Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

Хай собі фантазує.

Вона помовчала. Форкосиган вдивився в її обличчя.

— А тепер про що задумалася? Вогник в очах згас.

— Міркую про те, що сталося з її матір'ю. Я впевнена, що зустрічалася з нею на флагмані. Довге темне волосся, звуть Оленою... це могла бути тільки вона. Неймовірно гарна. Не дивно, що Форрат'єр звернув на неї увагу. Але надто молода для таких жахів...

— Жінкам не місце на війні, — похмуро зауважив Форкосиган.

— Та й чоловікам теж, по-моєму. Навіщо ваші люди намагалися стерти їй спогади? Це ти наказав?

— Ні, ця ідея належала хірургу. Йому було шкода її. — На чолі його залягла напружена складка, погляд став відстороненим. — Це було жахливо. Тоді я цього не розумів. Тепер, здається, розумію. Коли Форрат'єр натішився досита — а він з нею сам себе перевершив, навіть за його мірками, — вона була в повній прострації. Я... я спізнився, їй вже чим завгодно не можна було допомогти, але я вирішив, що вб'ю його, якщо це повториться знову, і до чорта весь план імператора. Спершу Форрат'єра, потім принца, потім себе. Командування перейшло б до Форхаласа...

— І от, Ботарі... випросив у Форрат'єра її тіло, якщо можна так висловитися. Забрав її в свою каюту. Форрат'єр вирішив, що це для того, щоб продовжувати мучити її — очевидно, в наслідування його дорогоцінній персоні. Він був улещений, і залишив їх в спокої. Ботарі якось вдалося зіпсувати спостережні камери в своїй каюті. Будь-хто навіть приблизного уявлення не мав, чим він там займається в вільний час. Але він прийшов до мене зі списком ліків, які просив таємно йому дістати. Знеболюючі мазі, деякі протишокові засоби — дуже продуманий список. Бойовий досвід зробив його фахівцем з надання першої допомоги. Тоді до мене дійшло, що він не мучить її, а просто водить Форрат'єра за ніс. Може, Ботарі й безумець, але не дурень, це безперечно. Він на свій кшталт любив її, і йому вистачило кмітливості сховати це від Форрат'єра.

— В подібних обставинах це не здається таким вже й божевільним, — зауважила Корделія, згадуючи, що планував Форрат'єр для Форкосигана.

— Так, але те, як він це робив... я кілька разів мигцем бачив дещо. — Форкосиган шумно видихнув. — Він доглядав за нею в своїй каюті — годував її, вдягав, мив — і увесь час вів пошепки діалог сам з собою. Говорив за них обох. Ймовірно, він придумав для себе цілий ілюзорний світ — світ, у якому вона любила його, вийшла за нього заміж... що вони живуть як нормальна щаслива подружня пара. Чому б божевільному не мріяти про нормальне життя? Напевно, вона страшно лякалася, коли отямлювалась.

— Боже. Мені шкода його майже так само, як і її.

— Ну, не ідеалізуй. Він же ж і спав разом з нею, і я маю сумніви, що він обмежував свої фантазії про сімейне життя одними словами. А взагалі ж його можна зрозуміти. Хіба міг Ботарі при нормальних обставинах хоча б на сотню кілометрів наблизитися до такої дівчини?

— Хм, навряд чи. Ескобарці виставили проти вас свої найкращі сили.

— Схоже, саме цей спогад про Ескобар він вирішив зберегти. Для цього потрібна була неуявна сила волі. Його обробляли кілька місяців підряд.

— Ох, — видихнула Корделія, чия уява відразу намалювала ряд неприємних картин. Добре, що вона має ще кілька годин на те, щоб заспокоїтися, перш ніж знову побачиться з Ботарі. — Підемо вип'ємо, як збиралися, так?

Лоїс МакМастер Буджолд

Осколки честі

Розділ 15 і епілог

Літо вже наближалося до кінця, коли Форкосиган запропонував поїздку в Бонсанклар. В призначений для від'їзду ранок вони вже почали вкладати речі, аж от Корделія, зиркнувши в вікно, вимовила здушеним голосом:

— Ейрел? Перед будинком щойно приземлився флаєр, і з нього вийшли шестеро озброєних чоловіків. Вони розбіглися по всій ділянці.

Стривожений Форкосиган теж підійшов до вікна, але, розглянувши новоприбулих, відразу заспокоївся.

— Все гаразд. Це люди графа Фортали. Певно, він приїхав побачитись з моїм батьком. Дивно, що він взагалі зумів вирватися зі столиці. Я чув, імператор йому навіть хвилини спокою не дає.

Через кілька хвилин поруч з першим флаєром приземлився другий, і Корделія вперше побачила прем'єр-міністра Барраяру. Принц Серг, що назвав його зморщеним клоуном, звичайно, перебільшив, але не надто: Фортала був сухорлявим, зсохлим старим, проте зовсім не втратив жвавості. Він тримав в руці тростину, але з того, як він нею розмахував, Корделія припустила, що найпевніше та потрібна йому дійсно лише для розмахування. Коротко стрижене сиве волосся обрамовувало веснянкувату лисину, яка сяяла на сонці. В супроводі двох помічників (чи охоронців, Корделія так остаточно й не визначилась) він пройшов до парадного входу, зникнувши з поля зору.

Коли Корделія з Форкосиганом спустилися вниз, обидва графи стояли в холі, пожвавлено розмовляючи.

— А, от і вони, — вимовив генерал, забачивши сина й невістку.

Фортала оглянув їх проникливими, іскристими очима.

— Ейрел, хлопчик мій. Радий бачити тебе в добрім здоров'ї. А це твоя бетанська Пенфесілея? {ПЕНФЕСІЛЕЯ, Пентесілея — в грецькій міфології цариця амазонок, дочка бога Ареса й Оретри (Hyg. Fab. 112). Під час троянської війни Пенфесілея з амазонками прийшла на допомогу троянцям і загинула в двобої з Ахіллом (Diod. II 46, 5). Ахілл був зачарований красою мертвої Пенфесілеї, що викликало глузування Терсіта, відразу на місці вбитого Ахіллом (Tzetz. Posthom 100-211).} Поздоровляю з настільки чудовою здобиччю. Міледі. — Він з комічно-перебільшеною галантністю схилився поцілувати їй руку.

Корделія розгублено блимнула, зачувши такий опис власної персони, але все-таки зуміла прожебоніти:

— Добрий день, сер.

Фортала задумливо заглянув їй в очі.

— Я радий, що ви зуміли викроїти час для візиту, сер, — сказав Форкосиган. — Ми з дружиною, — він зробив особливий наголос на цій фразі, смакуючи її, як ковток вина з чудовим букетом, — майже розминулися з вами. Я обіцяв сьогодні показати їй океан.

— От як... Змушений тебе розчарувати — це не візит ввічливості. Я лише посланець свого пана. І в мене, на жаль, мало часу.

Форкосиган кивнув.

— Тоді я вас залишаю, джентльмени.

— Ха. Не намагайся ухилитися, хлопче. Я посланий до тебе.

Форкосиган насторожився.

— Не думаю, що нам з імператором все ще є що сказати один одному. По-моєму, я досить чітко висловився з цього приводу, коли подавав у відставку.

— Так, звичайно, його цілком влаштовувало, що ти залишався вдалині від столиці, поки здійснювалась брудна робота з міністерством політвиховання. Але мені доручено повідомити тобі, — він злегка поклонився, — настирне прохання й вимогу відвідати його величність. Сьогодні вдень. Й твоїй дружині теж, — додав він, немов спохопившись.

— Навіщо? — прямо запитав Форкосиган. — Якщо чесно, то Езар Форбарра не входить в мої плани на сьогодні... та й на будь-який інший день.

Фортала посерйознішав:

— Він не може чекати, поки тобі набридне стирчати в селі. Він вмирає, Ейрел.

Форкосиган фиркнув.

— Він вмирає вже одинадцять місяців. Може він повмирає ще трохи?

Фортала посміхнувся.

— П'ять місяців, — байдуже виправив він, потім задумливо насупився, дивлячись на Форкосигана. — Хм. Ну, це трапилось дуже доречно. За останні п'ять місяців він позбувся від стількох пацюків, скільки не порішив за всі попередні двадцять років. По бюлетенях про його стан можна було простежити перетрушування міністерств. Тиждень перший: стан дуже важкий. Наступний тиждень: черговий міністр обвинувачений в розтратах або ще в чомусь. — Він знову посерйознішав. — Але тепер нам вже не до жартів. Ти повинен побачитись з ним сьогодні. Завтра може бути вже невчасно. А через два тижні вже достоту буде пізно.

Губи Форкосигана стислися.

— Для чого я йому знадобився? Він сказав?

— Ах... Я гадаю, він приберіг для тебе посаду в уряді, який формується на період регентства. Те, про що ти не хотів чути минулого разу.

Форкосиган похитав головою.

— Не думаю, що є посада, задля якої я погоджуся повернутися на цю арену. Ну, хіба що... ні. Навіть не військове міністерство. Це занадто небезпечно. У мене тут чудесне спокійне життя. — Він підтяг Корделію до себе, немов захищаючи. — Ми збираємося розжитися дітьми. Я не збираюся ризикувати родиною, вплутуючись в цю гладіаторську політику.

— Так, я от вже й уявляю, як ти мирно доживаєш відпущені тобі роки — і це в сорок чотири роки. Ха! Збираєш виноград, плаваєш на яхті... твій батько розповів мені про твою яхту. До речі, чи правда, що село Форкосиган-Сюрло збираються перейменувати в твою честь в "Форкосиган-Сусло"?

Форкосиган фиркнув, і вони обмінялися іронічними поклонами.

— Так чи інакше, тобі доведеться сказати йому про це самому.

— Мені було б... цікаво зустрітися з цією людиною, — промурмотіла Корделія. — Якщо це дійсно остання можливість.

Фортала посміхнувся їй переможно, а Форкосиган неохоче поступився.

Вони повернулися в спальню перевдягтися: Корделія — в свою найофіційнішу вечірню сукню, Форкосиган — в зелений парадний мундир, який не вдягав з дня їх весілля.

— Нащо так нервувати? — запитала Корделія. — Може, він просто хоче попрощатися чи що-небудь подібне.

— Не забувай, ми говоримо про чоловіка, який навіть власну смерть змусив служити своїм політичним цілям. І якщо існує спосіб правити Барраяром з могили, він напевно знайде його. Мені ще навіть разу не вдалося його переграти.

На цій двозначній ноті вони приєдналися до прем'єр-міністра і разом рушили в Форбарр-Султану.

Імператорська резиденція була стародавньою будівлею — з точки зору Корделії, майже музейним експонатом. Вони піднялися по стертих гранітних сходинах у східний портик палацу. Довгий фасад був прикрашений безліччю кам'яних барельєфів, кожен з яких був справжнім витвором мистецтва. Загалом вигляд палацу уособлював собою повну естетичну протилежність безликим будинкам міністерств, що здіймалися в кількох кілометрах на схід звідси.

Їх провели в один з покоїв, який нагадував одночасно і лікарняну палату, і виставку антикваріату. З високих вікон відкривався краєвид на англійський сад, який розкинувся на північ від резиденції. Головний мешканець кімнати лежав на величезному різьбленому ліжку, успадкованому від якогось попередника — любителя розкоші. Тіло його було обтикано утилітарними пластиковими трубками, які підтримували в ньому іскру життя.

Будь-коли ще Корделія не бачила блідішої людини — Езар Форбарра був так само безбарвний, як його сиве волосся, так само білий, як простирадла, на яких він лежав.