Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

Лікар зібрав свої інструменти і пішов.

— Я знаю, вам здається, що це триває нескінченно, — сказав Форкосиган, дивлячись на засмученого Куделку, — Але щораз, приходячи сюди, я помічаю поліпшення. Ти ще вийдеш звідси, — довірчо додав він.

— Так, хірург каже, що витурить мене звідси вже через пару місяців, — з посмішкою відповів Куделка. — Але лікарі сказали, що я більше не придатний для військової служби. — Його посмішка згасла, обличчя спотворилось гримасою розпачу. — О, сер! Вони відправлять мене у відставку! Все це нескінченне оперування — і даремно! — Він відвернувся до стіни, збентежений власним спалахом емоцій.

Форкосиган теж відвів погляд, не нав'язуючи йому свого співчуття, поки Куделка знову не повернувся до них з ретельно приклеєною посмішкою.

— Хоча їх можна зрозуміти, — бадьоро продовжив Куделка, звертаючись до Ботарі, який підпирав стіну і вирішив, за всіма ознаками, задовольнятися роллю мовчазного слухача. — Пара гарних ударів по корпусу, навіть на зразок тих, які ти завдавав мені на тренуваннях, і я почну битися, як риба на суходолі. Не дуже гарний приклад для моїх людей. Напевно, мені доведеться підшукати... яку-небудь канцелярську роботу. — Він подивився на Корделію. — А що трапилося з вашим мічманом? Тим, якому влучили в голову?

— Останній раз я бачила його вже після Ескобару... Так, за два дні до від'їзду. В нього все як і раніше. Його виписали з лікарні, а мати звільнилася з роботи, щоб доглядати за ним вдома.

Куделка присоромлено опустив очі, і в Корделії защеміло серце.

— А я тут розскиглився через якісь судороги. Пробачте.

Вона мовчки похитала головою, побоюючись, що голос може зрадити її.

Пізніше, залишившись в коридорі наодинці з Форкосиганом, Корделія увіткнулася йому в плече. Він міцно обійняв її.

— Тепер розумію, як ти набув звичку напиватися з ранку. Я б теж зараз не відмовилася від ковтка чого-небудь міцного.

— Після наступного візиту ми поїдемо обідати, і там можемо разом трохи випити, — пообіцяв він.

Наступним їхнім пунктом призначення було дослідницьке крило. Завідуючий проектом військовий лікар сердечно привітав Форкосигана, і лише трошки сторопів, коли Корделія без якихось пояснень була представлена йому як леді Форкосиган.

— А я й не знав, що ви одружені, сер.

— Знедавна.

— О? Поздоровляю. Я радий, що ви заїхали подивитися на одного з них, сер, поки вони ще не всі достигли. Правду кажучи, це найцікавіша частина. Чи бажає міледі почекати ззовні, поки ми займатимемось нашими справами? — Він виглядав трохи зніяковілим.

— Леді Форкосиган повністю проінформована.

— Крім того, — весело додала Корделія, — в мене до цього особистий інтерес.

Лікар виглядав трохи здивованим, але провів їх у приміщення моніторингу. Корделія з сумнівом уп'ялася на півдюжини вилаштуваних у ряд ємностей, які ще залишилися. Черговий технік саме підвозив на каталці устаткування, позичене, певно, з родильного відділення якоїсь іншої лікарні.

— Доброго ранку, сер, — життєрадісно привітався він. — Вирішили подивитися, як буде вилуплюватися наше курча?

— Краще б ви підшукали для цього який-небудь інший вираз, — пробурчав лікар.

— Так, але ж і пологами це не назвеш, — вельми резонно зауважив його помічник. — Технічно вони вже один раз народилися. От самі й скажіть, як це називати.

— В нас це називають "відкоркувати пляшку", — внесла свою дещицю Корделія, з цікавістю спостерігаючи за приготуваннями.

Технік, який розкладав на столі вимірювальні пристрої, прилаштував колисочку під нагрівальною лампою і з неприхованою цікавістю глянув на Корделію.

— Ви ж бетанка, міледі? Моя дружина бачила повідомлення про одруження адмірала в новинах — внизу, там де дрібний шрифт. Я сам завжди не читаю світську хроніку.

Здивований лікар підняв очі, але потім знову заглибився в свої папери. Ботарі притулився до стіни і напівзакрив очі, ховаючи під маскою байдужості свою інтенсивну цікавість. Лікар і технік завершили приготування і запросили їх підійти ближче.

— Розчин готовий, сер? — запитав технік лікаря.

— Готовий. Ввести в живильну трубку "C"... —

Постійно звіряючись з інструкціями на моніторі, лікар простежив за тим, щоб потрібна суміш гормонів була введена через відповідну трубку.

— П'ять хвилин очікування, відлік... пішов. — Лікар повернувся до Форкосигана. — Надзвичайна машина, сер. Чи ви щось чули стосовно фінансування і виділення технічного персоналу для створення таких установок?

— Ні, — відповів Форкосиган. — Я офіційно виходжу з цього проекту, щойно остання жива дитина буде... випущена, завершена, чи як там це називається. Далі вам доведеться пробивати цю ідею через своє безпосереднє начальство. Ймовірно, потрібно буде знайти цьому якесь військове застосування, щоб виправдати витрати, або хоча б придумати що-небудь більш-менш правдоподібне.

Лікар задумливо посміхнувся.

— По-моєму, це варта справа. Може виявитися приємною розмаїтістю після розробки нових способів людиновбивства.

— Пора, сер, — оголосив технік, і лікар повернувся до сьогодення.

— Плацента відокремлюється добре — стискується, як і має бути. Знаєте, що більше я вивчаю це, то сильніше захоплююся хірургами, які зробили операцію над матерями. Нам треба посилати більше студентів-медиків на інші планети. Витягти плаценту, не зашкодивши її — напевно, най... так. І от так. Розкриваємо. — Лікар завершив приготування й відкрив кришку. — Розрізаємо мембрану... і от наша дівчинка. Відсмоктувач, швидко.

Корделія помітила, що Ботарі, який, як і раніше, стоїть біля стіни, теж затримав подих.

Мокра дитина, борсаючись, зробила перший вдих і закашлялася від холодного повітря. Ботарі теж почав дихати. На думку Корделії, маля було доволі миле — зовсім не таке закривавлене, як ті виношені in vivo немовлята, яких вона бачила по відео, і набагато менш червоне й пом'яте. Дитина голосно й наполегливо заволала. Форкосиган підскочив від несподіванки, і Корделія розсміялася.

— Ах, вона просто чудо. — Корделія підійшла ближче, щоб зазирнути поверх плечей медиків, які робили вимірювання і брали аналізи у своєї малюсінької, здивованої, ошелешеної і моргаючої пацієнтки.

— Чому вона так голосно плаче? — нервово запитав Форкосиган, що, як і Ботарі, буцімто приріс до місця.

"Знає, що народилася на Барраярі", — хотілося відповісти Корделії. Натомість вона сказала:

— Ну, ти б теж заревів, якби стадо велетнів витягло тебе з теплої затишної дрімоти і почало перекидати туди-сюди, наче мішок із крупою.

Корделія з медтехніком обмінялися жартівливо-сердитими поглядами.

— Ну добре, міледі, — технік передав їй дитину. Лікар тим часом повернувся до своєї безцінної машини.

— Моя невістка каже, що їх треба притискати до себе, от так. Не тримати на витягнутих руках. Я б теж так верещала, якби думала, що мене тримають над прірвою й от-от впустять. От так, маля. Нуж бо, посміхнися тітці Корделії. От ми і заспокоїлися. Цікаво, чи встигла ти запам'ятати серцебиття своєї матері? — Вона щільніше загорнула крихітку в ковдрочку і заходилася колисати її. Та почмокала губками й позіхнула. — Яка дивна і довга була в тебе подорож.

— Хочете заглянути всередину машини, сер? — звернувся до Форкосигана лікар. — І ви теж, сержант. Минулого разу у вас було стільки питань...

Ботарі похитав головою, але Форкосиган підійшов ближче вислухати технічні пояснення, які лікареві явно не терпілося надати.

Корделія піднесла дитину сержанту.

— Хочете потримати її?

— А можна, міледі?

— Господи, не вам у мене треба запитувати дозвіл — швидше вже навпаки.

Ботарі обережно взяв її на руки — вона практично потонула в його величезних долонях — і зазирнув в її личко.

— А ви впевнені, що не переплутали? Я думав, в неї буде великий ніс.

— Все перевірено і повторно перевірено, — запевнила його Корделія, сподіваючись, що він не запитає, звідки їй це відомо; принаймні, вона була цілком впевнена в істинності своїх слів. — У всіх немовлят маленькі носики. До вісімнадцяти років взагалі важко сказати, якими вони будуть, коли виростуть.

— Може, вона буде схожа на матір, — з надією промовив сержант.

Корделія теж потай сподівалася на це.

Лікар закінчив показ нутрощів своєї чудо-машини Форкосигану; той зумів зберегти ввічливий вираз обличчя й виглядав всього лиш злегка вибитим з колії.

— Хочеш потримати її, Ейрел? — запропонувала Корделія.

— Дякую, краще не треба, — поспішно відмовився він.

— Тренуйся. Може, коли-небудь придасться. — Вони обмінялися поглядом таємної надії, і він здався.

— Хм. Мені доводилося тримати кішок, які були важчі від цього створіння. Це поза моєю компетенцією. — Він з полегшенням передав маля медикам, яким вона знадобилася для завершення записів про фізичні дані.

— Так, подивимося, — промовив лікар. — Це та сама, котру ми не відправляємо в імператорський притулок, так? Куди ми її відвозимо після закінчення контрольного періоду?

— Мене попросили подбати про це особисто, — без запинки відповів Форкосиган. — Задля збереження анонімності батьків. Я... ми з леді Форкосиган доставимо її до законного опікуна.

Фізіономія лікаря набула надзвичайно глибокодумного вигляду.

— О! Зрозуміло, сер. — Він намагався не дивитися на Корделію. — Ви очолюєте проект. Ви можете робити з ними все, що побажаєте... Будь-хто не буде задавати питань, я... я можу вас запевнити, сер, — з запалом промовив він.

— Добре, добре. Скільки триває контрольний період?

— Чотири години, сер.

— Чудово, ми саме можемо пообідати. Корделія, сержант?

— Е-е, можна мені залишитися тут, сер? Я не голодний.

Форкосиган посміхнувся.

— Звичайно, сержант. Людям капітана Негрі корисно розім'ятися.

По дорозі до машини Форкосиган запитав:

— Чого це ти смієшся?

— Я не сміюся.

— В тебе очі сміються. Якщо чесно, іскряться як шалені.

— Та це все той лікар. Побоююсь, ми ненавмисно ввели його в оману. Ти хіба не зрозумів?

— Підозрюю, що ні.

— Він думає, що це моя дитина. Або твоя. А може, наша спільна. Я просто-таки бачила, як крутяться коліщата в нього в голові. Він думає, що нарешті з'ясував, чому ти не витяг пробки.

— Боже милостивий. — Він вже було зібрався повернути назад.

— Ні, ні, облиш його, — втримала його Корделія. — Ти зробиш тільки гірше, якщо спробуєш заперечувати це. Я ж то знаю. Мене вже й раніше звинувачували в гріхах Ботарі.