Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
На що пан Заглоба згодився, і ми обидва попросимо у сейму на це дозволу, а після війни поклонюся я панові великому гетьманові, котрий має ласку до мене, може, підтримає; він і Кричевському шляхетське звання виклопотав.
— Хай Бог тобі помагає, — сказала княгиня.
— Ви люди щирі, і я вдячний вам. А перш ніж піти на війну, я ще раз хотів би з ваших уст почути, що доню мені віддасте і слова свого дотримаєте. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.
Отаман говорив поволі й урочисто, але у словах його вчувалися водночас погроза й попередження, що треба згоджуватися на все, чого він зажадає.
Стара княгиня поглянула на синів, ті на неї, і певний час усі мовчали. Раптом раріг, що сидів на жердині під стіною, заквилив, хоч до світанку було ще далеко. За ним озвалися й інші птахи; беркут–велетень прокинувся, стріпнув крильми і заходився крякати.
Скіпки, що горіли у грубі, почали згасати. У кімнаті зробилося темнувато й понуро.
— Миколаю, поворуши вогонь, — мовила княгиня.
Молодий князь підкинув скіпок.
— Ну що? Обіцяєте? — поцікавився Богун.
— Треба у Гелени спитати.
— Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?
— Обіцяємо, — відповіла княгиня.
— Обіцяємо, — повторили князі.
Богун зненацька підвівся і, звернувшись до Заглоби, гучним голосом промовив:
— Добродію Заглобо! Попрохай і ти дівку, може, й тобі пообіцяють.
— Ти що, козаче, напився? — вигукнула княгиня.
Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:
— Читай.
Заглоба взяв листа і серед глухого мовчання почав читати.
Коли він закінчив, Богун склав хрестом руки на грудях.
— Тож кому ви дівку віддаєте? — спитав він.
— Богуне!
Голос отамана став схожий на зміїне шипіння:
— Зрадники, мерзотники, собачі невіри, юди!...
— Гей, синки, за шаблі! — крикнула княгиня.
Курцевичі блискавкою кинулись до стін і вхопили зброю.
— Милостиві панове, спокійно! — вигукнув Заглоба.
Але він іще не встиг договорити, як Богун вихопив із–за пояса пістоль і вистрілив.
— Ісусе! Ісусе!.. застогнав князь Симеон, ступив крок уперед, замахав руками в повітрі й важко впав на землю.
— Слуги, на поміч! — розпачливо заволала княгиня.
Але тієї ж миті на подвір'ї і з боку саду пролунали ще постріли, двері й вікна з гуркотом повилітали, і кілька десятків семенів ускочило в сіни.
— На погибель! — загриміли дикі голоси.
З майдану озвався тривожний дзвін. Птаство у сінях заверещало, галас, стрілянина і крики порушили недавню тишу сонного двору.
Стара княгиня, виючи, мов вовчиця, кинулась на тіло Симеона, що смикалося в останніх конвульсіях, але відразу ж двоє семенів схопили її за волосся й відтягли вбік, а тим часом молодий Миколай, затиснутий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.
— Геть! — раптово крикнув Богун козакам, що оточили князя. — Геть! — повторив він громовим голосом.
Козаки сахнулися. Вони гадали, що отаман хоче зберегти юнакові життя. Але Богун із шаблею в руці сам кинувся на княжича.
Почався страшний поєдинок, на який княгиня, утримувана за волосся чотирма залізними руками, дивилася палаючими очима, розтуливши рота. Молодий князь налетів на козака як буря, а той, поволі задкуючи, вивів його на середину сіней. Потім ураз присів, відбив потужний удар і з оборони перейшов до атаки.
Козаки, затамувавши дух, поопускали шаблі додолу і стояли як укопані, стежачи очима за перебігом бою.
Серед тиші було чути тільки дихання й сопіння учасників двобою, скрипіння зубів і свист або різкий брязкіт клинків.
Якусь мить здавалося, що отаман не встоїть перед велетенською силою й затятістю юнака, — він знову почав задкувати й хитатися. Обличчя його напружилося, ніби від знесилення. А Миколай подвоїв удари, шабля його оточила козака невпинними петлями блискавиць, курява піднялася з підлоги й затягла хмарою супротивників, але крізь клуби її семени помітили кров, що стікала по обличчю отамана.
Зненацька Богун відскочив убік, і княжичів клинок попав у порожнечу. Миколай хитнувся від замаху й нахилився вперед, а цієї самої миті козак різонув його по шиї так страшно, що князь упав, мов уражений громом.
Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, що від цього вереску стеля трісне. Бій було закінчено, козацтво кинулося до зброї, що висіла на стінах, і почало її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі й чингали, топчачись по трупах князів і своїх товаришів, котрі полягли від руки Миколая. Богун дозволяв їм усе. Він стояв у дверях, що вели до Гелениної кімнати, загороджуючи дорогу й важко дихаючи від утоми. Обличчя в нього було бліде і закривавлене, бо клинок князя двічі торкнувся його голови. Блукаючий погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав на посиніле обличчя княгині, котру молодці, тримаючи за волосся, притискали коліньми до підлоги, бо вона рвалася з їхніх рук до трупів дітей.
Вереск і метушня у сінях зростали з кожною хвилиною. Козаки тягли на вірьовках челядь Курцевичів і безжально її вбивали. Підлога була залита кров'ю, сіни заповнилися трупами, димом від пострілів, стіни були обдерті й навіть птахи перебиті.
Раптом двері, в яких стояв Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся і позадкував.
У дверях з'явився сліпий Василь, а поруч із ним Гелена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця сорочка, з очима, розширеними від жаху, і розтуленим ротом.
Василь ніс хрест, тримаючи його обіруч на висоті обличчя. Серед метушні, що панувала у сінях, серед трупів, крові, що калюжею розлилася по підлозі, серед блиску шабель і розгарячених очей на диво урочистою здавалася його висока постать, змарніла, з сивіючим волоссям і чорними впадинами замість очей. Здавалося, що це дух або труп, скинувши саван, приходить карати злодійство.
Крики вщухли. Козаки сахалися від жаху. Тишу порушив спокійний, але сумний і стогнучий голос князя:
— Во ім'я Отця і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Ви, мужі, що приходите з країн далеких, чи приходите ви в ім'я Боже? Адже сказано: "Благословен муж у дорозі, котрий, ідучи, проповідує слово Господнє". А чи ви добру звістку несете? Чи ви апостоли?
Мертва тиша запанувала після Василевих слів. Він же спроквола повернувся в один бік, потім у другий і вів далі:
— Горе вам, брати мої, бо ті із вас, хто задля зиску чи помсти війну починає, будуть прокляті на віки... Помолимося ж, щоб сподобитися милосердю. Горе вам, брати! Горе мені! О–о–о!
Стогін вирвався із князевих грудей.
— Господи помилуй! — озвалися глухі голоси молодців, котрі під впливом невимовного страху почали хреститися.
Нагло пролунав дикий, пронизливий крик княгині:
— Василю, Василю...
Голос її так різонув серце, ніби це був останній крик життя. Молодці, котрі притискали її коліньми, відчули, що вона вже не силкується вирватися із їхніх рук.
Князь здригнувся, але враз наче відгородився хрестом звідти, звідки пролунав голос, і промовив:
— Душе приречена, що волає із безодні, горе тобі!
— Господи помилуй! — повторили козаки.
— До мене, семени! — закричав цієї миті Богун і захитався на ногах.
Козаки підбігли й підхопили його попідруч.
— Батьку! Тебе поранено?
— Авжеж! Та це дрібниці! Крові багато втратив. Гей, хлопці! Стережіть мені цю доню, як зіницю ока... Дім оточити, нікого не випускати... Князівно...
Він не міг більше говорити, губи його зблідли, а очі вкрилися полудою.
— Перенести отамана до покоїв! — заволав пан Заглоба, котрий виліз із якогось кутка й несподівано опинився поруч із Богуном. — Це дрібниці, це дрібниці, — сказав він, помацавши пальцями рани. — Завтра здоровий буде. Я зараз його впораю. Ну ж бо, помніть мені хліба з павутиною. Ви, хлопці, йдіть звідси до дідька, погуляйте з дівками у челядні, бо вам тут робити нічого, а двоє беріть отамана і несіть. Отак. Ідіть же до лиха, чого стали? А дім пильнувати — я й сам дам раду.
Двоє семенів понесли Богуна до сусідньої кімнати, решта вийшла із сіней.
Заглоба підійшов до Гелени і, сильно кліпаючи оком, сказав швидко й тихо:
— Я приятель пана Скшетуського, не бійся. Відправ тільки спати свого пророка і чекай на мене.
Мовивши це, він вийшов у кімнату, де двоє осавулів поклали Богуна на турецьку софу. Заглоба негайно послав їх по хліб і павутину, а коли їх принесли із челядні, заходився перев'язувати молодого отамана так вправно, як умів це робити тоді кожен шляхтич, котрому не раз доводилося склеювати голови, розбиті в поєдинках або на сеймиках.
— Скажіть семенам, — звелів він осавулам, — що завтра отаман буде здоровий, як риба, тож хай вони про нього не переживають. Дістатись то йому дісталося, але й він хвацько показав себе і завтра його весілля, хоч і без попа. Якщо в домі є льох, можете собі дозволити. От уже й ранки перев'язані. Ідіть же, отаману потрібен спокій.
Осавули рушили до дверей.
— Тільки там усього не випийте! — сказав їм навздогін пан Заглоба.
І, сівши в головах у отамана, уважно дивився на нього.
— Ну, чорт тебе від цих ран не візьме, хоч дісталося тобі добряче. Днів зо два ні рукою, ні ногою не ворухнеш, — бурчав він собі під ніс, дивлячись на бліде обличчя й заплющені очі козака. — Шабля не хотіла катові кривди вчинити, бо ти — здобич ката, і від нього не викрутишся. А коли тебе повісять, чорт зробить із тебе ляльку для своїх дітей, бо ти у нас красунчик. Ні, братику, п'єш ти добре, але зі мною більше не питимеш. Шукай собі компанії серед гицелів, бо, я бачу, душити ти любиш, але я з тобою на шляхетські садиби ночами не нападатиму. Нехай тебе кат тішить! Нехай тішить!
Богун тихо застогнав.
— О, постогни, позітхай! Завтра ще більше зітхатимеш. Постривай же, татарська душе, князівни тобі закортіло! Воно й не дивно, дівка — ласий шматочок, але якщо ти його покуштуєш, то нехай мої мізки собаки з'їдять! Радше в мене волосся на долоні виросте...
Гомін безлічі голосів долинув із майдану до вух пана Заглоби.
— Ага, певно, там уже до льоху добралися, — буркнув він. — Насмокчіться ж, як ґедзі, щоб вам добре спалося, а я за вас усіх постережу, хоч не знаю, чи завтра ви з цього радітимете.
Сказавши це, він підвівся поглянути, чи справді молодці познайомилися вже з князівським льохом, і спершу пройшов у сіни. На сіни страшно було глянути. Посередині лежали задубілі вже тіла Симеона й Миколая, труп княгині залишався у кутку в тій самій скуленій сидячій поставі, у якій притискали її до підлоги коліна молодців.
