Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Довгенько їхали з якнайбільшою обережністю, й аж тоді, як у кінці яру показався відкритий степ, ледве освітлений сірим відблиском хмар, один із вершників прошепотів:
— Уперед!
Вони помчали, як дві стріли, випущені з татарських луків, лишаючи за собою тільки кінський тупіт. Темний степ, здавалося, втікав спід ніг у коней. Одинокі дуби, що тут і там стояли над битим шляхом, мелькали як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку і передиху, аж поки, нарешті, коні попритискали вуха і почали хропти від утоми, скачучи важче й повільніше.
— Нема ради, треба коней притримати, — озвався огрядний вершник.
А тут уже й світанок почав проганяти ніч зі степу. Дедалі ширші простори почали вимальовуватися із тіні, блідо означилися степові будяки, віддалені дерева, могили — у повітря просочувалося більше і більше світла. Білясті відблиски впали й на обличчя вершників.
Це були пан Заглоба з Геленою.
— Нема ради, треба коней притримати, — повторив пан Заглоба. — Учора вони пройшли з Чигирина до Розлогів без спочинку. Довго так вони не витримають, і я боюся, щоб не впали. А як ти, мила панно, почуваєшся?
Тут пан Заглоба подивився на свою супутницю і, не чекаючи від неї відповіді, вигукнув:
— Дозволь же, мила панно, при світлі дня тебе розгледіти. Хо–хо! Це що, вдяганка братів? Нічого не скажеш, вельми гарний із тебе, мила панно, козачок! Я ще такого пахолка, скільки живу, не мав. Тільки думаю, що пан Скшетуський у мене його відбере. А це що таке?
О Боже, сховай же, мила панно, волосся, а то у твоїй статі ніхто не помилиться.
І справді, по Гелениних плечах спадало хвилями чорне волосся, що розпустилося від швидкого бігу і нічної вологи.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, підбираючи волосся обіруч і намагаючись заправити його під ковпачок.
— Світ за очі.
— Отже, не в Лубни?
На обличчі в Гелени знову з'явилася тривога, а в бистрому погляді, який вона кинула на пана Заглобу, помітно було розбуджену знову недовіру.
— Бачиш, мила панно, я маю свій розум і, вір мені, усе добре прорахував. А розрахунок мій ось на якій мудрій максимі ґрунтується: не тікай у той бік, у який за тобою поженуться. Отож якщо за нами цеї миті вже женуться, то в бік Лубен, бо вчора я голосно про дорогу розпитував і Богунові на прощання сказав, що ми збираємося туди тікати. Ergo: тікаємо у Черкаси. Якщо за нами поженуться, то не швидко, бо поки вони переконаються, що на лубенській дорозі нас немає, втратять днів зо два. Ми ж тим часом будемо у Черкасах, де зараз стоять польські хоругви панів Пивницького і Рудоміни. А в Корсуні — усе гетьманське військо. Розумієш, мила панно?
— Розумію і, скільки житиму, вашій милості вдячна буду. Не знаю я, хто ти і як опинився у Розлогах, але думаю, що це Господь тебе послав мене захистити і врятувати, бо я радше зарізалася б, аніж віддалася за цього харцизяку.
— Змій він, на цноту твою, мила панно, люто зажерливий.
— Що я йому, нещасна, заподіяла, що він мене переслідує? Я давно його знаю і давно ненавиджу, і здавна він у мене тільки страх викликав. Чи ж я одна у світі, що він мене покохав, що стільки крові через мене пролив, що замордував моїх братів... Боже, як згадаю, кров у мені холоне. Що мені робити? Куди від нього сховатися? Ти, ваша милость, не дивуйся моїм наріканням, бо я нещасна, бо я соромлюся його кохання, бо мені смерть у стократ миліша.
Геленині щоки паленіли, і по них від гніву, погорди і болю скотилися дві сльози.
— Не сперечатимуся, — відповів пан Заглоба, — велике нещастя спіткало ваш дім, але дозволь, мила панно, зауважити, що твої родичі почасти самі у цьому винуваті. Не треба було козакові руки твоєї обіцяти, а потім його обманювати, про що, дізнавшись, він так розгнівався, що жодне моє переконування нічого не допомогло. Жаль мені теж твоїх братів убитих, а особливо того наймолодшого — він хоч був майже дитиною, але відразу видно було, що з нього виросте неабиякий лицар.
Гелена почала плакати.
— Не личать сльози до цього вбрання, що на тобі, мила панно, тож утри їх і скажи собі, що то була воля Божа. Господь і покарає вбивцю, котрого вже навіть покарано, бо він марно кров пролив, а милу панну, єдину і головну мету своїх пристрастей, утратив.
Тут пан Заглоба замовк, але по хвилі сказав:
— Ох і відлупцював би він мене, Боже милий, попадись я йому в лапи! На ящір шкуру мою виправив би. Ти, мила панно, не знаєш, що я в Галаті уже від турків муки прийняв, тож із мене годі. Більше не хочу і тому не в Лубни, а в Черкаси кваплюся. Щоправда, добре було б у князя сховатися, але якби догнали? Ти чула, мила панно, коли я коней од кілка відв'язував, Богунів пахолок прокинувся? А що як він тривогу підняв? Тоді б вони одразу в погоню кинулися і нас би за годину спіймали — у них там князівські коні свіжі, а я не мав часу вибирати. Він — бестія дика, цей Богун, кажу тобі, мила панно. Він уже так мені остогид, що я волів би радше чорта побачити, аніж його.
— Борони нас Боже попасти йому в руки.
— Він сам себе занапастив. Чигирин усупереч гетьманському наказові покинув, із князем–воєводою руським зчепився. Йому нічого не лишається, як іти до Хмельницького. Та тільки він присмиріє, якщо Хмельницького поб'ють, а це вже могло статися. Жендзян за Кременчугом війська зустрів, які ведуть на Хмеля Барабаш і Кричевський, а, крім того, пан Стефан Потоцький суходолом із гусарами йшов, але Жендзян у Кременчузі десять днів, поки чайку лагодили, просидів, тож, поки він до Чигирина дістався, битва мала вже відбутися. Ми вістей із хвилини на хвилину чекали.
— Отже, Жендзян із Кодака листи привіз? — запитала Гелена.
— Аякже, були листи від пана Скшетуського до княгині й до тебе, але Богун їх перехопив і, про все із них довідавшись, тут же Жендзяна порубав і Курцевичам помститись подався.
— О, нещасний пахолок! Через мене він кров свою пролив!
— Не журися, мила панно. Виживе.
— Коли ж це сталося?
— Учора вранці. Богунові чоловіка вбити — все одно що комусь іншому келих вина випити. А ричав він, коли листи прочитав, так, що увесь Чигирин трясло.
Розмова на хвилю урвалася. Вже майже зовсім розвиднілося. Рожева зоря, облямована ясним золотом, опалами і пурпуром, займалася на східному боці неба. Повітря було свіже, бадьористе, коні почали весело форкати.
— Ну, рушаймо з Богом, мерщій! Коники відпочили, і часу гаяти не можна, — мовив пан Заглоба.
Вони знову пустилися чвалом і летіли без спочинку з півмилі. Зненацька попереду з'явилася якась темна цятка, що наближалася з незвичайною швидкістю.
— Що це може бути? — сказав пан Заглоба. — Помаліше їдь. Це вершник.
І справді, на повному скаку наближався якийсь вершник.
Пригнувшись у сідлі, припавши обличчям до кінської гриви, він шмагав іще нагаєм свого жеребця, котрий і так, здавалося, летів, не торкаючись землі.
— Що це за дідько може бути і чого він так летить? Ох і мчить! — мовив пан Заглоба, дістаючи з кобури при сідлі пістоль, аби про всякий випадок бути готовим.
Тим часом гонець був від них уже кроків за тридцять.
— Стій! — вигукнув пан Заглоба, наводячи пістоль. — Хто ти такий?
Вершник на повному скаку осадив коня і підвівся у сідлі, але, щойно глянувши, крикнув:
— Пан Заглоба!
— Плесневський, слуга чигиринського старости? А ти що тут робиш? Куди так летиш?
— Ваша милость! Повертай і ти за мною. Біда! Гнів Божий! Суд Божий!
— Що сталося? Кажи!
— Чигирин запорожці взяли. Хлопи шляхту ріжуть, суд Божий!
— Во ім'я Отця, і Сина! Що ти кажеш... Хмельницький?
— Пана Потоцького вбито, пана Чарнецького заполонено. Татари йдуть із козаками. Тугай–бей!
— А Барабаш і Кричевський?
— Барабаш загинув, Кричевський перекинувся до Хмельницького. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів, Хмельницький — сьогодні вдень. Сила страшна. Край у вогні, селяни скрізь бунтують, кров ллється! Тікай, ваша милость!
Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рот і був такий ошелешений, що слова не міг вимовити.
— Тікай, ваша милость! — повторив Плесневський.
— Єзус–Мар'я! — застогнав пан Заглоба.
— Єзус–Мар'я! — повторила Гелена і вибухнула плачем.
— Тікайте, бо нема часу.
— Куди? Куди?
— До Лубен.
— А ти туди мчиш?
— Атож. До князя–воєводи.
— От лиха година! — вигукнув пан Заглоба. — А гетьмани ж де?
— Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевно б'ється з ними.
— Кривоніс чи Прямоніс, болячка б його взяла! То нам нема чого їхати?
— До лева у пащу, ваша милость, на згубу лізеш.
— А тебе хто до Лубен послав, пан твій?
— Пан мій попрощався з життям, а мені кум мій, котрий зараз із запорожцями, життя врятував і втекти допоміг. А до Лубен я із власного розуму їду, бо навіть не знаю, де сховатися.
— Обминай Розлоги, бо там Богун. Він теж до бунтівників хоче пристати.
— О Боже! Рятуйте! У Чигирині кажуть, що от–от і на Задніпров'ї чернь підніметься!
— Може й таке бути! Може бути! Їдь же, куди хочеш, де тобі подобається, а мені вже годі про свою шкуру думати.
— Так я і вчиню! — відповів Плесневський і, стьобнувши коня нагаєм, рушив.
— Тільки ж обминай Розлоги! — крикнув йому навздогін пан Заглоба. — А якщо спіткаєш Богуна, не кажи, що мене бачив, чуєш?
— Чую, — відповів Плесневський. — Із Богом!
І помчав, ніби від погоні.
— Ну! — промовив пан Заглоба. — От тобі й маєш! Вивертався я із різних оказій, але в таких іще не бував. Попереду — Хмельницький, позаду — Богун, і якщо це справді так, то я й копійки щербатої не дам ні за свій перед, ні за свій зад, ні за всю свою шкуру. Либонь, я дурницю зробив, що в Лубни з тобою, мила панно, не втік, але про це вже пізно говорити. Тьху! Тьху! Всі мої мізки не варті зараз того, щоб ними чоботи шмарувати. Що ж робити? Куди податися? У всій оцій Речі Посполитій нема, напевно, кутка, де чоловік своєю, не дарованою смертю міг би піти зі світу. Дякую за такі подаруночки — нехай їх інші беруть!
— Ваша милость! — мовила Гелена. — Я знаю, що двоє моїх братів, Юр і Федір, у Золотоноші. Може, від них нам буде якийся порятунок?
— У Золотоноші? Постривай–но, мила панно. Запізнався і я в Чигирині з паном Унежицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна і Чорнобай. Але це звідси далеченько, далі, ніж до Черкас. Що ж робити?.. Якщо більше нема куди, то втікаймо й туди. Але тоді треба з'їхати з битого шляху — степом і лісами пробиратися безпечніше.
