Плаха - Айтматов Чингіз
Ну, вип'єш з досади, так теж потім жінка заїсть, і сам не радий. А приплід дай, щоб жодна матка яловою не лишилася, приріст дай, вовну тонкорунну дай, все погрожували синтетику знайти замість руна, тільки де вона, ця синтетика, а як стрижка, то сто контролерів налетять, неначе стерв'ятники, і вимітають дочиста — до останньої шерстинки їм усе віддай. На валюту, мовляв, потрібна тонкорунна вовна... Дуже потрібна, мабуть, їм ота валюта... І все оце як у прірву йде. Пропади воно все пропадом — і вівці, і люди, і все оце життя осоружне...
Такі невеселі думи мучили Базарбая в дорозі. Тому він усю дорогу мовчав, лише зрідка обертався до геологів, які їхали позаду — попереджав, де яка небезпека... Тоскно було на душі. І все через падлюку бабу... От зараза! Обов'язково встряне — обов'язково їй гармидер вчинити треба. Розкричалася і цього разу, та ще при сторонніх. А то ще занудить. І отак усе життя шкереберть іде! Недарма говорили здавна: жінка вночі кішкою леститься, а вдень — змією. Треба ж! Розкричалася! Тобі, к&же, тільки кудись змотатися б, і для чого вони тобі здалися, ці геологи, тут клопотів сила-силенна, вівці почали окочуватися, малеча висить на шиї, старші в інтернаті зовсім хуліганами поставали, а як на канікули приїдуть, їм би все жерти, хоч трісни, та дай, а підмоги від них ніякої, курять, як очманілі, та, напевно, ще й горілку дудлять, кому за ними в інтернаті дивитися, директор — п'яниця, та й удома з кого їм приклад брати? Ти сам тільки норовиш кудись запроторитися, тобі тільки де б випити. Добре, що кінь сам довозить, а то давно одубів би сп'яну десь на дорозі...
Але ж паскуда! Скільки бив-учив, усе життя з синцями ходить, тому й прозвали її Кок Турсун — Сиза Турсун, а притримати язик свій поганий усе розуму бракує.
І цього разу, падлюка, розкричалася при геологах не до шмиги. А скільки ж разів, бувало, душив так, що очі вирячувалися! Згодом давала слово не перечити, та де там! Але він знайшов спосіб заткнути їй пельку. Покликав до оселі неначе для розмови, а як зайшла, притиснув мовчки до стіни, лицем до лиця,— мало богові душу не віддала; отоді він і розгледів у згаслому вже, посинілому, зморщеному обличчі дружини, у потьмянілих від страху очах усю нудьгу і безрадісність прожитих років, невдачі і злість на життя прочитав він у її помертвілому погляді, у беззубому роті, що поповз набік, і гидкий він став самому собі і прошипів грізно:
— У, сука, спробуй у мене бовкни ще, розчавлю, як гниду! — і відкинув убік.
Дружина мовчки підхопила відра і, грюкнувши дверима, пішла у двір. А він перевів подих, вийшов, сів на коня і рушив з геологами в путь...
Добре, що кінь добрий — єдина його відрада, гарний коник, із кіннозаводських, якийсь дивак вибракував його за масть, не розбереш, який він з себе — чи то гнідий, чи то бурий. Та хіба в цьому суть? Баский коник, у горах сам знає, куди ступати, і? головне, витривалий, ну що твій вовк. Увесь час під сідлом, а з тіла не спав. Що й казати, кінь у нього добрий, мабуть, ні в кого із довколишніх чабанів такої конячини не знайдеш, хіба що в Бостона, у цього передовика радгоспного, ну й тип, рідкісний, треба сказати, скнара, все життя чомусь недолюблюють вони одне одного, так-от у нього коник що треба і масті нарядної, золотавий дончак, Донкулюком прозивається. Пощастило Бостону. Пестить коня Бостон, а як же інакше — повинен на коні виглядіти хвацько, тепер у нього дружина молода, вдова Ерназара, того самого, який років зо три тому провалився в тріщину в кризі на перевалі Ала-Монгю та й залишився там...
У горах переважно рухались один за одним і тому мовчали, та й настрій у Базарбая після скандалу з дружиною не викликав бажання погомоніти. Так і їхали. Зима вже кінчалася. Виявляється, на бокогріях — сонячних схилах, що довірливо оголилися від снігу,— трохи пахло вже весною. Тихо і ясно було в той час на землі. На протилежному боці, який перламутрово синів у низовині великого гірського озера, вже високо піднялося над горами полуденне сонце.
Незабаром Базарбай привів геологів у горловину межигір'я — і ось востаннє майнуло перед очима чисте дзеркало Іссик-Кулю, і ось уже виднокіл позаду заховався за горами. Похмуро нависаючи над головою, суцільно вишикувалися скелясті кручі. Навколо камінь, дике безлюддя, і що вони тут вишукуватимуть? — не міг утямити Базарбай, поглядаючи на всі боки. Він поклав собі, що, як тільки доведе геологів на місце, відразу ж повертається. Межигір'я Ачи-Таш не таке довге, як сусіднє, що простяглося паралельно з виходом до приозер'я. Подумки він вирішив, що на зворотному шляху перевалить в Башатське межигір'я. Там шлях додому коротший. Розпрощавшись з геологами, так і зробив, але перед цим, засунувши в кишеню жаданий папірець на двадцять п'ять карбованців, усе-таки докинув слівце:
— Ви ж, друзяки, мужчини неначе,— посміхнувся він, гордовито погладжуючи вуса,— та і я не хлопчак, що ж, мені "їхати від вас із сухим горлом, чи що?
Базарбай і розраховував усього лише на скляночку, а вони розщедрились на півлітру — таку зеленувату пляшечку виробництва місцевого харчопрому. На, візьми, мовляв, випий удома! Від такої несподіваної радості Базарбай умить повеселів. Заметушився, показав, де краще поставити намет, де нарубати колючок для вогнища, довго тряс руки, прощаючись з кожним по черзі, і не став навіть підгодовувати коня вівсом, який прихопив у двох з'єднаних торбинах — курджуні. І так витримає, йому не вперше. Швидко скочив у сідло і рушив у зворотну путь. Як і задумав, незабаром знайшов стежку і, подолавши напівзасніжену гряду, спустився в Башатське межигір'я. Тут, в межигір'ї, по схилах ріс негустий ліс та й світліше було — не так похмуро, як в Ачи-Таш, але, головне, багато текло струмків і джерел, тому це місце й називалося Башатським — Джерельним — межигір'ям.
Пляшечка в кишені дощовика поверх кожуха не давала йому спокою. Він раз у раз гладив її і все примірявся, де, біля якого струмка буде краще зупинитись. Норму він свою знав — половину пляшки міг вжити, запити водою і їхати далі. Для Базарбая в таких випадках головне було якось сісти в сідло, а там кінь надійний, сам довезе. Багатостраждальна Кок Турсун правду говорила, що Базарбая біс під пахву підтримує — жодного разу ще не падав із сідла.
Та ось нарешті приглянувся йому один струмок по дорозі, підмерзлий, який чарівно булькав по камінню під прозорою кромкою крихкого припаю. Місце здалося Базарбаєві зручним. Довкола зарості шелюги й барбарису, і снігу трохи, і коня можна напоїти й підгодувати. Він розгнуздав коня, стягнув курджун з вівсом із сідла, попустив зав'язку і підсунув коневі під морду. Кінь захрумкотів вівсом, зажував, полегшено зітхаючи, прикриваючи очі і немовби струшуючи з себе втому. А Базарбай умостився якомога зручніше на корчі біля води, дістав півлітрівку, милуючись, подивився на світло, але нічого особливого не побачив, хіба що помітив — день уже наближався до кінця, тіні в горах лягали косо, до заходу сонця лишалося трохи більше години, якщо не менше. Та поспішати Базарбаєві було нікуди. Смакуючи наперед знайому отупляючу дію горілки, він, не поспішаючи, відкупорив товстим нігтем півлітру, понюхав, покрутив головою, приклався до пляшки. Зробив гарячково кілька великих обпалюючих ковтків. Потім пригоршнею зачерпнув із струмка води і сьорбнув разом із шматочками льоду. Захрумкотів льодинками,— аж у мозку хрумкіт озвався. Обличчя Базарбая спотворила огидна гримаса, він хмикнув, потім крякнув, заплющив очі, очікуючи, коли дурман ударить в голову. Ждав ту мить, коли весь довколишній світ — гори, скелі — стане хитким, попливе як у тумані, злетить, ждав, коли розпашілій його голові причудяться смутні звуки й шуми, і завмер, замружився, приготувавшись віддатися сп'янінню. І в хвилину розслаблення почув десь поряд нерозбірливе скиглення, немов дитя захникало,— що б це могло бути? Десь там, за заростями барбарису, за завалом каміння, хтось знову задзявкав зовсім як щеня... Базарбай насторожився, ще раз машинально сьорбнув із пляшки, потім поставив її, притуливши до каменя, добре витер губи і підвівся. Ще раз прислухався, напружуючи слух. І зметикував: справді, він не помилився. Якісь звірята подавали голос.
То було вовче лігвище, скиглили вовченята Акбари й Ташчайнара, сумуючи, що довго немає батьків. Після великої втечі із Моюнкумської савани, після вимушеного безплідного року, після пожежі в приалдашських очеретах то був не за сезоном ранній понос — на весну в Акбари народилося четверо щенят.
А Базарбай уже йшов до лігвища, видивляючись лази. Якби Базарбай був тверезий, він, напевно, подумав би спершу, чи варто туди лізти. Та не одразу відшукав він нору в розколині. Виручив досвід — пильно розглядаючи снігову кору, він виявив виразну низочку слідів — ясна річ, додержуючи остороги, вовки ступали по старих слідах. Далі Базарбай знайшов у кущах серед завалів каміння кладовище обгризених напіврозтрощених кісток. Отже, звірі нерідко притягали сюди частину здобичі і, не поспішаючи, доїдали тут. Судячи з кількості маслаків і зчленувань, які залишилися від вовчих трапез, звірі жили тут давно. Тепер відшукати хід у лігвище не становило труднощів. Важко сказати, чому Базарбай не побоявся лізти в розколину, де могли бути й дорослі звірі. Але зголоднілі нетями, весь час скиглячи, видавали себе з головою і немовби кликали до себе.
Знали б сисунці, що не від гарного життя Акбара пішла цього разу на полювання з Ташчайнаром — для вовків настали важкі передвесняні дні, коли вся живність змізерніла, коли найслабкіші дикі кози й архари в околицях були вже винищені, коли в очікуванні приплоду козячі табуни пішли на важкодоступні скелі, а свійські отари з тієї ж причини утримувалися тепер тільки в закритих кошарах. У цих умовах годувати виводок, який постійно підсисав молоко, було не дуже легко. Акбара схудла, стала не схожа сама на себе — головаста, цибаста, соски пообвисали. Вовки загалом винятково витривалі звірі — можуть кілька днів підряд обходитися без їжі, але вовчиця-годувальниця не може так обмежувати себе. Життя змушувало Акбару ризикувати — іти на велике полювання, але коли б їй судилося загинути, загинули б і її сисунці.
Ташчайнар, як завжди, біг слідом за нею.
