Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Отже, за те, що тебе колись безпідставно відправили в пекло, я розповім тобі тутешні новини. Знай же, шановний мешканцю божевільні, що рана, якої ти завдав сердешній дитині, чарівній князівні Гедвізі, ще й досі не загоїлась як слід і через той біль вона часом робить дурниці. Невже ти так тяжко, так боляче вразив її серце, що воно й досі кривавиться, коли князівна бачить твій привид, як кривавиться труп, коли до нього наблизиться вбивця? Не став мені, друже, на карб, що вона вважає мене привидом, тобто твоїм привидом. Та коли в мене з'явилося бажання довести їй, що я не якийсь там плюгавий потойбічний гість, а капельмейстер Крейслер, мені став на заваді княжич Ігнатій, який очевидячки хворіє на параною, на fatuitas, stoliditas(1), тобто, згідно з Клюге, на дуже приємний різновид ідіотизму. Не криви мене, голубе, коли я поважно розмовляю з тобою! Знов кривиш! Якби я не боявся нежиті, то скочив би у воду й добре полатав тобі боки. Іди під три чорти, негіднику, зі своїми гримасами!

(1) Придуркуватість, тупоумство (лат.).

І Крейслер швидко пішов далі.

Уже цілком стемніло, в чорних хмарах спалахували блискавки, гуркотів грім і падали перші, великі краплі дощу. Але з вікна рибальської хатини струменіло ясне світло, і Крейслер квапливо подався туди.

Неподалік від дверей, у широкій смузі світла Крейслер побачив свою власну подобу, свого двійника, що йшов поряд із ним. Не тямлячи себе з ляку, він ускочив у хатину і безсило опустився в крісло, блідий як смерть.[433]

Майстер Абрагам, що сидів біля невеличкого столика, на якому гасова лампа кидала навколо себе сліпуче світло, й читав грубезний фоліант, злякано схопився з місця, підійшов до Крейслера й вигукнув:

— Ради бога, Йоганнесе, що з вами? Звідки ви взялися так пізно й що вас так налякало?

Крейслер насилу заспокоївся і сказав глухим голосом:

— Не інакше, як нас двоє — я і мій двійник, що вискочив з озера й переслідував мене аж сюди. Зжальтеся наді мною, майстре, візьміть свій ціпок з кинджалом і заколіть того негідника. Повірте мені, він божевільний і може довести до загибелі нас обох. То він наслав бурю. В повітрі літають духи і своїми хоралами крають людям серце! Майстре, майстре, приманіть сюди лебедя, нехай заспіває, в моїх грудях пісня завмерла, бо той двійник поклав на них свою білу, холодну, мертву руку, та коли лебідь заспіває, йому доведеться зняти руку і знов пірнути в озеро...

Майстер Абрагам не дав Крейслерові говорити далі, а почав лагідно заспокоювати його, присилував випити кілька чарок вогнистого італійського вина, що було в нього під рукою, і поступово випитав, що все-таки сталося.

Та не встиг Крейслер усього розповісти, як майстер Абрагам, зареготавши, вигукнув:

— От хто вже невиправний фантазер і затятий духовида! Тим органістом, що грав у парку моторошні хорали, був просто нічний вітер, який у своєму нестримному леті видобував звуки зі струн еолової арфи. Так, так, Крейслере, ви забули, що край парку між двома павільйонами напнута еолова арфа(1). А щодо вашого двійника, який біг поряд з вами у світлі моєї гасової лампи, то я зараз вам доведу, що коли вийду за двері, відразу з'явиться і мій двійник, і взагалі будь-кому, хто ввійде до мене, доведеться терпіти поряд із собою такого chevalier d'honneur(2) свого "я".

(1) Абат Гаттоні з Мілана звелів натягти від однієї до другої вежі п'ятнадцять металевих струн, так настроєних, шо вони відтворювали діатонічну гаму. Від найменшої атмосферної зміни ті струни починали бриніти, сильніше чи тихіше, залежно від сили тієї зміни. Ту еолову арфу називали "гігантською" або "арфою погоди". (Прим, автора).

(2) Почесного охоронця (франц.).

Майстер Абрагам вийшов за поріг, і відразу в смузі світла поряд із ним з'явився другий майстер Абрагам.

Крейслер помітив, що зображення кидає сховане вгнуте дзеркало, і розсердився, як кожен, хто повірив у диво, а [434] воно виявилось фокусом. Людина воліє найгірший переляк, ніж природне пояснення того, що їй здалось примарним; вона не вдовольняється цим світом, а хоче щось побачити з іншого, того, якому не треба тілесної оболонки, щоб його було видно.

— Я ніяк не можу, — сказав Крейслер, — я ніяк не можу збагнути, майстре Абрагаме, вашого замилування до таких штук. Ви, наче майстерний кухар, готуєте диво з усіляких гострих спецій і гадаєте, що таким неподобством зможете розворушити людей, уява яких притупилась, мов шлунок у пересиченого гультяя. Нема більшого несмаку, як, показавши людині таку прокляту штуку, від якої в неї аж дух забиває, відразу пояснювати їй, що все це сталося природним способом.

— Природним, природним! — перекривив його майстер Абрагам. — Як людина недурна, ви давно повинні були збагнути, що в світі нічого не відбувається природним способом, нічогісінько! Чи ви, шановний капельмейстере, гадаєте, що коли ми з допомогою приступних нам засобів досягаємо певного наслідку, то першопричина того наслідку лежить у нас перед очима, а не схована в найпотаємніших сховках природи? Проте ви звичайно ставились до моїх штук з пошаною, хоч найдовершенішої з них вам не довелось побачити.

— Ви маєте на увазі Невидиму дівчину? — запитав Крейслер.

— Принаймні, — повів далі майстер, — саме ця штука — хоч це, мабуть, щось трохи більше, ніж штука, — переконало б вас, що часто звичайна механіка, яка найлегше піддається розрахункам, зіткнувшись із найтаємнішим дивом природи, може викликати ефект, який так і лишиться нез'ясовним у буквальному значенні цього слова.

— Гм, — озвався Крейслер, — якщо ви робили все згідно з відомою теорією звуку, якщо зуміли спритно сховати апарат і мали під рукою кмітливу, хитру істоту...

— О К'яро! — вигукнув майстер Абрагам, і в очах у нього блиснули сльози. — О К'яро, моя люба, ласкава дитино!

Крейслер ще ніколи не бачив старого таким схвильованим, бо майстер не любив удаватися в журбу і тугу, а звичайно відганяв від себе ці почуття іронією або жартом.

— Що це за К'яра? — запитав капельмейстер.

— Мабуть, вийшло по-дурному, — всміхнувшись, відповів майстер, — мабуть, вийшло по-дурному, що мені сьогодні Довелось постати перед вами старим плаксивим йолопом; але [435] сузір'я хочуть, щоб я нарешті розповів вам про ту пору свого життя, про яку так довго мовчав. Ходіть сюди, Крейслере, гляньте на цей грубезний фоліант, це найцінніша річ, яку я маю, спадок одного мага, якого звали Северіно. Я саме сидів тут, читав про всілякі дивні речі й роздивлявся на К'яру, яка в цій книзі зображена, аж раптом ви вскакуєте до мене, не тямлячи себе зі страху, й починаєте казати зневажливі слова про мою магію тієї миті, коли я захоплено згадую про найкраще з див, яке я доконував у квітучі роки свого життя!

— То розкажіть і мені про нього, — вигукнув Крейслер, — щоб я міг плакати разом з вами!

— Немає нічого дивного в тому, — почав майстер Абра-гам, — немає нічого дивного в тому, що я, тоді молодий і дужий, приємний на вигляд, аж надто беручкий до праці й спраглий слави, так перепрацювався, роблячи великий орган для собору в Генієнесмюлі, що захворів. Лікар сказав мені: "Походіть, шановний майстре, походіть по горах та долинах, по широкому світі". Так я й зробив і задля жарту скрізь видавав себе за механіка та показував людям прецікаві штуки. Все виходило в мене дуже добре й давало мені багато грошей, поки я не зустрівся з чоловіком, що звався Северіно; він немилосердно висміяв мене і мої штуки й мало не примусив повірити разом з темним простолюдом, що він у спілці з дияволом чи принаймні з якимись іншими, пристойнішими духами. Найбільшу цікавість викликала його жінка-оракул — штука, яка пізніше була відома під назвою "Невидимої дівчини". Посеред кімнати до стелі була підвішена куля із найтоншого, найпрозорішого скла, і з неї, немов легенький віддих, доходили відповіді на питання, звернені до якоїсь невидимої істоти. Не тільки незбагненність цього дивного феномена, але й зворушливий голос невидимого духа, що проникав у саме серце, влучність відповідей і справжній хист передбачення забезпечували штукареві не-чуваний успіх. Я доступився до нього й почав розповідати про свої механічні штуки, та він поставився до всіх моїх знань зневажливо, хоч і в іншому розумінні, ніж ви, Крейслере, й загадав мені, щоб я зробив йому водяний орган для домашнього вжитку, хоч скільки я доводив, так само як доводив покійний придворний радник Майстер Геттінгенсь-кий у своєму трактаті "De veteram hydraulo"(1), що на такому органі нічого не заощадиш, крім хіба що кількох фунтів [436] повітря, яке, хвалити бога, ми поки що скрізь маємо задарма. Врешті Северіно сказав мені, що йому потрібні ніжніші, ніж у звичайного органа, звуки цього інструмента, щоб помагати ними невидимій істоті, й погодився відкрити мені таємницю, коли я заприсягнуся святим причастям, що ні сам не скористаюся нею, ні зраджу її іншим, хоч він гадає, цю нелегко було б скопіювати його шедевр без... — тут він затнувся й надав своєму обличчю таємничого, солодкого виразу, як небіжчик Каліостро, коли він розповідав дамам про свій чаклунський екстаз. Прагнучи побачити Невидиму, я пообіцяв зробити водяний орган, якщо тільки зможу йому догодити, і відтоді маг почав виявляти до мене довіру, навіть полюбив мене, бо я охоче робив йому різні послуги. Одного дня, саме як я йшов до Северіно, на вулиці збіглася юрба людей. Мені сказали, що якийсь ошатно вбраний чоловік упав додолу непритомний. Я проштовхався ближче і впізнав Северіно — його вже підняли й несли до найближчого будинку. Лікар, що саме нагодився, почав його приводити до тями. Після кількох різних спроб Северіно глибоко зітхнув і розплющив очі. Погляд, який він спрямував на мене з-під судомно насуплених брів, був жахливий: у ньому моторошним вогнем палали всі страхи і муки боротьби зі смертю. Губи в нього ворухнулися, він хотів щось сказати, але не зміг. Нарешті він кілька разів значуще вдарив рукою по кишені жилета. Я засунув туди руку і витяг в'язку ключів. "Це ключі від вашого помешкання?" — запитав я, і він кивнув головою. "А цей, — спитав я далі, підносячи один ключ йому до очей, — від вашого кабінету, куди ви мене ніколи не пускали?" Він знову кивнув головою. Та коли я хотів ще щось запитати, він, немов у смертельному страху, почав охкати й стогнати, і на лобі в нього виступив холодний піт.