Час погорди - Сапковський Анджей

Біля найближчого стовпа, прикручена ланцюгами, стоїть Трісс Мерігольд… Далі Маргарита Лаукс-Антілле… Матінка Неннеке… Ярре… Фабіо Сакс…

Ні. Ні. Ні.

Так, кричить чорноволоса, смерть усім, відплати всім, погордуй ними! Вони всі скривдили тебе, або хотіли тебе скривдити! Може колись захочуть тебе скривдити! Зневаж їх, бо нарешті прийшов час погорди! Погорда, помста і смерть! Смерть всьому світові! Смерть, руйнування і кров!

Кров на твоєму рукаві, кров на твоїй сукенці…

Вони зрадили тебе! Ошукали! Скривдили! Тепер маєш силу, мстися!

Вуста Єнніфер потріскані й розбиті, кровоточать, на її руках і ногах окови, тяжкі ланцюги прикріплені до мокрих і брудних стін льоху. Зібраний довкола ешафоту натовп верещить, поет Жовтець кладе голову на пень, вгорі зблискує вістря катівської сокири. Зібрані під ешафотом вуличники розвивають хустку, щоб спіймати на неї кров… Крик натовпу заглушує удар, від якого трясеться риштування…

Вони зрадили тебе! Збрехали і ошукали! Всі! Ти була для них маріонеткою, була лялькою на паличці! Вони використали тебе! Засудили на голод, на палюче сонце, на спрагу, на поневіряння, на самотність! Прийшов час зневаги і помсти! Ти маєш силу! Хай весь світ тремтись перед тобою! Нехай цілий світ тремтись перед Старшою Кров'ю!

На ешафот вивели відьмаків – Веземіра, Ескеля, Коена, Ламберта. І Геральта… Геральт хитається на ногах, весь у крові…

— Ні!!!

Довкола неї вогонь, за стіною полум'я дике іржання, єдинороги стають дибки, мотаючи головою, б'ють копитами. Їх гриви як розтріпані бойові штандарти, їх роги довгі і гострі, як мечі. Єдинороги є великими, великі як лицарські коні, значно більші від її Коника. Звідки вони тут взялись? Звідки їх тут взялось аж стільки? Полум'я з гарчанням вистрелило вверх. Чорноволоса жінка піднесла рука, на її руках кров. Її волосся розвиває жар.

Гори, гори, Фалько!

— Геть! Відійди! Я не хочу тебе! Не хочу твоєї сили!

Гори, Фалько!

— Не хочу!

Хочеш! Бажаєш! Бажання і хіть нуртують в тобі як полум'я, насолода полонила тебе! Це потуга, це сила, це влада! Це набільша насолода з насолод світу!

Блискавиця. Грім. Вітер. Лопотіння крил та іржання шаліючих довкола вогню єдинорогів.

— Я не хочу тієї сили! Не хочу! Я зрікаюсь її!

Вона не знала, чи це вогонь пригас, чи то їй в очах потемніло. Впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.

*******

Слід позбавити Істоту існування. Не можна дозволити, щоб вона існувала. Істота небезпечна. Підтвердження.

Заперечення. Істота не викликала Силу для себе. Зробила це, щоб врятувати Ihuarraquax. Істота співчуває. Це дзавдяки Істоті Ihuarraquax знову серед нас.

Але істота має Силу. Якщо вона захоче її використати…

Не зможе її використати. Ніколи. Вона зреклась її. Зреклась сили. Цілком. Сила пішла. Це дуже дивно.

Ми ніколи не зрозуміємо Істот.

І не треба їх зрозуміти! Позбавимо Істоту існування. Поки не буде запізно. Підтвердження.

Заперечення. Підемо звідси. Залишмо Істоту. Залишмо її її призначенню.

*******

Вона не знала, як довго лежала на камінні, під ударами дощу, вглядаючись у небо, що змінювало кольори. Поперемінно було темно і світло, холодно і гаряче, а вона лежала, безсила, висушена і порожня, як те падло, той трупик гризуна, висмоктаний і викинений з воронки.

Вона не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого і не відчувала у собі нічого. Не було спраги, голоду, втоми, страху. Зникло все, навіть воля до життя. Була тільки велика, холодна, страшна порожнеча. Відчувала ту порожнечу усім єством, кожною клітиною організму.

Відчувала кров на внутрішній частині стегон. Їй було байдуже. Була порожньою. Втратила все.

Небо змінило кольори. Не ворушилась. Чи мав рух який-небудь сенс у порожнечі?

Не ворушилась, коли довкола забили копита, задзвеніли підкови. Не зреагувала на гучні окрики і вигуки, на гучні звуки, на пирхання коней. Не ворухнулась, коли її вхопила тверда, сильна рука. Піднята, безвладно обвисла. Не зреагувала на шарпання і струси, на гострі, різкі запитання. Вона не розуміла їх і не хотіла розуміти.

Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, що лилась їй на обличчя. Коли їй приклали флягу до вуст, не опиралась. Пила.

Байдуже.

Була байдужою і далі. Її втягнули на луку сідла. Промежина була чутливою і боліла. Вона дрижала. Тож її огорнули ковдрою. Була безвладною і м'якою, впала з рук, тож її прив'язали ременем до вершника, що сидів позаду неї. Вершник смердів потом і сечею. Їй було байдуже до цього.

Довкола були кінні. Багато кінних. Цирі байдуже дивлась на них. Була порожньою, вьтратила все. Ніщо вже не мало значення.

Нічого.

Навіть те, що командуючий кінними лицар мав на шоломі крила хижого птаха.

Коли було підкладено під дрова злочинниці вогонь і коли її огорнуло полум'я, вона почала мерзити зібраних на площі лицарів, баронів, чародіїв і панів райців такими гидкими словами, що всіх охопив страх. Хоч серед великої поляни було відкладено дрова, бо не хотіли, щоб дияволиця вмерла зашвидко і зазнала більших мук від вогню, тепер було наказано швидше докинути сушняку і завершити страту. Але демон ще сидів у цій проклятущій, бо хоч вона вже й гарно шкварчала, не видала криків болю, тільки почала кидати ще страшніші прокльони. "З моєї крові народиться месник – закричала голосно. – З оскверненої Старшої Крові зродится нищитель народів і світів! Він помститься за мої муки! Смерть, смерть і помста вам всім і вашим нащадкам!" Тільки-но вона зуміла прокричати це, як згоріла. Так загинула Фалька, таку понесла кару за пролляту невинну кров.

Родерік де Новембре, Історія світу, том ІІ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Подивіться на неї. Спалена сонцем, покалічена, спустошена. П'є, як губка, а виголодніла, що аж страшно. Скажу вам, вона прийшла зі сходу. Пройшла через Корат. Через Пательню.

— Байки! На Пательні ніхто не виживе. Вона з заходу йшла, з гір, руслом Сухака. Зачепила Корат ледь з краю, та й того було досить. Коли ми її знайшли, вже впала, лежала непритомною.

— На заході пустеля теж тягнеться милями. Звідки тоді вона йшла?

— Не йшла, а їхала. Хто зна, як здалеку. Біля неї були сліди копит. Її кінь мусив звалитись у Сухаку, тому й побита, вся в синцях.

— Цікаво, чому вона така важлива для Нільфгаарду? Коли префект послав нас на пошуки, думали, що зникла якась важлива шляхтянка. А ця? Звичайна курва, спрацьована коняка, до того ж, ніби оніміла. Я ще не знаю, Скомліку, чи ми знайшли те, що треба…

— Вона це. Зазвичай це не так. Зазвичай ми знаходимо їх мертвими.

— Бракувало небагато. Точно, її урятував дощ. Зараза, найстаріші діди не пам'ятають дощу на Пательні. Хмари завжди оминають Корат… Навіть коли у долинах падає, там жодна крапля не падає!

— Гляньте на неї, як вона жере! Ніби тиждень нічого в роті не мала… Гей, ти, посмітюхо! Чи смачна солонина? Хлібчик сухий?

— По ельфійські питай. Чи по нільфгаардськи. Вона по-людськи не розуміє. Це якийсь ельфійський виплодок…

— Це причинна, недотепо. Коли я її зранку саджав на коня, то ніби всаджував дерев'яну ляльку.

— Очей не маєте – блиснув зубами той, якого називали Скомліком, могутній і лисуватий. – Що з вас за Лапачі, якщо ви ще не зрозуміли її! Вона ані дурна, ані не відстала. Тільки вдає. Це дивна і хитра пташка.

— А чому вона така важлива для Нільфгаарду? Обіцяли нагороду, всюди погнали патрулі… Чому?

— Я не знаю цього. А якби її добре запитати… Палицею по хребті запитати… Ха! Ви помітили, як вона дивилась на мене? Все вона розуміє, уважно слухає. Гей, дівко! Я – Скомлік, слідопит, званий Лапачем. А це, поглянь тут, це нагайка, яку називають вудкою! Тобі дорога шкіра на плечах? То негайно говори…

— Досить! Мовчати!

Гучний, різкий, не визнаючий спротиву наказ долинув від другого вогнища, біля якого сидів лицар разом зі своїм зброєносцем.

— Нудьгуєте, Лапачі[39]? – грізно запитав лицар. – Тоді гайда до роботи! Догляньте за кіньми! Промийте збрую і вичистіть зброю! До лісу по дрова! А дівчину не чіпати! Ви зрозуміли, хами?

— Так точно, шляхетний пане Свеерсе. – пробурмотів Скомлік. Його товариші опустили голову.

— До роботи! Виконувати накази!

Лапачі заметушились.

— Нас доля покарала тим засранцем – пробурмотів один. – Це ж саме префект його над нами поставив, лицаря трахнутого…

— Пихатий — пробурмотів стиха другий, крадькома озирнувшись. – А все ж це ми, Лапачі, знайшли дівку… Це наш нюх направив, щоб ми поїхали у русло Сухака.

— Точно. Заслуга наша, а нагороду візьме вельможний, нам хіба який гріш капне… Кине під ноги флорена, маєш, бери, Лапачу, подякуй за панську ласку…

— Закрийтесь – просичав Скомлік – бо ще почує…

Цирі залишилась біля вогнища сама. Лицар і зброєносець допитливо дивились на неї, але не озвались.

Лицар був старшим, але міцним чоловіком з суворим, позначеним шрамами обличчям. Під час їзди увесь час мав на голові шолом з пташиними крилами, але це не були крила, які Цирі бачила у сонних кошмарах, а потім на острові Танедд. Це не був Чорний Лицар з Цинтри. Але це був нільфгаардський лицар. Коли віддавав накази, говорив загальною легко, але з виразним акцентом, схожим до акценту ельфів. Натомість зі своїм зброєносцем, хлопцем не набагато старшим від Цирі, він говорив мовою, близькою до Старшої Мови, але менш співучою, твердішою. Це мала бути нільфгаардська мова. Цирі, що добре знала Старшу Мову, розуміла більшість слів. Але не виказала це. На першому постої, на краю пустелі, яку називали Пательнею або Коратом, нільфгаардський лицар і його зброєносець засипали її питаннями. Тоді вона не відповідала, бо була байдужою, приголомшеною, напівпритомною. Через кілька днів їзди, коли вони виїхали зі скелястих ущелин та з'їхали вниз, у зелені долини, Цирі опритомніла, врешті почала сприймати світ довкола і сонно реагувати. Але вона й далі не відповідала на питання, тож лицар взагалі припинив озиватись до неї. Здавалось, що він не звертає на неї уваги. Нею займались тільки бандюги, які казали називати себе Лапачами. Ці теж пробували її випитувати, були агресивними.

Але нільфгаардець у крилатому шоломі прудко прикликав їх до порядку. Було ясно і очевидно, хто тут є паном, а хто слугою.

Цирі вдавала дурненьку німу, але пильно нашорошила вуха.