Плаха - Айтматов Чингіз

І коливалося в повітрі густе надсадне харчання. Вони від'їхали подалі, щоб залишити Авдія на ніч на самоті,— хотіли провчити його: нехай відчуває, що він без них, тоді вже напевно зречеться Бога і схилиться перед силою...

Таке покарання Авдієві вигадав колишній артист Гам-лет-Галкін після того, як ще й ще приклався до горла пляшки, коли пив горілку, як позбавлену смаку мертву воду. Цю ідею Гамлет-Галкін висловив, бажаючи догодити Оберу-Кандалову,— нехай, мовляв, боголюбець набереться страху. Нехай подумає: мовляв, повісили-прив'язали і поїхали назовсім. Йому б навздогін кинутися, та ба!

Вранці, коли вже почало світати, вовки обережно наблизилися до місця свого колишнього лігвища. Попереду йшла Акбара, за ніч її боки запали, провалилися, за нею похмуро кульгав головастий Ташчайнар. На старому місці було пусто, люди за ніч кудись зникли. Та звірі ступали по цій землі, якщо можна вжити таке порівняня, як по мінному полю, з надзвичайною обережністю. На кожному кроці вони натикалися на щось вороже, чуже: згаслий вогонь, порожні банки, бите скло, гострий запах гуми і заліза, що застряв у коліях, залишених грузовиком, і повсюди все ще розточували сивушний сморід порожні пляшки. Збираючись назавжди покинути це запаскуджене місце, вовки рушили краєм видолинка, і раптом Акбара різко відсахнулася і завмерла на місці як укопана — людина! За два кроки від неї на саксаулі, розметавши руки і звісивши набік голову, висіла людина. Акбара кинулася в кущі, слідом за нею Ташчайнар. Людина на дереві не ворушилася... Вітерець посвистував між гілками, ворушив волосся на її білому лобі. Акбара притислася до землі, напружилася, приготувалася до стрибка. Перед нею була людина, істота, страшніше від якої нічого немає, винуватець їхніх вовчих бід, непримиримий ворог. Наливаючись страхітливою люттю, Акбара трохи подалася назад, щоб зметнутися вгору й кинутись у ривку на людину, загнати ікла в її горло. І в ту фатальну мить вовчиця раптом упізнала цю людину. Але де вона її бачила? Та це ж той самісінький дивак, з яким вона вже зустрічалася влітку, коли вони всім виводком вийшли подихати запашними травами. І пригадалися Акбарі у ту мить і літній день, і те, як гралися її вовченята з цією людиною, і те, як пощадила вона її і перескочила через неї, коли вона зі страху присіла на землю, закриваючи руками голову. Пригадався приголомшений вираз її зляканих очей і те, як вона, голошкіра і беззахисна, кинулася геть...

Тепер ця людина дивно висіла на низькорослому саксаулі, немов птах, що застряв у гіллі, і незрозуміло було вовчиці, жива вона чи мертва. Людина не ворушилася, не подавала жодного звуку, голова її звісилася набік, і з куточка рота сочилася тоненька цівочка крові. Ташчайнар намірився було кинутись на завислу людину, але Акбара відштовхнула його. І, наблизившись, пильно придивилася до розіп'ятого і тихо заскиглила: адже всі ті, торішні її вовченята, загинули. І все життя в Моюнкумах пішло круговерть. І не було їй перед ким лити сльози... Ця людина нічим не могла їй допомогти, кінець її був уже близький, але тепло життя ще зберігалося в ній. Людина через силу трохи розплющила очі і тихо прошепотіла, звертаючись до вовчиці, що скавучала:

— Ти прийшла...— І голова нещасного безвільно впала на груди.

То були його останні слова.

У цю хвилину долинув шум мотора — у степу показався грузовик військового зразка. Машина насувалася, вона збільшувалась і тьмяно блискала обтічними стеклами кабіни. Це поверталися на місце злочину обер-кандаловці...

І вовки не затримуючись потрюхикали далі, і пішли, і пішли, все більше піддаючи ходу. Бігли не оглядаючись — моюнкумські вовки залишали Моюнкуми, велику савану, назавжди...

* * *

Цілий рік Акбара і Ташчайнар провели в цриалдашських очеретах. Там народився в них найбільший виводок — п'ятеро вовченят, ось який був понос! Вовченята вже підростали, коли звірів знову настигло нещастя — загорівся очерет. У цих місцях будувалися під'їзні шляхи до відкритої гірничорудної розробки — виникла необхідність випалити очерет. І на багатьох сотнях і тисячах гектарів навколо озера Алдаш було піддано знищенню древню рослину. Після війни в цих місцях відкрили крупні поклади рідкісної сировини. Ось і розгорталася в степу ще одна чергова гігантська безіменна поштова скринька. А що в такому разі очерет, коли загибель самого озера, нехай і унікального, нікого не зупинить, якщо йдеться про дефіцитну сировину. Заради цього можна випотрошити земну кулю, як гарбуз.

Спочатку над очеретяними джунглями літали на бриючому польоті літаки, розбризкуючи з повітря якусь пальну суміш, щоб очерет у потрібну мить враз спалахнув полум'ям.

Пожежі дали старт серед ночі. Оброблений займистою речовиною, очерет спалахував як порох, у багато разів сильніше і могутніше, ніж густий ліс. Полум'я шугало до небес,

і дим застеляв степ так, як туман застеляє землю в зимову пору.

Ще тільки понесло горілим від вогню, який спалахнув у різних кінцях, як вовки заметалися в очереті, намагаючись порятувати вовченят. Перетягали їх у зубах то в одне, то в інше місце. І настав кінець світу в приалдашських заростях. Птахи літали над озером хмарою, сповнюючи степ на багато верст довкола пронизливими зойками. Все, що віками жило тут, від кабанів до змій, піддалося страшній паніці — в очеретяних хащах безпомічно метались усі тварини. Така ж доля спіткала і вовків: вогонь обступив їх з усіх боків, врятуватися можна було тільки вплав. І, кинувши трьох вовченят у вогні, Акбара і Ташчайнар, тримаючи двох інших у зубах, спробували врятувати їх плавом через затоку. Коли нарешті вовки вибралися на протилежний берег, виявилось, що обоє щенят, як не намагалися вовки тримати їх якомога вище, захлинулися.

І знову Акбарі й Ташчайнару довелося тікати в нові краї. Цього разу їхній шлях лежав у гори. Інстинкт підказував вовкам, що гори тепер єдине місце на землі, де вони зможуть вижити.

Вовки йшли довго, залишивши позаду рукотворні пожежі, що димом запинали горизонт. Ішли через Курдайське нагір'я, кілька разів їм довелося перебиратись уночі через великі автотраси, якими мчали машини з палаючими фарами, і нічого страшнішого від цих вогнів, що бігли невтримно швидко, не було в "їхньому поході. Після Курдаю вовча пара перейшла в Ак-Тюзські гори, але тут їм видалося не зовсім безпечно, і вони вирішили піти ще далі. Подолавши Ак-Тюзський перевал, вовки потрапили в Приіссиккульську улоговину. Далі йти було нікуди. Попереду лежало море...

І тут Акбара й Ташчайнар ще раз заново розпочали своє життя...

І знову народилися вовченята — цього разу з'явилися на світ четверо малят.

То була остання, відчайдушна спроба продовжити свій

рід.

І там, на Іссик-Кулі, завершилася страшною трагедією ця історія вовків...

Частина третя

I

Люди шукають долю, а доля — людей... І котиться життя по тому колу... І коли правда, що доля завжди норовить влучити в свою ціль, то так воно сталося і цього разу. Все відбулося на рідкість просто і тому невідворотно, як фатум...

Треба ж було Базарбаю Нойгутову підрядитись того дня до геологів провідником. Базарбай ні сном ні духом не знав, що геологам буде потрібний проводжатий, геологи самі його розшукали, самі запропонували.

Дісталися вони сюди, в Таман, тракторною колією, по якій підвозять корм вівцям.

— Чому це місце називається Таман? — запитав один із них.

— А що?

— Та так.

— Таман — це підошва. Бачиш, ось підошва чобота. А тут підошва гір, тому й називається Таман.

— Он воно що! Значить, звідси і Тамань, і знаменита Таманська дивізія!

— Цього не скажу, браток! Про те генерали знають. А наше діло, сам розумієш, пастуше.

Та от дісталися геологи до Тамана, а далі, кажуть, шлях їм відомий тільки по карті, тому краще буде, якщо їх проведе в горах хтось із місцевих. Чому б і ні! Тим більше не безкоштовно. Скільки там діла — провести чотирьох чолов'яг із в'юками в ущелину Ачи-Таш, там вони, геологи ці, начебто проби якісь братимуть, звичайно, на золото — вони тільки золото й шукають. А якщо знайдуть, то великі преміальні за те одержують. Ну це, припустимо, їхній клопіт, а самому Базарбаю треба було на вечір повернутися в таманську кошару, де він зимував зі своєю отарою. Та й усе.

А хлопці виявилися щодо грошей зовсім не тямовиті, дарма що міські, і варто було Базарбаю затятися: ніколи, мовляв, мені в проводжатих ходити, того й гляди начальство радгоспне нагряне, вам що, а з мене спитають, де, скажуть, старший чабан Базарбай Нойгутов, чому відлучається, коли окітна кампанія на носі, хто тоді відповідатиме? — отоді братці відразу й накинули, пообіцяли четвертак.

Ото дурні! А чого з ними цяцькатися — гроші казенні, казна не збідніє. Самі, либонь, так і норовлять взяти грошву, що погано лежить. Тож нехай платять. А Базарбаю провести геологів до місця — раз плюнути: сів верхи та й поїхав. Він і так мало не через день мотається у своїх і потрібних і непотрібних справах, особливо якщо де весілля або поминки, де випивкою пахне. А коли по зарплатню в радгоспну контору їде, вся бригада: і пастух, і двоє підпасичів, і нічник, і особливо жінка (вона теж значиться в робітниках), а в час розплоду і помічники-сакманники — всі переживають.

Приїздить Базарбай уночі п'яний як чіп, на коні ледь тримається, а гроші ж людям везе. І, либонь, жінка-падлюка поскаржилась директору радгоспу: ось уже місяців зо три касир Боронбай сам привозить у кошару получку. Говорить, за законом належить, щоб кожен особисто розписувався у відомості. Ну й нехай його їздить, якщо охота...

А тут четвертак, вважай, задурно сам у кишеню лізе. Щоправда, стежка в Ачи-Таш кам'яниста, а де й така стрімка, що аж дух перехоплює, недовго і в'язи скрутити,— ну що ж, гори на те й гори, це тобі не по стадіону бігати колами, та ще медаль за це на шию. А чого дивуватися — справедливості як не було в світі ніякої, так і немає — ти тут взимку і влітку в горах, ні тобі асфальту, ні тобі водопроводу, ні світла електричного, ось і живи як хочеш, ходи цілий рік за вівцями по смердючому назьму, а там спритник такий у тапочках білих пробіжить швиденько по стадіону або гол заб'є у ворота — і самому задоволення, і народ на стадіоні з глузду сходить від радощів, і слава тому спритнику, і в газетах скрізь і всюди пишуть, а хто спину гне з ранку до вечора, без вихідних, без відпусток, тому ледве на прокорм вистачає.