Плаха - Айтматов Чингіз
Увечері третього дня до нього в лікарню прийшла вона — та, про яку він міг лише мріяти, бо не знав, хто вона, а мріяти можна про все на світі...
Вдень після уколів і таблеток температура дещо спала і на вечір уже не піднімалася вище тридцяти семи і трьох. Однак пухлина на нозі поки що не зійшла, і одне ребро з правого боку виявилося зламаним, рентген показав тріщину. В цілому ж ішло на одужання. На суб'єктивне самопочуття Авдій не міг поскаржитися. Лікар Алія Ісмаїлівна виявилась зцілителем у повному розумінні слова, який виліковує не тільки знаннями, але і самою своєю зовнішністю. Усі її призначення, сама манера розмовляти вселяли пацієнтові спокій і впевненість, допомагали йому чинити опір хворобі. її психотерапія була стриманою і мудрою, і Авдій після всіх перипетій і потрясінь особливо гостро відчув, як необхідні часом людині турбота і увага інших людей. Відверто кажучи, він навіть зрадів, що захворів і потрапив до рук хорошого лікаря,— так йому було спокійно і славно в тихій і скромній станційній лікарні, розташованій у маленькому парку.
Вікно з білими занавісками, яке виходило на алею, було трохи відчинено. Спека ще не спала. Двоє сусідів по палаті вийшли у двір подихати і покурити, а Авдій лежав сам і знай міряв температуру. Йому дуже не хотілося, щоб температура знову піднялася. Мимо вікна простукотіли гострі каблучки, і жіночий голос навів довідку про нього у чергової сестри. Хто б це міг бути? Голос видався Авдієві знайомим. Незабаром сестра відчинила двері в палату.
— Ось він тут лежить.
— Здрастуйте! — сказала відвідувачка.— Це ви Калістратов?
— Я,— не вірячи своїм очам, відповів Авдій.
Це була та сама дівчина, яка вразила уяву Авдія своїм приїздом на мотоциклі в Учкудук. Авдій так розгубився, що майже не чув її, а про що вона говорила — здогадався лише тому, що давно готовий був з півслова розуміти її. Виявилось, що дівчину звуть Інгою Федорівною. І прийшла вона сюди тому, що Алія Ісмаїлівна, з якою вона товаришує ось уже третій рік — з того часу, як приїхала сюди займатися науковою роботою, розповідала їй про нього, і він її дуже зацікавив: адже вони, тобто він, Авдій, і вона, Інга Федорівна, займаються в чомусь близькими питаннями, пов'язаними з анашею, оскільки вона веде роботу по вивченню моюн-кумської популяції,— далі йшла якась складна латинська назва тих самих степових конопель — анаші,— і тому вона завітала познайомитися з ним і довідатися, чи не потрібна йому якась інформація... Адже журналісту, наскільки вона розуміє, необхідні й наукові відомості.
О Боже, яка там іще наукова інформація, коли він, приголомшений її несподіваною появою, лише завдяки якомусь диву дивному здогадувався, про що йде мова, і бачив тільки її очі, і здавалося йому в ту мить, що більше ні в кого немає таких очей,— так астроном відкриває невідому зірку серед мільйонів схожих зірок, а для невтаємниченої людини всі зірки абсолютно однакові. Він, здавалося, надихнувся від самого її погляду...
Все це Авдій відновив потім, залишившись наодинці і трохи заспокоївшись, а в ті перші хвилини він мав вигляд повного ідіота. Щоправда, Інга Федорівна могла це віднести за рахунок високої температури. Адже тільки ідіот може бовкнути відразу: "Звідки ви довідалися, що я весь час думав про вас?" Вона у відповідь лише здивовано підвела брови, від чого стала ще вродливішою, і загадково усміхнулася. Сприйми вона цю дурнувато-примітивну фразу за банальність чи непристойність, як би потім картав, як проклинав би себе Авдій. Але Бог милостивий, у неї вистачило такту не надати його словам особливого значення. І вони із задоволенням згадували, як вона приїздила в Учкудук, як вони вперше побачилися, і посміялися з того короткочасного випадку, який обом запам'ятався. А ще більше потішила Інгу Федорівну розповідь про те, як днем пізніше Авдій і разом з ним двоє бувалих гінців, Петруха і Льонька, ховалися в травах, коли над степом з'явився вертоліт. Виявляється, вона, Інга Федорівна, на тому вертольоті летіла разом з невеликою науковою експедицією із Ташкента: один із ташкентських НДІ займається хіміко-біологічним знищенням конопель — анаші в місцях її розповсюдження. Тепер Авдієві стало ясно, що боротьба з цим злом велась у двох напрямках: викорінення наркоманії і викорінення рослин, які містять наркотики. Однак, як ведеться у світі, вирішити цю проблему було не так-то просто. Зокрема, з пояснень Інги Федорізни виходило, що знайти хімічні речовини для знищення конопель не тільки у фазі вегетації, але й взагалі як виду, завдаючи удару по системі розмноження, цілком можливо, та цей метод ніс з собою ще більше зло — він руйнував грунт: земля мінімум на двісті років виходила з ладу. Нищити природу заради боротьби з наркоманією — це також палиця на два кінці. Завданням Інги Федорівни саме були дослідження, спрямовані на пошуки оптимальних варіантів вирішення цієї складної екологічної проблеми. О Боже, подумав Авдій, коли б природа володіла мисленням, яким важким тягарем провини ліг би на неї цей страхітливий взаємозв'язок між дикорослою флорою і моральною деградацією людини.
* * *
Називаючи стосунки, які виникли в в нього з Інгою Федорівною, "новою епохою у своїй долі", Авдій Калістратов не припускався ніякого романтичного перебільшення. Буквально наступного дня після повернення в Приокськ він написав їй великого листа, і це при тому, що майже на кожній залізничній станції, де поїзд стояв більше п'яти хвилин, він відправляв їй листівку. Було щось непогамовне, незмірне буденним виявам закоханості в тому струмені почуттів, у тій пристрасті, які переживав Авдій з тих пір, як він зустрів Інгу Федорівну на своєму життєвому шляху.
Він писав їй: "Що зі мною коїться — розумом не збагнути! Я ж вважав, що я доволі стримана людина, що розум і емоції поєдналися в мені в достатній рівновазі, а тепер я неспроможний аналізувати себе. Та зрештою, на свій подив, я і не хочу нічого аналізувати. Я ввесь у полоні небаченого щастя, яке звалилося на мене як гірський обвал, я бачив в одному документальному фільмі, як біла снігова лавина змітає все на своєму шляху,— і я щасливий, що ця лавина обрушилася на мене. Не було й немає на світі іншої такої щасливої людини, тільки мені так поталанило, і я, як фанатичний дикун, який танцює з бубном, дякую долі за всі випробування, які вона послала мені цього літа: адже вона залишила мене в живих, надавши можливість пізнати те, що можна збагнути лише в коловороті життя. Я б сказав, що в межах однієї особистості любов — це справжня революція духу! А коли так, то хай живе революція духу! Нищівна і бу-дівнича одночасно.
Вибач, Інго, за цей сумбур. Але я люблю тебе, в мене немає ні сил, ні слів, щоб висловити все, що ти значиш для мене...
Тепер дозволь перевести подих. Я вже побував у редакції. Коротко розповів, що і як. Мене підганяють з нарисом, мій нарис чекають. Можливо, навіть, що вийде серія нарисів на цю злободенну тему. І якщо мої очікування виправдаються, я зможу сподіватися на постійну роботу в цій газеті. Але поки що рано про це говорити. Головне, вже завтра збираюсь сідати за роботу. Адже я зумисне не вів ніяких записів. Доведеться все послідовно відновлювати в пам'яті.
Хоч би як там було, долі гінців, яких — що цілком закономірно — очікує справедливий і суворий суд за поширення наркотиків, постійно непокоять мене. Бо ж вони для мене живі люди зі своїми гіркими, зламаними долями. Особливо жаль мені Льоньку. Гине хлопчина. І ось тут виникає та моральна проблема, про яку ми з тобою багато говорили, Інго. Ти цілком маєш рацію, Інго, що будь-яке злодіяння, будь-який злочин людський у будь-якій точці землі стосується кожного із нас, навіть коли ми знаходимося далеко, і не підозрюємо про це, і не хочемо нічого про це знати. І що гріха таїти, часом навіть підсміюємось: дивіться, мовляв, до чого дійшли ті, яких ми звично називаємо супротивниками нашими. Але газети правильно роблять, що пишуть про злочини, які кояться за нашими межами, у цьому є глибокий смисл. Бо в світі існує певний загальний баланс людських тягот, люди — єдині мислячі істоти у всесвіті, і ця їхня властивість — хочемо ми того чи ні — понад усе, що їх розділяє. І ми прийдемо до цього, незважаючи на всі наші протиріччя, і в цьому порятунок розуму на землі.
Як мені відрадно, Інго, адже я можу писати тобі про те, що мене особливо хвилює, бо знайду потрібний відгук у твоїй душі — в цьому я певен. Я боюсь набриднути тобі своїми нескінченними листами — мені хочеться писати їх один за одним, не зупиняючись, інакше я не витримаю. Я весь час маю бути з тобою, хоча б у думках. Як би мені хотілося знову опинитися в Моюнкумських степах і знову побачити тебе вперше на тому самому мотоциклі, на якому ти з'явилася в Учкудуці і відразу покорила мене, поборника церковного новомислення. Соромно зізнатись, але я був настільки вражений твоєю появою, що й тепер не можу позбавиться почуття боязкості й захоплення. Ти спустилася з небес, як богиня в сучасній подобі...
І тепер, згадавши про це, не можу простити собі, що не зумів, коли мені довелося зіткнутися з гінцями, зробити так, щоб у балансі людських мук зменшилася б, нехай на мізерію, частка зла і збільшилася б частка добра. Я розраховував, що вони схиляться перед Богом, але гроші виявились для них понад усе. І ось тепер мене мучить думка, як допомогти хоча б тим гінцям, з якими мене звела доля, з якими я мав хоч невеликий досвід спілкування. Я маю на увазі перш за все каяття. Ось до чого мені хотілося показати їм шлях. Каяття — одне із великих досягнень в історії людського духу — в наші дні дискредитовано. Воно, можна сказати, повністю зникло з морального світу сучасної людини. Та як же може людина бути людиною без каяття, без того потрясіння і прозріння, які досягаються через усвідомлення провини — чи в діяннях, чи в помислах, через пориви самобичування або самоосуд?..
0 боже, знову я за своє! Прости мене, Інго. Це все тому, що почуття переповнюють мене, тому, що я постійно думаю про тебе. Мені весь час здається, що я не сказав і тисячної частки того, що хотілося б сказати тобі...
Як би мені хотілося швидше, якомога швидше — ми вже цілий тиждень порізно — знову побачити тебе...
1 ця наростаюча туга — єдине, що мене нині тривожить.
