія.

— Не надто, — швидко відгукнувся Куделка. Вона зрозуміла, що він бреше. — Але найнеприємніше, якщо не рахувати незграбність і втрату рівноваги, — це плутанина в почуттях, викрутаси моєї нової нервової системи. Помилкові повідомлення розвідки. Наприклад, коли бачиш кольори лівою п'ятою, або відчуваєш те, чого насправді нема — скажімо, може здатись, що по всьому тілу хтось плазує, — або не почуваєш того, що є насправді, наприклад, спеку... — Його погляд впав на перев'язану праву щиколотку.

Прийшов лікар, і розмова перервалася. Куделка зняв сорочку, лікар закріпив у нього на плечі індикатор імпульсів і почав відловлювати замикання, пересуваючи по шкірі чутливий хірургічний зонд. Куделка сполотнів і зосереджено уп'явся на свої коліна. Нарешті рука припинила розгойдуватись і некеровано впала.

— Певно, доведеться вимкнути її до кінця дня, — вибачився лікар. — Ми налагодимо її завтра, коли будемо займатися групою рухаючих м'язів правої ноги.

— Так, так, — відмахнувся від нього правою рукою Куделка.