Плаха - Айтматов Чингіз

А всі інші житейські проблеми напрочуд раптово втратили своє значення і здаються мені зовсім не суттєвими..."

* * *

Уже збігав липень і наставав деньу коли я вийшов із редакції газети пригніченим. Я був дуже засмучений, бо редактор раптом змінив думку щодо моїх степових нарисів. Та й мої товариші в редакції, які надихали мене на поїздку за ударним матеріалом, тепер теж поводилися якось дивно, неначе вони в чомусь завинили переді мною.

А на мене це лягло важким тягарем. Коли я усвідомлюю, що люди почувають якусь провину переді мною, мені дуже болісно, так і хочеться швидше звільнити їх від докорів сумління, щоб ніщо не пригнічувало їх при моїй появі. Бо тоді я сам почуваю себе винним у їхніх гріхах...

Залишаючи редакцію, я дав собі слово більше не приходити сюди і не муляти нікому очей — нехай самі запрошують, коли знадоблюся. А якщо не знадоблюся, нічого не поробиш. Буду знати, що нічого не вийшло і нема на що сподіватися.

Я йшов бульваром цієї найпрекраснішої пори російського літа, і ніщо не радувало мене. Скільки сил і наполегливості я доклав, щоб написати свої степові нариси, щоб висловити в них мій громадянський біль, я писав їх як одкровення і сповідь, але тут спливли якісь міркування про престиж країни (подумати тільки, заради чого ми творимо таємниці від самих себе?), які загрожують поховати навіки мої, таким трудом видобуті нариси. Передати не можу, як це образливо. І що найдивніше — редактор дозволив собі сказати:

— А втім, треба подумати, можливо, варто викласти все це в доповідній записці у вищестоящі інстанції. Для прийняття відповідних заходів.

Еге ж, саме так і сказав.

А я не стерпів і заперечив йому:

— Доки ми будемо запевняти, що навіть катастрофи у нас найкращі?

— До чого тут катастрофи? — спохмурнів редактор.

— А до того, що наркоманія — це соціальна катастрофа.

З тим я й пішов. І єдине, що полегшувало моє існування,— це були листи Інги які я перечитував щоразу, як тільки в мене щеміло серце від спогадів про неї. Є, безумовно, є на світі телепатія — інакше чим пояснити, що її листи передрікали те, про що я думав, те, чого боліла моя душа, те, що над усе хвилювало і тривожило мене. Ці листи все більше живили мої надії і вселяли в мене впевненість: ні, доля не зрадила мене і далебі не насміялася наді мною, адже сучасним молодим жінкам подобаються зовсім не такі, як я,— невдаха, семінарист, з архаїчною церковною уявою про моральні цінності. Адже як я програвав порівняно з суперменами-молодиками. І, однак, у листах Інги я знаходив стільки довір'я, не побоюся сказати, поваги і, найголовніше, недвозначного відвітного почуття, що це окрилювало мене і возвеличувало у власних очах. Яке щастя, що зустрілася мені саме вона, моя Інга! І чи не в тому магія любові — у взаємному потягу одне до одного...

Нас поки що не торкались ніякі житейські проблеми. І тим більше радувало мене те, що вони є і що їх треба вирішувати. Мені необхідно було знайти постійне робоче заняття, яке давало б гарантований заробіток. Поки що я жив з продажу батьківських старовинних книг, що дуже пригнічувало мене. Я подумував про те, щоб поїхати до Інги в Азію, оселитися там, влаштуватися на роботу і бути поруч з нею. Я ладен був зголоситися підсобником у її експедицію і робити все, що необхідно, аби вона успішно проводила свої дослідження. Адже дослідження ці були віднині небайдужі для мене. В них з'єдналися наші спільні інтереси: я намагався викоренити наркоманію шляхом моральних зусиль, вона прагнула вирішити це завдання з іншого боку — науковим шляхом. І дуже приваблював мене її ентузіазм. Адже не можна було сказати, що її робота належала до модних, особливо престижних напрямків чи явно обіцяла швидку службову кар'єру. Без перебільшень, Інга була мало не єдиною людиною, яка займалася питанням знищення дикорослих конопель — анаші всерйоз, як науковою проблемою. Неабияку роль у виборі напрямку її роботи, як на мою думку, відіграло й те, що вона була місцевою, джамбульською жителькою і навчалась знову ж таки в Ташкенті, і все це, разом узяте, не могло, звичайно, не вплинути на формування її інтересів.

В Інги були і свої складності в житті. З колишнім чоловіком, військовим льотчиком, вони не жили вже майже три роки. Розійшлися, коли в них народився син. Тепер, здається, льотчик збирався одружитися з іншою. Саме тому їм і треба було зустрітися востаннє, щоб поставити крапки над "і" передусім стосовно їхнього сина. Ігорок перебував у бабусі й дідуся в Джамбулі, в лікарській сім'ї, але Інга дуже хотіла, щоб хлопчик проживав з нею. І коли вона написала мені в листі, що сподівається восени взяти синочка з собою в Жалпак-Саз — їй обіцяли місце в дитсадку залізничників, я від щирого серця порадів за неї і відповів, що вона може в усьому повністю покладатися на мене.

І тоді вона написала мені, що їй дуже хотілося б восени під час відпустки поїхати разом зі мною в Джамбул побачитися з синочком та її батьками. Чи ж треба говорити, як зворушив мене цей її план спільної поїздки. І я відповів, що готовий у будь-яку хвилину приїхати до неї і бути в її розпорядженні і що взагалі у всьому своєму житті я хотів би керуватися нашими спільними, і перш за все її, інтересами, що, мовляв, щастя своє я бачу в тому, щоб бути їй корисним і потрібним.

Все йшло до того, що восени ми мали визначити свою долю. Я жив цим. І дуже, дуже хвилювався, роздумуючи, як ми поїдемо в Джамбул до Ігорка та Інжиних батьків. Адже від цієї поїздки дуже багато залежало. Та на неї потрібні були якісь кошти. Один проїзд чого вартий. Тож я при цьому і розраховував на серію своїх моюнкумських нарисів, але, на жаль, усе зірвалося, і не з моєї вини. Тоді я підрядився тимчасово працювати нічним коректором в обласній друкарні, і це давало мені невеликий заробіток...

Та ось настав день, коли я одержав листа від Інги, де вона запитувала, чи зміг би я приїхати в Жалпак-Саз в останні дні жовтня — тоді у листопаді на свята ми разом вирушили б у Джамбул...

Я мчав на міський телеграф як навіжений, щоб послати їй телеграму... Треба було якомога швидше продати книжки і на ці гроші вирядитись у дорогу.

V

Обер-Кандалов надибав Авдія Калістратова на вокзалі, коли видивлявся собі команду для поїздки на облаву в Моюнкуми.

Хто б не доручив це діло Оберу-Кандалову, він дивився в корінь: Кандалов — бувалий чоловік, який подвизався на посаді коменданта при залізничній пожежній охороні, у минулому військовий, причому із штрафбату (а це чогось варто!), мав якнайкращі дані для ватага екстреної операції в степу. До речі, у Кандалова при цьому були і свої делікатні міркування. Він розраховував, що, зробивши послугу облуправлінню з виконанням плану м'ясоздачі, таким чином реабілітує себе і при клопотанні потрібних обласних інстанцій відновиться в партії. Адже виключили його не за якісь там розкрадання чи грубі зловживання, а всього-на-всього за дуже рідкісну справу і, головне, таку, що абсолютно не завдає ніяких збитків державі, як мужолозтво у штрафбатівських казармах, до якого він змушував солдат, використовуючи службове становище. Ну, був такий гріх, ну, приневолював він, старшина-надстроковик, деяких ідейно сумнівних осіб, особливо сектантів різних та наркоманів, то чого ж їх жаліти? І скільки можна за це карати? Досить того, що від нього пішла дружина і що він став пити гірку, хоча, до речі, і раніше не був непитущим. А втім, якщо розібратися, він дуже потрібний чоловік. Ось щойно доручили серйозну справу, то він миттю збив групу. Пішов глибокої ночі на вокзал, придивився до людей, призвичаєним оком виявив, хто пригнічений нуждою і погодиться податися з ним у Моюнкуми, щоб добре і швидко заробити. Так він натрапив і на Авдія Калістратова.

Авдія змусила прийняти пропозицію Кандалова не тільки нужда: сталося дещо зовсім непередбачене і тривожне для нього — він не застав Інгу Федорівну в Жалпак-Сазі, хоча прибув за її листом,— він упав у розпач, хоча й не ясно було, чи варто так переживати. Летів літаком, а для цього треба було приїхати до Москви, в Москві цілий день діставав квиток, із Алма-Ати добирався поїздом. Домчав, можна сказати, за кілька днів, а коли нарешті дістався до будиночка у дворі лабораторії поблизу лікарні, то побачив його замкненим, а в щілині замка записку від Інги Федорівни. В цій записці вона просила одержати від неї лист до запитання на привокзальній пошті. Авдій, природно, кинувся на пошту. Листа йому одразу видали. Він із завмиранням серця зайшов у скверик і тут, сидячи на лавці, прочитав:

"Авдію, рідний мій, прости. Коли б я знала, що вийде така неув'язка, я дала б тобі знати, щоб ти поки що не виїжджав. Боюсь, що моя телеграма тебе не застала і ти вже в дорозі. Діло в тому, що у Джамбул несподівано прибув мій колишній чоловік, аби затіяти судову справу з приводу нашого Ігорка. Я змушена негайно виїхати у Джамбул. Можливо, я чимось спровокувала його на цей приїзд: я йому відверто написала, що збираюся розпочати нове життя з людиною, яка мене глибоко зацікавила. Я мала поставити його до відома, оскільки у нас син.

Вибач ще раз, мій коханий, що так сталося. Можливо, воно й на краще: все одно рано чи пізно довелося б вирішувати це питання. То вже краще з самого початку покінчити з цим.

Коли ти приїдеш, двері будуть замкнені. Ключ я залишаю нашій лаборантці Саулі Алімбаєвій. Вона надзвичайно мила людина. Ти ж знаєш, де наша лабораторія. Візьми, будь ласка, в неї ключ і живи в мене. Почувайся як удома і зачекай мене. Шкода, що Алія Ісмаїлівна зараз поїхала у відпустку, з нею тобі було б цікаво поспілкуватися. Адже вона до тебе ставиться з великою повагою. Думаю, за тиждень я обернуся. Постараюся зробити все, щоб відтепер нам ніщо не заважало. Я дуже хочу, щоб ти побачив Ігорка. Думаю, ви подружитесь, і дуже хочу, щоб ми жили всі разом, а перед цим, як і збиралися, з'їздимо до моїх батьків, і щоб ти познайомився з ними, з Федором Кузьмичем і Веронікою Андріївною. Не засмучуйся, Авдію, коханий мій, і не сумуй. Я постараюсь зробити все якнайкраще.

Твоя Інга.

Р. 8. Якщо приїдеш у неробочий день, адреса Алімбаєвої: вул. Абая, 41. Чоловіка її звуть Даурбек Іксанович".

Лист, якого Авдій прочитав одним духом, примусив його замислитися.