Час погорди - Сапковський Анджей

Ярре… Цікаво, що він зараз робить…

Рушаю, вирішила. Іду на захід, бачу, де заходить сонце, це єдиний певний напрямок. Оскільки я ніколи не блукаю, то завди знаю, у який бік слід йти. Якщо треба буде, буду йти всю ніч. Я відьмачка. Як тільки сили повернуться до мене, буду бігти як на Шляху. Тоді швидко доберусь до краю цієї пуски. Витримаю. Мушу витримати… Ха, Геральт, напевно не раз бував у таких як ця пустелях, хто зна, чи не був у ще гірших.

Іду.

Краєвид не змінився після першої години маршу. Довкола й далі не було нічого, тільки камінь, сіро-червоний, гострий, який обсувався з-під ніг, змушуючи берегтись. Рідкі кущі, сухі і колючі, простягали до неї з западин покручені пагони. Цирі затрималась біля першого зустрінутого куща, сподіваючись, що натрапить на листя чи молоді гілочки, які можна буде висмоктати і з'їсти. Але кущ мав тільки колючі пальці терня. Він був навіть непридатним до того, щоб виламати з нього палицю. Другий і третій кущ були такими самими, наступними вона знехтувала, проминула не затримуючись.

Швидко посутеніло. Сонце опустилося над зубатим, нерівним горизонтом, небо освітилось червоним і пурпуровим. Враз з мороком прийшов холод. Спершу вона його радісно привітала, холод гоїв попечену шкіру. Однак скоро стало ще холодніше, а Цирі почала клацати зубами. Пришвидшила кроки, сподіваючись на те, що швидка хода розігріє її, але зусилля знову пробудило біль у боці і в коліні. Почала спотикатись. На додачу до злого сонце цілком сховалось за горизонтом і миттєво запагувала темрява. Місяць був молодим, а зорі, які вкрили небо, не допомагали. Цирі швидко перестала бачити дорогу перед собою. Вона кілька разів впала, болісно здираючи шкіру з зап'ястків. Двічі натрапила стопою на розколину між каменями, її врятував від перелому чи вивиху ноги виключно завчене відьмацьке уникання від падіння. Зрозуміла, що нічого не вийде. Похід у темряві був неможливим.

Вона сіла на плаский базальтовий блок, відчуваючи знерухомлюючий розпач. Не мала поняття, чи ідучи дотрималась напрямку, вже давно загубила місце, в яке сонце зникло за горизонтом, цілком втратила з очей світіння, яким керувалась під час перших годин після заходу. Довкола вже була тільки оксамитова, непроглядна чорнота. І діймаючий холод. Холод, який паралізував, кусав суглоби, змушувало згорбатитись і втягнути голову в болючі від викривлення плечі. Цирі почала тужити за сонцем, хоч і знала, що разом з його поверненням на її шкіру впаде нестерпна спека, під час якої вона буде нездатна продовжувати марш. Знову відчула, як її горло стискає бажання плачу, як її огорнула хвиля розпачу і безнадії. Але цього разу розпач і безнадія перетворилась у гнів.

— Я не буду плакати! – крикнула в морок. – Я відьмачка! Я… Чародійка.

Цирі підняла руку, притисла долоню до скроні. Сила є всюди. Є у воді, повітрі, в землі…

Вона швидко встала, простягла руку, повільно, невпевнено ступила кілька кроків, гарячково шукаючи джерело. Мала щастя. Майже одразу почула у вухах знайомий шум і пульсування, відчула б'ючу з прихованої у глибинах землі водної жили енергію. Зачерпнула Силу разом з обережним, стриманим вдихом, знаючи, що є ослабленою, а в такому стані навальна втрата кисню мозком могло миттєво позбавити її притомності, зірвати всі зусилля. Енергія поволі наповнила її, принесла знайому, миттєву ейфорію. Легені почали працювати сильніше і швидше. Цирі опанувала пришвидшене дихання – занадто інтенсивне надходження кисню теж могло мати фанальні наслідки.

Вдалося.

Спершу втома, подумала, спершу цей паралізуючий біль у плечах і стегнах. Потім холод. Мушу підвищити температуру тіла…

Поступово пригадала собі жести і закляття. Деякі виконувала і вимовляла надто повільно – раптом її схопив корч і судоми, навальний спазм і запаморочення підтяли їй коліна. Вона сіла на базальтову плиту, заспокоїла тремтячі руки, опанувала рвучке, аритмічне дихання.

Повторила формулу, змушуючи себе до спокою і точності, уваги і повної концентрації волі. І цього разу наслідок був негайним. Потертості на стегнах і шиї огорнуло тепло. Встала, відчуваючи, як зникає втома, а болючі м'язи розслабляються.

— Я чародійка – крикнула вона тріумфально, високо підносячи руку. – Прийди, безсмертне Світло! Я закликаю тебе! Aen'drean va, eveigh Aine!

Невелика тепла куля світла вилетіла з її долоні як метелик, відкидаючи на каміння рухливі мозаїки тіні. Повільно поворушила рукою, стабілізувала кулю, встановила її так, щоб вона висіла перед нею. Це не була найкраща думка – світло засліпило її. Вона спробувала помістити кулю за спиною, але і від цього ефект був кепським – її власна тінь накладалась на дорогу, погіршуючи видимість. Цирі поволі пересунула свілову сферу вбік, повісила її дещо вище правого плеча. Хоч куля очевидно не зверталась до справжньої магічної Aine, дівчинка була нечувано горда зі свого подвигу.

— Ха! – бундючно сказала вона. – Шкода, що Єнніфер цього не бачить!

Вона жваво й енергійно продовжила марш, швидко і впевнено крокуючи, обираючи дорогу у мерехтливому й непевному світлі, яке відкидала куля. Йдучи, вона намагалась пригадати собі інші закляття, але жодне не здавалось їй підходящим, придатним у цій ситуації, а деякі були надто виснажливими, їх трохи боялась, не хотіла вживати без суттєвої потреби. На жаль, вона не знала жодного, яке було б спроможне створити воду чи їжу. Вона знала, що такі існують, але жодного з них не вміла застосовувати.

У світлі магічної сфери до цього мертва пустеля раптом наповнилась життям. З-під ніг Цирі втікали незграбні блискучі жуки і кошлаті павуки. Невеликий рудо-золотий скорпіон, що тяг за собою сегментований хвіст, швидко перебіг їй дорогу, зникнувши в щілині між каменями. Зелена довгохвоста ящірка шмигнула в морок, шелестячи гравієм. Перед нею гасали схожі на великих мишей гризуни, гнучко і високо підскакуючи на задніх ногах. Кілька разів помітила у темряві відблиск очей, а одного разу почула сичання, що заморожувало кров у жилах, яке долинало зі скупчення скель. Якщо спершу вона носилась з прагненням вполювати щось придатне до їжі, сичання цілком знеохотило її до пошуків серед каміння. Вона почала уважніше дивитись під ноги, а перед її очами постали малюнки з книг, які розглядала у Каер Морхені. Гігантський скоріон. Сколопендра. Віхт. Ламія. Крабопаук. Чудовиська, що живуть у пустелях. Вона йшла, полохливо роззираючись і чуйно нашорошивши вуха, стискаючи у спітнілій долоні руків'я кордика.

Через кілька годин світлова куля помутніла, коло світла, яке вона відкидала змаліло, спохмурніло, розмастилось. Цирі, тяжко концентруючись, знову проказала закляття. Куля на кілька секунд запульсувала яснішим світлом, але одразу почервоніла і пригасла знову. Зусилля похитнуло її, вона заточилась, перед її очима затанцювали чорні і червоні плями. Вона тяжко сіла, загримівши гравієм та великими каменюками.

Куля цілком згасла. Цирі вже не пробувала заклинати, виснаження, порожнеча і брак енергії, які вона відчувала в собі, з головою перекреслили шанси на успіх.

Перед нею, далеко на горизонті, вставало неясне світіння. Помилилась дорогою, констатувала вона з жахом. Кружляла…Спершу я йшла на захід, а тепер сонце сходить просто переді мною, а це значить…

Вона відчула зневладнюючу втому і сонливість, яку не відганяв навіть холод, що трусив нею. Не засну, вирішила. Не можна мені засинати… Мепні не можна…

Її пробудив пронизливий холод і зростаючий світанок, опритомнів скручуючий біль у животі, сухе й надокучливе печіння в горлі. Спробувала встати. Не змогла. Болісні і сковані кінцівки відмовлялись служити. Мацаючи довкола долонями, відчула під пальцями вологість.

— Вода… — прохрипіла. – Вода!

Вся трусячись, встала рачки, припала ротом до базальтових плит, гарячково збираючи язиком осілі на гладкій поверхні крапельки, висмоктуючи вологість з заглибин на нерівній поверхні брили. В одній зібралось ледь не пів долоні роси – вона вихлебтала її разом з піском і каміньчиками, не відважуючись сплюнути. Огледілась.

Обережно, щоб не зронити ані краплинки, зібрала язиком блискучі краплі, що висіли на шипах карликового куща, який загадковим чином зумів вирости проміж каменів. На землі лежав її кордик. Не пам'ятала, коли вийняла його зпіхов. Клинок був мутний від осаду роси. Вона скрупульозно і докладно вилизала холодний метал.

Долаючи жорстокий тілесний біль, вона рачки рушила вперед, шукаючи вологість на подальших каменях. Але золотий щит сонця вже вилинула понад кам'янистим горизонтом, заллявши пустелю сліпучим золотим світлом, блискавично висушивши брили. Цирі, яка радісно прийняла тепло, що надходило, однак була свідомою факту, що вже скоро, немилосердно обпечена, затужить за холодом ночі.

Вона обернулась спиною до яскравої кулі. Там де вона світила, був схід. А вона мусили йти на захід. Мусила.

Жар ріс, швидко зростав, скоро став нестерпним. Опівдні ослабла так, що хоч не хоч вона мусила змінити напрям маршу, щоб шукати затінку. Нарешті знайшла укриття: великий, схожий на гриб валун. Вповзла під нього.

І тоді побачила предмет, що лежав поміж каміння. Це була нефритове, вилизане до чиста пуделко від масті до рук.

Вона не знайшла в собі досить сил, щоб плакати.

*******

Голод і спрага перемогли втому і байдужість. Затачуючись продовжила похід. Сонце палило.

Далеко, на горизонті, за мерехтливою запоною жару, побачила щось, що могло бути тільки ланцюгом гір.