Плаха - Айтматов Чингіз
Я йому в пельку заллю, а не питиме — приб'ю, як собаку.
Краї склянки, що хруснула в руці Мишаша, порізали Авдієві обличчя. Захлинувшись горілкою і власною кров'ю, Авдій вивернувся, став відбиватися руками й ногами від Мишаша і Кепи.
— Хлопці, облиште, бог з ним, нехай не п'є, самі вип'ємо! — жалісливо скімлив Гамлет-Галкін, бігаючи навколо тих, що билися. Абориген-Узюкбай шмигнув за ріг машини і злякано виглядав звідти, не знаючи, як бути: чи то залишитися на місці — горілки он скільки ще недопили,— чи то бігти від лиха подалі... І тільки Обер-Кандалов, поважно сидячи на своєму ящику, як на троні, ніби за цирковою виставою стежив.
Гамлет-Галкін підскочив до Обера:
— Зупини їх, Обере, дорогий, адже вб'ють — під суд підемо!
— Під суд! — бундючно хмикнув Обер.— Який ще тобі суд у Моюнкумах? Я тут суд! Спробуй потім доведи, що і як. Та, може, його вовки розтерзали. Хто бачив, хто доведе?
Авдій втратив свідомість, упав їм під ноги, і вони заходились бити його чобітьми. Остання думка Авдія була про Інгу: як складеться її доля, адже ніхто і ніколи не зможе любити її так, як він.
Він уже не чув нічого, в очах у нього потемніло, і йому чомусь привиділась сіра вовчиця. Та сама, яка того спекотного літа перестрибнула через нього у конопляному степу...
— Порятуй мене, вовчице,— раптом вирвалось в Авдія. Він немовби інтуїтивно відчув, що вовки, Акбара і Ташчайнар, зараз наближаються до свого лігвища, яке тієї ночі зайняли люди. Звірів тягло до звичної ночівлі, ось чому вони повернулися, сподіваючись, очевидно, що люди вже полишили їхній видолинок і подалися кудись далі...
Але громада грузовика, як і раніше, застрашливо темніла на тому ж місці — звідти долинали крики, вовтуження, звук тупих ударів...
І знову вовкам довелося повернути в степ. Змучені, неприкаяні, вони чвалали навмання, куди очі дивились... Не було їм життя від людей ні вдень ні вночі... І поволі брели вони, і місяць освітлював їхні темні силуети з підібраними хвостами...
А суд, вірніше самосуд, тривав... П'яні в дим облавники не помічали, що підсудний Авдій Калістратов, коли його черговий раз збивали з ніг кулаками, майже не намагався підводитись.
— Ану, вставай, попівська мордо,— підганяли його сильними штурханами і матюками то Мишаш, то Кепа, але Авдій лише тихо стогнав. Озвірілий Обер-Кандалов схопив обвислого, як мішок, Авдія, підняв над землею і, тримаючи за комір, почав вичитувати, ще більше шаленіючи від своїх слів:
— То ти нас, сволото, Богом вирішив залякати, страху на нас нагнати, очі нам Богом колоти захотів, гад ти такий! Нас Богом не залякаєш — не на тих натрапив, сука. А сам ти хто? Ми тут завдання державне виконуємо, а ти проти плану, сука, проти області, отже, ти — сволото, ворог народу, ворог народу і держави. А таким ворогам, шкідникам і диверсантам немає місця на землі! Це ще Сталін сказав: "Хто не з нами, той проти нас". Ворогів народу треба винищувати під корінь! Ніяких попусків! Якщо ворог не здається, його знищують до такої-то матері. А в армії за таку агітацію дають вишку — і край! Щоб чисто було на нашій землі від усілякої погані. А ти, пацюк церковний, чим займався? Саботажем! Зривав завдання! Під монастир хотів нас підвести. Та я тебе придушу, виродка, як ворога народу, і мені тільки спасибі скажуть, бо ти агент імперіалізму, гад! Думаєш, Сталіна немає, то управи на тебе не знайдеться? Ти, тварюка попівська, ставай зараз же на коліна. Я нині твоя влада — зречися Бога свого, а інакше кінець тобі, сволота такенна!
Авдій не втримався на колінах, упав. Його підняли.
— Відповідай, гад! — горлав Обер-Кандалов.— Зречися Бога! Скажи, що Бога немає!
— Є Бог! — кволо простогнав Авдій.
— Он воно як! — як ошпарений закричав Мишаш.— Я ж казав, бля, ти йому одне, а він тобі, щоб відомстити, інше!
Задихнувшись від люті, Обер-Кандалов знову затряс Авдія за комір.
— Знай, боголюбцю, ми зараз тобі влаштуємо такий концерт, вік не забудеш! Ану, тягніть його он на те дерево, підвісимо його, підвісимо гада! — кричав Обер-Кандалов.— А під ногами багаттячко розведемо. Нехай підсмажиться!
І Авдія дружно потягли до кострубатого саксаулу, який розрісся на краю видолинка.
— Мотузки тягни! — наказав Обер-Кандалов Кепі. Той кинувся до кабіни.
— Ей, ви там! Узюкбай, господар. країни, мать твою перетак, і ти, як тебе там, артист гів...ний, ви чого осторонь стоїте, а? Ану налітай, навалюйся! Коли ні, то й нюхнути горілки не дам! — настрахав Обер-Кандалов жалюгідних п'яничок, і ті стрімголов кинулися підвішувати нещасного Авдія.
Хуліганська затія раптом набрала зловісного смислу. Дурний фарс загрожував обернутися судом лінча.
— Одне, бля, погано — хреста і цвяхів не вистачає в цьому жалюгідному степу! От, бля, лихо,— журився Мишаш, з тріском обламуючи сучки саксаулу.— Ото було б діло! Розіп'яти б його!
— А ні хрена, ми його мотузками прикрутимо! Не гірше, ніж на цвяхах, висітиме! — знайшов вихід із становища Обер-Кандалов.— Розтягнемо за руки і за ноги, як жабу, та так прикрутимо, що не ворухнеться! Нехай повисить до ранку, нехай подумає, є Бог чи нема! Я з ним такий виховний захід проведу — до смерті запам'ятає, зараза попівська, де раки зимують! Я і не таких в армії дресирував! Ану навалися, хлопці, ану хапай його! Піднімай он на ту гілку, та вище! Крути руку сюди, ногу туди!
Все відбулося дуже швидко, оскільки Авдій уже не міг чинити опору. Прив'язаний до кострубатого саксаулу, прикручений мотузками за руки і ноги, він завис, як оббілована шкура, яку вивісили для просушування. Авдій ще чув лайку і голоси, але вже немовби здалеку. Страждання забирали всі його сили. У животі, з того бокуде печінка, нестерпно пекло, у попереку неначе щось лопнуло чи обірвалось — такий був там біль. Сили поволі лишали Авдія. І те, що п'яні мучителі марно намагалися розвести вогонь у нього під
ногами, його вже не турбувало. Все стало йому байдуже. З вогнищем, одначе, не ладилося, вогкі від снігу, що випав напередодні, трава і гілки не хотіли горіти... А хлюпнути бензину нікому не прийшло в голову. їм вистачило й того, що Авдій Калістратов висів, як опудало на городі. Вигляд його, що нагадував чи то повішеного, чи то розіп'ятого, дуже всіх потішив і розбурхав. Особливо запалився Обер-Кандалов. Йому марилися картини масштабніші і захоплюючіші — що там один повішений у степу!
— Так буде з кожним — зарубайте це на носі! — погрожував він, окинувши поілядом прив'язаного до саксаулу Авдія.— Я б кожного хто не з нами, підвісив, та так, щоб одразу язик набік. Усіх би перевішав, усіх, хто проти нас, і однією низкою всю земну кулю, як обручем, охопив би, і тоді б уже ніхто жодному нашому слову не заперечив, і всі були б як шовкові... Ану, гайда, комісари, хильнемо ще разок, де наше не пропадало...
Підтакуючи Оберу, вони гамірно рушили до машини, а Обер затягнув, очевидно, одному йому відому пісню:
Ми натягнем галіфе, збоку кобура, Раз-два, раз-два...
Розпашілі дружки "комісари" підхопили: "Раз-два, раз-два",— і, пустивши по колу ще дві півлітрівки, розпили їх із горла.
Через якийсь час машина, блиснувши фарами, завелася, розвернулася і поволі поповзла степом геть. І зімкнулась пітьма. І все стихло довкола. І лишився Авдій, прив'язаний до дерева, один у всьому світі. У грудях пекло, відбиті нутрощі терзав нестерпний, запаморочливий біль... І щезала свідомість, як острівець, що осідав ггід воду при повені.
"Мій острівець на Оці... Хто ж порятує тебе, Вчителю?" — спалахнула іскрою і згасла його остання думка...
То підступали останні води життя...
І примарилася його згасаючому погляду велика вода, нескінченний суцільний водяний простір без кінця і краю. Вода безшумно вирувала, і по ній котилися безшумні білі хвилі, як поземка по полю, невідомо звідки і невідомо куди. Але на самому ледь помітному краю того беззвучного моря невиразно вгадувалася над водою постать людини, і Авдій упізнав ту людину — то був батько його, диякон Калістратов. І раптом почувся Авдієві його власний дитячий голос — голос проказував батькові його улюблену молитву про затоплений корабель, як тоді вдома в дитинстві, стоячи біля старого піаніно, але тільки тепер відстань між ними була величезна, і дитячий голос дзвінко і натхненно лунав над світовим простором:
"Ще тільки світає на небі, і доки світ спить...
...Ти, Співчуваючий, Благословенний, Справедливий, прости мене, що докучаю тобі зверненнями невідступними. В мольбі моїй користолюбства немає — я не прошу і дещиці благ земних і не молю про продовження днів своїх. Лише про спасіння душ людських благати не перестану. Ти, Все-прощаючий, не полишай у невіданні нас, не дозволяй нам виправдань шукати собі в зімкненості добра і зла на світі. Прозріння пошли людському роду. А про себе не смію розімкнути вуста. Я не страшусь як належне прийняти будь-який кінець — чи горіти мені в геєні, чи вступити в царство, якому немає кінця. Той жереб наш Тобі визначати, Творець Невидимий і Неосяжний...
Прошу лише про одне, немає вищої просьби в мене...
Прошу лише про одне, яви таке чудо: нехай той корабель пливе все тим же курсом попереднім із дня на день, із ночі в ніч, доки день і ніч змінюються визначеним Тобою порядком у космічному обертанні Землі. Нехай він пливе, корабель той, з вахтою незмінною, з назавжди зачохленими стволами із океану в океан, і щоб хвилі билися об корму і було чути нестихаючий могутній стогін і гуркіт їх. Нехай бризки ркеану обдають його дощем свистячим, нехай дихає він тією вологою гіркою і летючою. Нехай чує він скрипіння палуби, гудіння машин із трюму і крики чайок, що з погожим вітром слідують за кораблем. І нехай корабель тримає путь у світлий град на далекому океанському березі, хоча причалити до нього довіку не дано... Амінь..."
Толос його поступово стихав, все більше віддалявся... І чув Авдій свій плач над океаном...
І цілу ніч у тиші над безмежною Моюнкумською саваною на повну силу лилося яскраве, сліпуче місячне світло, висвічуючи розіп'яту на саксаулі закляклу людську фігуру. Фігура чимось нагадувала великого птаха з розпростертими крилами, що поривався вгору, та його підбили й кинули на гілля.
А кілометра за півтора від цього місця стояв у степу той самий військового зразка грузовик, укритий брезентом, у якому, вчинивши свою чорну справу, спали покотом на тушах сайгаків, у сивушній блювотині, що її виригнули уві сні, обер-кандаловці.
