Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Вже кілька днів мене не полишав якийсь дивний неспокій, якась незнана, але солодка туга; не встигав я трохи заспокоїтись, як скоро знову впадав у такий стан, що мені й не снився ніколи!

Неподалік від мене із слухового віконця легко й нечутно вилізла одна істота — о, немає слів, щоб змалювати красуню! Вона була вся біла, тільки чорна оксамитова шапочка прикривала гарненьке чоло, а на тендітних ногах були такі самі чорні панчішки. Прекрасні, зелені, мов трава, очі палахкотіли солодким вогнем, легенькі порухи ледь загострених вушок свідчили про доброчесність і розум, а у хвилястих помахах хвоста виявлялась грація і ніжна жіночість!

Красуня, мабуть, не бачила мене, вона дивилась на сонце, мружила очі й чхала. О, цей звук відгукнувся в моїй душі солодким тремтінням, у скронях у мене загупало, кров закипіла в жилах, серце ладне було вискочити з грудей, і невимовно болісний захват, що перевернув у мені все, вилився в протягле "няв!" Крихітка швидко повернула голову, глянула на мене, в її очах майнув страх, чарівна дитяча несміливість. Невидимі лапи з непереборною силою рвонули мене до неї, та не встиг я підскочити, щоб обняти її, як вона швидко, мов тінь, зникла за димарем. Охоплений люттю й розпачем, я оббігав весь дах, жалібно лементуючи, та дарма [446] — вона не вернулася. Ох, як мені було тяжко! Шматок не ліз мені в горло, науки остогидли, я не міг ні читати, ні писати.

— Сили небесні! — вигукнув я другого дня, коли, надаремне шукаючи своєї красуні, облазив дах, горище, льох та всі закутки в будинку й невтішний повернувся додому, коли, оскільки та крихітка не сходила мені з думки, навіть смажена рибина, що її дав мені господар, подивилась на мене з мисочки її очима, через що я вигукнув у нестямному захваті: "Чи це ти, моя мріє?" — і з'їв її одним духом; отже, другого дня я вигукнув: — Сили небесні! Невже це кохання?

Трохи заспокоївшись, я, як ерудований юнак, вирішив остаточно з'ясувати свій стан, тому відразу почав вивчати, щоправда, не без напруження, "De arte amandi"(1) Овідія, а також "Мистецтво кохання" Мансо, але жодна з ознак закоханості, поданих у тих творах, до мене не пасувала. Нарешті я пригадав, що читав у якійсь п'єсі, нібито розкошлані баки(2) і байдужість до всього — ознаки закоханості. Я глянув у дзеркало — господи боже, мої баки були розкошлані! Господи боже — я до всього, крім своєї коханої, збайдужів!

(1) "Мистецтво кохання" (лат.).

(2) Кіт має на думці Шекспірову комедію "Як вам це сподобається", Дія третя, ява друга. (Прим, автора).

Тепер, коли я вже знав, що справді закохався, в душу мою вернувся спокій. Я вирішив як слід поповнити свої сили їжею і питвом, а тоді податися на пошуки тієї крихітки, що цілком заволоділа моїм серцем. Солодке передчуття підказало мені, що вона сидить перед дверима будинку. Я спустився сходами вниз і дійсно зустрів її там.

О, яке то було побачення! О, який захват, яке невимовно приємне почуття кипіло в моїх грудях! Кицькиць, — так звали крихітку, як я потім довідався від неї, — Кицькиць сиділа на задніх лапах у граційній позі, а передньою вмивалася — раз по раз проводила нею по щічках та за вухами. З якою незрівнянною грацією вона виконувала в мене на очах те, чого вимагала охайність і елегантність, їй не потрібне було жалюгідне мистецтво туалету, щоб іще посилити чари, даровані їй природою! Я наблизився до неї чемніше, ніж першого разу, і сів поряд. Вона не втекла, тільки уважно оглянула мене й опустила очі.

— Найпрекрасніша, — тихо почав я, — будь моєю! [447]

— Відважний коте, — збентежено відповіла вона, — відважний коте, хто ти? Звідки ти мене знаєш? Коли ти такий щирий, як я, то скажи і присягайся мені, що ти справді мене кохаєш.

— О, — захоплено вигукнув я, — присягаюся жахами Орка, священним місяцем і всіма іншими зірками та планетами, які світитимуть цієї ночі, коли небо буде безхмарне, присягаюся ними, що кохаю тебе!

— І я тебе також! — прошепотіла крихітка і, зворушливо засоромлена, прихилила до мене голівку.

Розпалений пристрастю, я простяг до неї лапи, щоб пригорнути її до себе, та зненацька два велетенських коти з пекельним вереском напали на мене, жорстоко мене покусали, подряпали й до всього скотили в канаву, де я мало не втонув у брудних помиях. Я ледве вирвався із пазурів тих кровожерних тварюк, що не виявили до мене ніякісінької пошани, і, нявкаючи з ляку не своїм голосом, вилетів сходами нагору.

— Ну й вигляд у тебе, Муре, ха-ха-ха! — засміявся господар, побачивши мене. — Я вже здогадуюсь, що сталося. Ти пустився в пригоди, як "кавалер, що блукає лабіринтами кохання", і тобі добре перепало!

1 хоч як мені було неприємно, господар знов зареготав. Потім він звелів служниці налити в шаплик теплої води і кілька разів безцеремонно занурив мене в неї. Я почав пирхати, чхати, нічого не чув і не бачив, але господар не зважав на це. Потім він щільно загорнув мене в клапоть фланелі й поклав у мій кошик. З люті і болю я був майже непритомний, не міг ворухнути жодною лапою. Та незабаром від тепла мені полегшало, і в думках з'явився якийсь лад.

— От іще одне гірке розчарування в житті! — почав нарікати я. — Отже, це й є кохання, яке я так натхненно оспівував, це й є те найвище щастя, що дає нам невимовну насолоду й підносить нас до неба! Ох, а мене воно втелюжило в канаву! Я відмовляюся від почуття, яке не дало мені нічого, крім подряпин, огидного купання й ганебної фланелі, що в неї мене загорнули!

Та не встиг я обсохнути й опинитись на волі, як Киць-киць знов постала в мене перед очима, і я, ще не забувши пережитого приниження, з жахом визнав, що й досі закоханий. Зусиллям волі я опанував себе і, як належить розумному, освіченому котові, почав читати Овідія, бо добре пам'ятав, [448] що в "Ars amandi" зустрічав також рецепти проти кохання. Я прочитав строфу:

"Venus otia amat.

Qui finem quaeris amoris,

Cedit amor rebus, res age, tutus eris!" (1)

Ідучи за цим приписом, я з новим запалом узявся до наук, але на кожній сторінці перед очима в мене з'являлась Киць-киць, я тільки про неї й думав, тільки її ім'я читав і писав. Мабуть, міркував я, автор мав на думці не цю працю, а оскільки від інших котів я чув, начебто ловитва мишей — дуже приємна праця, що дає і користь, і втіху, то дуже ймовірно, що "rebus" могло означати й ловитву мишей. Коли стемніло, я подався в льох і рушив понурими переходами, наспівуючи: "Скрадаюсь нишком в лісі я, рушниця на прицілі..."

Та леле! Замість дичини, яку я прагнув уполювати, я бачив її милий образ, він поставав переді мною на кожному кроці. І біль кохання знов почав краяти моє вразливе, зранене серце. Я проказав:

— Глянь на нас, ранкова зоре, променистими очима, ми з Кицькиць — щаслива пара, всі незгоди за плечима.— Так казав я переможно і чекав на райську втіху. Але ба — втекла кохана, забагато в мене спіху!

Так мене, бідолашного, дедалі більше й більше опановувало кохання, що його запалило в моїх грудях якесь лихе сузір'я мені на загибель. Тремтячи з люті, нарікаючи на свою долю, я знов накинувся на Овідія і прочитав у нього таку строфу:

"Exige, quod cantet, si qua est sine voce puella,

Non didicit chordas tangere, posce lyram"(2).

— Ага! Гайда на дах, — зрадів я. — Зараз я знайду свою чарівну богиню там, де зустрів її вперше, і примушу співати, так, співати, і коли вона візьме бодай одну фальшиву ноту, все минеться, я одужаю, я буду врятований!

Коли я виліз на дах, щоб підстерегти Кицькиць, небо було ясне і світив місяць, яким я присягався їй у коханні. [449] Я довго чекав на неї, і мої зітхання перейшли в голосну любовну скаргу.

(1) Любить Венера дозвілля. Хочеш кохання позбутись, Пильно до праці берись, праця — то ворог його! (Лат.)

(2) Як безголоса кохана — співати тоді накажи їй, Як не торкалася струн ще — грати на цитрі звели (лат.).

Нарешті я заспівав сумну пісню десь такого змісту:

Тихі гаї, швидкоплинні потоки,

Плачте зі мною! Доки, о доки

Ждати кохану?

Дайте на рану

Ліки цілющі — звістку про милу.

Де вона: спить а чи вийшла на лови?

Втратив я радість, втратив я силу,

Хоч у могилу!

Втіху стражденному дайте котові!

Місяцю, вірне коханців світило,

Де моя мила?

Мудрий пораднику всіх, хто кохає,

Хто заблукав у коханні й не знає

Стежки назад, — я також у любові

Щастя не маю,

Ради шукаю,

О підкажи, що робити котові!

Зрозумій, шановний читачу, що порядному поетові не конче блукати тихими гаями чи сидіти біля швидкоплинних потоків, до нього й так прилинуть їхні хвилі, і в тих хвилях він побачить усе, що захоче, й оспіває його так, як захоче. Якщо когось аж надто вразила висока довершеність моїх віршів, то я скромно нагадаю, що був тоді в натхненні, в екстазі закоханого, а всі знають, що кожен, кого пойняла лихоманка кохання, навіть коли він не здатен зримувати "сонце" й "віконце" чи "страждання" й "кохання", не здатен, кажу, незважаючи на всі зусилля, впоратися з цими досить таки звичайними римами, раптом стає поетом і починає виливати на папір чудові вірші, так само як той, хто схопить нежить, починає нестримно, страхітливо чхати. Цьому екстазові прозаїчних натур ми вже завдячуємо багато прекрасних творів, і добре, що іноді через це людські Киць-киць, які не відзначалися особливою beaute(1), на деякий час здобували гучну славу. А коли таке трапляється з сухим деревом, то чого можна сподіватися від зеленого? Я хочу сказати, що коли вже кохання здатне зробити поетами навіть таких плюгавих прозаїків, як собаки, то чого можна чекати [450] від справжніх поетів у цю пору їхнього життя? Отже, я не блукав тихими гаями й не сидів біля швидкоплинних потоків, а прилаштувався на високому даху, голому-голісінь-кому, якщо не рахувати дрібки місячного світла, а проте в своїх майстерних віршах я благав ліси, потоки, місяця, а наостанці й свого приятеля Овідія допомогти мені, підтримати мене в нещасливому коханні. Трохи важко було мені підібрати риму до слова "котові", бо навіть у натхненні я не хотів користуватися такою банальною римою, як "псові". Але те, що я все-таки знайшов цю риму, ще раз доводить перевагу нашого роду над людським, бо всі рими до слова "людина", наскільки мені відомо, незграбні, адже сказав один дотепник, який пише комедії, що людина — незграбний звір.