Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

— Он яку мету мають твої солодкі пісні, павичу! Хитро, хитро! Княжич, спритний жевжик, простягає свої лапи і по дозволені, й по заборонені плоди! Та стривай, масноязикий неаполітанцю, ти не знаєш, що Юлію оберігає хоробрий капельмейстер, у нього музика в крові, і непогана музика, тож коли ти наблизишся до Юлії, він поведеться з тобою так, як з проклятущим квартквінтакордом, з яким будь-що треба впоратись. І капельмейстер зробить те, чого вимагає його фах, тобто він упорається з тобою, ввігнавши тобі кулю в лоба, або прохромить цією схованою в палиці шпагою!

Крейслер витяг із палиці шпагу, став у позицію й запитав майстра, чи він має досить войовничий вигляд, щоб прохромити вельможного собаку.

— Заспокойтесь, — відповів майстер Абрагам, — заспокойтесь, Крейслере, щоб зіпсувати княжичеві гру, не треба таких геройських подвигів. Проти нього є інша зброя, і я вам дам її в руки. Вчора я сидів у рибальській хатині, коли княжич ішов повз неї зі своїм ад'ютантом. Вони мене не помітили. "Князівна гарна, — мовив княжич, — але маленька Бенцон — просто богиня! Вся кров у мені закипіла, коли я побачив її. Ох, вона повинна стати моєю ще до того, як я запропоную руку князівні. Як ти гадаєш, вона може виявитись непохитною?" — "Котра жінка встоїть перед вами, ваша вельможність?" — відповів ад'ютант. "Але ж, хай йому біс, — [469] повів далі княжич, — вона, здається, невинна, як дитина". — "І простодушна, — сміючись, додав ад'ютант.— А саме невинні й простодушні дівчата, коли їх приголомшить своїм натиском звиклий до успіхів чоловік, покірно піддаються йому, вважаючи потім, що то була божа воля, і ще й відчувають палку любов до переможця! Так може і з вами вийти, ваша вельможність". — "Непогано було б! — сказав княжич. — Аби тільки побачити її саму. Як це зробити?" — "Дуже легко, — відповів ад'ютант. — Я помітив, що мала часто гуляє сама в парку. Коли ви..." Але тепер вони вже відійшли далі, і я більше нічого не вчув. Мабуть, вони сьогодні ж таки спробують здійснити свій пекельний план, і його треба поламати. Я міг би це зробити сам, проте з певних причин не хотів би передчасно показуватись княжичеві на очі. Тому вам, Крейслере, треба негайно йти у Зіггартсгоф і почекати, поки Юлія, як звичайно, вийде присмерком до озера годувати прирученого лебедя. Саме про ці її прогулянки, мабуть, і вивідав той негідник. Але ви матимете зброю, Крейслере, і найдокладніші настанови, як треба діяти, щоб виявитись добрим полководцем у боротьбі з небезпечним княжичем.

Біографа знов бере жах, що відомості, з яких йому доводиться ліпити цю повість, такі уривчасті. Хіба не годилося б тут пояснити, які настанови дав Крейслерові майстер Абра-гам? Бо як потім з'явиться й сама зброя, тобі, ласкавий читачу, важко буде зрозуміти, що й до чого. Проте нещасний біограф поки що не знає жоднісінького слова з тієї настанови, завдяки якій чесному Крейслерові (принаймні це начебто не викликає сумніву) відкрилась якась особлива таємниця. Але потерпи ще трішки, ласкавий читачу, згаданий біограф ладен закластися на свій великий палець, без якого не міг би писати, що до закінчення книжки й ця таємниця буде викрита. Тим часом ми можемо розповісти, що, коли сонце стояло на вечірньому прузі, Юлія з кошичком білого хліба в руці, співаючи, надійшла парком до озера й зупинилася посеред містка неподалік від рибальської хатини. А Крейслер засів у кущах, тримаючи перед очима добру підзорну трубу, через яку він чітко все бачив крізь гілля, що його приховувало. Лебідь підплив ближче, і Юлія почала кидати йому шматочки хліба, які той жадібно хапав. Годуючи лебедя, Юлія голосно співала, тому не почула швидких кроків княжича Гектора, що йшов до неї. І коли він зненацька опинився поряд, вона здригнулась, ніби дуже злякалася. [470]

Княжич схопив дівчину за руку, притиснув ту руку до своїх грудей, до губ, а тоді став біля неї і перехилився через поруччя. Юлія, дивлячись на озеро, й далі годувала лебедя, а княжич щось палко їй говорив.

— Не корч таких гидотно-солодких мін, павичу! Ти хіба не помітив, що я сиджу поряд у кущах і можу тобі надавати ляпасів? О боже святий, чого на твоїх щічках дедалі дужче проступають рум'янці, милий ангеле? Чого ти так чудно дивишся на того лиходія? Ти всміхаєшся? Так, під його гарячим, отруйним подихом твоє серце мусить розкритися, як пуп'янок розгортає під палючим промінням сонця прекрасні пелюстки, щоб пришвидшити свою загибель!

Так промовляв Крейслер, спостерігаючи пару, яку наблизила до нього чудова підзорна труба. Княжич також кинув кілька шматочків хліба, та лебідь не захотів їх їсти, а почав голосно, негарно кричати. Тоді княжич обняв Юлію рукою і заходився кидати хліб так, щоб лебедеві здавалося, ніби то дівчина годує його. Тепер його щока майже торкалася щоки Юлії.

— Саме так, вельможний мерзотнику, бери в пазурі, са-новитий хижаку, свою здобич і міцно тримай її, але тут, у кущах, хтось уже прицілюється в тебе й зараз підіб'є тобі блискучі крила, тоді з тебе опаде пишне пір'я і зійде нанівець твоє полювання!

Ось княжич узяв Юлію за руку, і вони рушили до рибальської хатини. Але біля самого порога Крейслер з'явився з-за кущів, підійшов до них, низько вклонився княжичеві і сказав:

— Прекрасний вечір, дивовижно чисте повітря, сповнене чудових пахощів! Ви, мабуть, почуваєте себе тут, ваша ясновельможність, як у своєму чудовому Неаполі.

— Хто ви такий, добродію? — невдоволено спитав княжич.

Але тієї миті Юлія висмикнула свою руку з княжичевої, привітно подала її Крейслерові і мовила:

— О, як добре, любий Крейслере, що ви знов тут! Ви ж бо знаєте, як я за вами нудьгую! Мати навіть картає мене, Що я поводжуся, мов плаксива, невихована дитина, коли вас немає бодай один день. Я б захворіла з журби, якби повірила, що ви збайдужіли до мене й до мого співу.

— Ага, — сказав княжич, люто блимаючи очима то на Юлію, то на Крейслера, — ага, то ви мосьє де Крезель! Князь вельми хвалив вас. [471]

— Хай бог благословить, — мовив Крейслер, і все його обличчя заграло безліччю тремтливих зморщок і зморщечок, — хай бог благословить за це доброго володаря, бо тепер мені, може, пощастить домогтися того, чого я хотів просити у вашої ясновельможності, а саме: ласкавої протекції. Я плекаю сміливу надію, що ви з першого ж погляду виявили до мене прихильність, коли мимохідь дуже влучно назвали мене блазнем, а оскільки блазні на все мастаки, то...

— Ви, бачу, — перебив його княжич, — ви, бачу, жартун.

— Анітрохи, — повів далі Крейслер. — Щоправда, я люблю жарти, але кепські, а це, знову ж таки, все одно що не жарти. Тим часом мені дуже кортить поїхати до Неаполя й записати на молі кілька гарних рибальських і бандитських пісень ad usum delphini(1). Ви, дорогий княжичу, як людина добра і прихильна до мистецтв, може, дасте мені якісь рекомендації...

— Ви веселий чоловік, — знов перебив його княжич, — ви веселий чоловік, мосьє де Крезель, мені це подобається, справді подобається. Ну, а тепер я більше не заважатиму вашій прогулянці. Adieu!(2)

(1) Для учнів (лат.).

(2) Прощавайте! (Франц.)

— Ні, ваша ясновельможність, — сказав Крейслер, — я не можу пропустити нагоду показати вам себе в найкращому світлі. Чи не були б ви такі ласкаві зайти до хатини, там стоїть маленьке фортепіано, і панна Юлія напевне зробить мені ласку й заспіває зі мною дует.

— З величезною втіхою! — вигукнула Юлія і схопила Крейслера за руку.

Княжич зціпив зуби й велично рушив попереду. На ходу Юлія прошепотіла капельмейстерові на вухо:

— Крейслере, чого у вас такий дивний настрій?

— О господи, — так само тихо відповів Крейслер, — о господи! А ти спиш, заколисана облудними мріями, коли змій уже наближається, щоб убити тебе отруйним жалом?

Юлія глянула на нього, безмежно вражена. Тільки раз, у хвилину найвищого музичного натхнення, Крейслер був звернувся до неї та "ти".

Коли дует скінчився, княжич, що вже під час співу не раз кричав "Браво, бравіссімо!", почав бурхливо виявляти свій захват. Він палко обцілував Юліїну руку, присягнувся, що ніколи ще жоден спів так не промовляв до його душі, й [472] попросив Юлію дозволити йому поцілувати божисті уста, з яких лився нектар тих райських звуків.

Юлія злякано відступила назад, а Крейслер став перед княжичем і сказав:

— Оскільки ви, ваша ясновельможність, не побажали сказати мені жодного похвального слова, на яке я, гадаю, як композитор і як добрий співак, заслужив так само, як і панна Юлія, то я з цього роблю висновок, що мої мізерні музичні знання не справляють достатнього враження. Але я і в малярстві не початківець, тож матиму честь показати вашій ясновельможності мініатюрний портрет однієї особи, незвичайна доля та дивний кінець якої мені так добре відомі, що я ладен розповідати про них кожному, хто побажає вислухати мене.

— От причепився, як сльота, — пробурмотів княжич. Тим часом Крейслер витяг з кишені маленьку скриньку, дістав із неї мініатюрний портрет і підніс його до очей княжичеві. Як тільки той глянув на портрет, вся кров у нього відійшла від обличчя, очі втупились у простір, губи затремтіли.

— Maledetto!(1) — крізь зуби просичав він і вибіг з хатини.

(1) Проклятий! (Італ.)

— Що це таке? — спитала смертельно злякана Юлія. — Ради всіх святих, що все це означає, Крейслере?

— Дурниці, — відповів Крейслер, — веселі витівки, вигнання диявола! Гляньте, люба панно, як милостивий княжич чеше містком, міряє такі довжелезні кроки, на які тільки здатні його вельможні ноги. Господи! Та він цілком зраджує свою милу, ідилічну вдачу, він навіть не дивиться на озеро і не має ніякісінького бажання годувати лебедя, любий, добрий... диявол!

— Крейслере, від вашого тону в мене холоне серце, я передчуваю лихо... Що у вас зайшло з княжичем?

Капельмейстер відступив від вікна і, глибоко розчулений, глянув на Юлію, що стояла перед ним, склавши руки, наче благала доброго духа відігнати від неї страх, через який у неї до очей підступили сльози.

— Ні, — почав він, — жоден зловорожий дисонанс не повинен порушувати небесної гармонії, що живе в твоїй душі, невинна дитино! Пекельні духи шастають по світу, замасковані блискучими шатами, але над тобою вони не мають сили, ти не повинна знати про їхні темні справи! Не хвилюйтеся, [473] Юліє, не вимагайте від мене, щоб я щось казав вам, усе вже минулося!

Тієї миті до хатини зайшла дуже стривожена Бенцон.

— Що сталося, — вигукнула вона, — що сталося? Княжич, мов шалений, промчав мимо, навіть не помітивши мене.