Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
Зате я дуже зграбний.
(1) Вродою (франц.).
Недарма виспівував я свою тужливу пісню, недарма благав гаї, потоки й місяця привести мені королеву моїх мрій, — красуня легкою, граційною ходою вийшла з-за димаря.
— Це ти, любий Муре, так гарно співаєш? — запитала Кицькиць, побачивши мене.
— Як, — вигукнув я радісно й здивовано, — як, ти мене знаєш, красуне?
— Ох, — мовила вона, — ох, знаю. Ти сподобався мені з першого погляду, і мені було прикро, що мої нечемні кузени так безцеремонно зіпхнули тебе в канаву.
— Не згадуймо, — відповів я, — не згадуймо про канаву, люба дитино, скажи краще, чи ти мене кохаєш?
— Я розпитала, — сказала Кицькиць, — про твої статки й довідалась, що тебе звуть Муром, що ти живеш у дуже доброго господаря, маєш не тільки вдосталь харчів, а й усі вигоди, які лише бувають у житті, й що ти, либонь, міг би їх розділити з ніжною дружиною. О, я дуже кохаю тебе, добрий Муре!
— Сили небесні! — вигукнув я, не тямлячись із захвату. — Сили небесні, чи це можливо, чи це сон, чи дійсність? О, тримайся, тримайся, мій розуме, не ошалій! Ох, чи я ще на землі? Чи справді сиджу на даху? Чи не ширяю я в хма-рах? Чи я ще кіт Мур? Чи, може, я все це тільки уявив собі? Пригорнись до моїх грудей, кохана, але найперше скажи, як тебе звати, найпрекрасніша?
— Мене звати Кицькиць, — чарівно зніяковівши, відповіла крихітка ніжним шепотом і довірливо сіла біля мене.
Яка ж вона була гарна! В місячному сяйві її біле хутро Полискувало сріблом, а зелені очі світилися млосним вогнем. [451]
— Отже,
(А. м.) звичайно, любий читачу, ти вже міг раніше дещо довідатись, але дай боже, щоб мені більше не доводилось перескакувати з одного на друге, як досі. Отож, як уже сказано, з батьком княжича Гектора вийшло те саме, що з князем Іренеєм: він, сам не знаючи як, згубив з кишені своє маленьке князівство. Княжич Гектор, аж ніяк не схильний до тихого, мирного життя, хоч з-під нього й висмикнули князівський трон, усе-таки встояв на ногах і, бажаючи коли не володарювати, то бодай командувати, пішов у французьку армію, виявив там неабияку відвагу, проте одного дня, почувши, як співачка під цитру заспівала: "Ти знаєш край, де цитриновий цвіт", негайно поїхав у той край, де цитриновий цвіт, тобто в Неаполь, і замість французького мундира надяг неаполітанський. Там він так швидко став генералом, як може стати ним тільки якийсь княжич. Коли помер Гекторів батько, князь Іреней розгорнув грубу книжку, до якої власноручно записував членів усіх князівських родів Європи, і занотував смерть свого ясновельможного приятеля й товариша в біді. Зробивши все це, він довго дивився на ім'я княжича Гектора, потім голосно вигукнув: "Княжич Гектор!" — і згорнув фоліант з таким ляском, що гофмаршал з ляку відскочив на три кроки назад. Князь підвівся й почав поволі походжати по кімнаті, нюхаючи іспанську табаку в такій кількості, якої вистачило б, щоб передумати силу-си-ленну думок. Гофмаршал довго говорив про небіжчика князя, що, крім великого багатства, мав ласкаве серце, й про молодого княжича Гектора, якого в Неаполі обожнює і монарх, і народ, і т. д. Здавалося, що князь Іреней пропускав усе це повз вуха, та раптом він зупинився перед гофмаршалом, пронизав його жахливим поглядом Фрідріха Великого, дуже твердо сказав: "Peut-etre"(1) — і зник у сусідній кімнаті.
(1) Можливо (франц.).
— Господи, — мовив гофмаршал, — у ясновельможного князя напевне виникли дуже важливі думки, може, навіть плани.
Так воно й було. Князь Іреней зважив на багатство княжича Гектора, на його родинні зв'язки з могутніми володарями, пригадав своє давнє переконання, що він неодмінно ще поміняє шпагу на берло, і в нього виникла думка, що шлюб княжича з князівною Гедвігою міг би дати вельми корисні наслідки. Камергер, якого князь негайно вирядив [452] до княжича висловити співчуття з приводу смерті його батька, дотримуючись суворої таємниці, поклав у кишеню мініатюрний портрет князівни, на якому був відданий навіть колір шкіри. Тут годиться зауважити, що князівну справді можна було б назвати красунею, якби вона мала не такий жовтий колір обличчя. Тому вона дуже вигравала при світлі свічок.
Камергер вельми спритно виконав таємне доручення князя, який нікому, навіть княгині, жодним словом не зрадив своїх планів. Коли княжич побачив портрет, його пойняв майже такий самий захват, як його ясновельможного колегу з "Чарівної флейти". Так само як Таміно, він міг би якщо не заспівати, то вигукнути: "Цей твій портрет чарівно гарний!" і далі: "Чи почуття мої — любов? О так, кажу я знов і знов!" Звичайно, не тільки кохання пориває княжичів до красуні, але Гектор якраз не думав ні про які інші обставини, коли сів до столу й написав князеві Іренею, що для нього було б великим щастям домагатися серця й руки князівни Гедвіги.
Князь Іреней відповів, що, оскільки він радо погоджується на шлюб, якого вже з пошани до свого ясновельможного приятеля, покійного князя, бажає від щирого серця, то, власне, ніякого сватання більше не треба. Та, щоб дотримати форму, нехай княжич ласкаво пришле в Зіггартсвайлер якогось чемного чоловіка відповідного становища, вповноваживши його виконати замість себе шлюбну церемонію і, за прекрасним стародавнім звичаєм, при повному параді податися просто на подружнє ложе. Княжич написав у відповідь: "Я сам приїду, мій князю!"
Князя це не вельми влаштовувало, бо він вважав, що шлюб з довіреною особою кращий, величніший, справді князівський, і вже в душі тішився з цієї урочистості. Його заспокоїло тільки те, що перед весіллям можна буде влаштувати при дворі пишне свято ордена. Справа в тому, що він мав намір урочисто повісити на шию княжичеві великий хрест князівського ордена, заснованого його батьком, хрест, якого жоден лицар більше не носив і не мав права носити.
Отже, княжич Гектор прибув до Зіггартсвайлера, щоб одружитися з князівною Гедвігою і при нагоді отримати великий хрест забутого ордена. Він висловив бажання, щоб князь потримав у таємниці свій план, а надто не казав нічого Гедвізі, бо, перше ніж просити її руки, він хотів упевнитись у її коханні.
Князь не цілком зрозумів, що княжич мав на думці, і сказав, що, наскільки йому відомо і наскільки він пам'ятає, [453] в князівських родинах ніколи не було заведено цієї церемонії, тобто освідчення в коханні до шлюбу. Проте, якщо княжич розуміє під цим тільки вияв певної attachements(1), то, хоч цього, власне, теж краще було б не робити, легковажна молодь, оскільки вона схильна відступати від вимог етикету, може швиденько відбути його за три хвилини до обміну обручками. Звичайно, було б прекрасно й шляхетно, коли б тієї хвилини ясновельможні наречені виявляли одне до одного певну відразу, та, на жаль, у теперішні часи можна тільки мріяти про дотримання цих правил найвищої пристойності.
(1) Прихильності (франц.).
Побачивши вперше Гедвігу, княжич шепнув своєму ад'ютантові незрозумілою неаполітанською говіркою:
— Присягаюсь усіма святими, вона гарна, але народжена коло Везувію, і його вогонь блискає з її очей.
Княжич Ігнатій уже встиг дуже докладно розпитатися, чи в Неаполі є гарні чашки і скільки їх має княжич Гектор, отож той, здолавши цілу гаму поклонів, хотів знов звернутися до Гедвіги, коли відчинилися двері і князь запросив його до участі в урочистій церемонії, задля якої в парадній залі зібралися всі особи, що більше чи менше були гідні, щоб їх допустили до двору. Цього разу князь у виборі гостей був не такий суворий, як звичайно, бо самих тих, хто належав до двору, навряд чи набралося б і на вечірку. Бенцон і Юлія також прийшли.
Князівна Гедвіга була мовчазна, замкнута, млява і, мабуть, на вродливого чужинця з півдня звертала уваги не більше, як на кожну нову особу при дворі. Вона досить сердито спитала свою фрейліну, рожевощоку Нанетту, чи та, бува, не збожеволіла, бо дівчина не переставала шепотіти їй на вухо, що чужоземний княжич гарний, як намальований, і що кращого мундира вона зроду не бачила.
Княжич Гектор, мов павич, розпускав перед князівною пишний хвіст своєї хвалькуватої галантності, а вона, майже ображена нестримним потоком Гекторових солодких слів, розпитувала його про Італію і Неаполь. Княжич змалював їй рай, де вона буде богинею і володаркою. Він довів на ділі своє мистецтво провадити з дамою розмову так, що кожне його слово оберталося в гімн її вроді і її чарові. Та посеред цього гімну князівна вирвалась від нього й кинулася до Юлії, [454] яку побачила поблизу. Вона пригорнула її до своїх грудей і засипала силою-силенною ласкавих слів.
— Це моя люба сестра, найкраща, наймиліша Юлія! — вигукнула князівна, коли княжич, трохи спантеличений її втечею, підійшов до них.
Він подивився на Юлію таким довгим, дивним поглядом, що вона спаленіла, опустила очі й несміливо обернулась до матері, яка стояла позад неї.
— Мила моя Юліє! — знов вигукнула, обіймаючи її, князівна, і на очах у неї виступили сльози.
— Князівно, — стиха мовила Бенцон, — князівно, що з вами діється?
Гедвіга, не звертаючи уваги на Бенцон, обернулась до княжича, якого так вразила її поведінка, що в нього висох потік красномовства. Досі князівна була мовчазна, поважна й невдоволена, а тепер її враз опанувала якась нервова веселість. Нарешті надміру напнуті струни ослабли, і мелодії, що звучали з глибини її душі, стали м'якшими, лагіднішими, по-дівочому ніжними. Тепер вона була ласкавіша, ніж звичайно, і, здавалося, цілком зачарувала княжича. І ось почалися танці. Після кількох із них княжич попросив дозволу виконати неаполітанський національний танок, і скоро йому вдалося так пояснити його ідею танцюристам, що всі вони заходилися цілком пристойно танцювати новий танок і навіть віддавали його палкий, чутливий характер.
Проте ніхто не вловив цей його характер так, як Гедвіга, що танцювала з княжичем. Вона звеліла повторити танок, а коли він знов скінчився, схотіла затанцювати його втретє, незважаючи на застереження Бенцон, яка помітила, що її щоки підозріло зблідли. Мовляв, аж тепер їй танок має вдатися. Княжич був у захваті. Він літав по залі з Гедвігою, яка в кожному порусі була сама грація. Під час однієї з безлічі фігур, що їх вимагав танок, княжич палко притис до грудей свою вродливу даму, і тієї ж миті Гедвіга зомліла, повиснувши в нього на руках.
Князь висловив думку, що гіршого порушення етикету на придворному бенкеті не можна собі навіть уявити, виправдує його трохи лише те, що княжич приїхав з іншої країни.
Гектор сам заніс непритомну до сусідньої кімнати й поклав на канапу, а Бенцон заходилася натирати їй скроні якоюсь міцною рідиною, що виявилась під рукою в лейб-медика.