Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Священик стиха проказував молитву, а здалеку, наче хор ангельських голосів із повитого імлою вечірнього неба, лунав гімн "О sanctissima"(3) що його дорогою додому співали селяни.

(1) Всевладна мати божа (лат.).

(2) Свята небесна брама (лат.).

(3) О пресвята (лат.).

Нарешті священик поблагословив їх. Тоді вони підвелись і обнялися. З їхніх грудей ніби рвалася назовні якась невимовна туга, зіткана з болю і захвату, і краплі крові, що стікали з поранених сердець, обернулися на гарячі сльози, які нестримно полилися в них з очей.

— Це був він, — прошепотіла князівна.

— Так, він, — стиха відповіла Юлія. Вони зрозуміли одні одну.

Принишклий ліс завмер у передчутті дива, чекаючи, поки зійде місяць і розсипле по ньому своє мерехтливе золото.

Спів селян, і досі чутний у вечірній тиші, наче линув до хмар, що запалали червоним жаром і постелились на гори, показуючи шлях променистому світилові, перед яким тьмяніли зірки.

— Ох, — проказала Юлія, — що нас так хвилює, що нам так болісно крає душу? Послухай-но, як втішно звучить той [460] далекий спів! Ми помолилися, і з золотих хмар до нас промовляють побожні духи, обіцяючи райське блаженство.

— Так, люба Юліє, — твердо, поважно відповіла князівна, — так, люба Юліє, там, за хмарами — полегкість і блаженство, і я хотіла б, щоб небесний ангел поніс мене до зірок, поки мене не спіймала зла сила. Я хотіла б померти, але знаю, що мене поховають у князівському склепі і предки, які там спочивають, не повірять, що я померла, прокинуться зі свого смертного сну, стануть примарами й виженуть мене геть. Тоді я не належатиму ні до живих, ні до мертвих і ніде не знайду прихистку.

— Ради всіх святих, що ти кажеш, Гедвіго! — злякано вигукнула Юлія.

— Мені вже, — відповіла Гедвіга тим самим твердим, майже байдужим тоном, — мені вже раз таке снилося. А може, це котрийсь мій грізний предок став у могилі вампіром і тепер висмоктує з мене кров. Чи не тому я так часто непритомнію?

— Ти хвора, — вигукнула Юлія, — ти дуже хвора, Гедвіго, тобі шкідливе нічне повітря, швидше ходімо звідси!

Вона обняла князівну, і та мовчки послухалась.

Тим часом місяць піднявся над Гаєрштайном, заливаючи таємничим світлом кущі й дерева, що на тисячі ладів шелестіли й ніжно перешіптувалися з нічним вітром.

— Яка все-таки гарна, — озвалась Юлія, — о, яка все-таки гарна наша земля! Хіба природа не дарує нам свої найкращі дива, як добра мати своїм улюбленим дітям?

— Ти так гадаєш? — мовила князівна і, трохи помовчавши, повела далі: — Я б не хотіла, щоб ти дуже переймалася моїми словами, вважай усе, що я скажу, дише виявом мого поганого настрою. Але ти ще не знаєш, якого нищівного болю може завдати життя. Природа жорстока, вона оберігає і плекає тільки здорових своїх дітей, а хворих кидає, навіть підносить проти самого їхнього існування свою грізну зброю. Ох, ти знаєш, що раніше природа здавалась мені лише картинною галереєю, призначеною для того, щоб випробовувати на ній силу розуму й рук, але тепер усе змінилося, тепер я нічого не відчуваю в ній і нічого не сподіваюсь надалі, крім жахів. Мені було б приємніше походжати в освітленій залі серед строкатого товариства, ніж самітно, тільки з тобою гуляти цього місячного вечора.

Юлії стало страшно, вона побачила, як Гедвіга робиться все кволішою, млявішою, і вона, бідолашна, натужувала всі свої сили, щоб підтримувати товаришку. [461]

Нарешті вони досягли замку. Неподалік від нього на кам'яній лавці під кущем бузини сиділа якась темна, закутана постать. Побачивши її, Гедвіга радісно вигукнула:

— Дякую Пречистій Діві і всім святим, це вона!

І, ніби раптом набравшись сили, випручалась від Юлії і рушила до тієї постаті, яка підвелася й промовила глухим голосом:

— Гедвіго, бідна моя дитино!

Юлія побачила, що то була жінка, закутана з голови до ніг у брунатний плащ, риси її обличчя ховала густа тінь. Юлія зупинилась, тремтячи зі страху.

Жінка й князівна сіли на лавку. Жінка лагідно відгорнула в князівни з чола кучері, поклала обидві руки на нього й тихо, поволі почала щось примовляти незрозумілою мовою; Юлія не могла пригадати, щоб колись чула таку мову. Через кілька хвилин жінка гукнула:

— Дівчино, біжи швидко до замку, поклич камеристок, хай перенесуть князівну до кімнати. її огорнув солодкий сон, а після нього вона прокинеться здорова й весела.

Юлія, хоч яка була приголомшена, не згаяла ні секунди, а швидко зробила те, що їй наказано.

Коли вона повернулася з камеристками, князівна справді солодко спала, закутана в свою шаль, а жінка зникла.

— Скажи мені, — запитала Юлія другого ранку, коли князівна прокинулась цілком здорова, без жодних слідів душевного розладу, чого Юлія так боялася, — скажи мені, ради бога, хто була та дивовижна жінка?

— Не знаю, — відповіла князівна, — я бачила її тільки один раз у житті. Пам'ятаєш, коли я дитиною смертельно захворіла, що вже й лікарі махнули на мене рукою? Однієї ночі вона зненацька з'явилась у моїй кімнаті, сіла біля мене на ліжко, заколисала мене, як учора, я солодко заснула, а прокинулась цілком здорова. Вчора вночі образ тієї жінки вперше знов постав перед моїми очима, мені здалося, що вона повинна з'явитись і врятувати мене, і так воно й сталося. Якщо ти мене любиш, то прошу тебе, мовчи, що вона з'явилась до мене, ні словом, ні якось інакше не викажи, що з нами трапилося щось незвичайне. Згадай Гамлета і будь моїм любим Гораціо! Певна річ, що з цією жінкою пов'язана якась таємниця, та нехай вона й залишиться для нас таємницею, мені здається, що було б небезпечно дошукуватись до неї. Хіба не досить того, що я здорова, весела і позбулася всіх примар, які мене переслідували? [462]

Всі дивувалися, що князівна так раптово одужала. Лейб-медик запевняв, що на неї так вплинула вечірня прогулянка до каплиці діви Марії, яка зняла з неї нервове напруження, він тільки забув сам порадити хворій таку прогулянку. Але Бенцон мовила сама до себе:

— Гм! У неї була стара... Нехай, цього разу подаруємо їй. Ну, а тепер пора, щоб на те фатальне запитання біографа: "Ти

(М. п. д.) ти кохаєш мене, прекрасна Кицькиць? О, кажи мені про це, кажи знов і знов, щоб мене сповнив ще більший захват і щоб я міг набалакати стільки безглуздя, скільки годиться коханцеві, створеному уявою найкращого романіста! Але, серденько, ти вже помітила мою величезну любов до співу, а також мою майстерність, тож чи не будеш ти, найдорожча, така ласкава й не заспіваєш мені якусь пісеньку?

— Ох, — відповіла Кицькиць, — ох, любий Муре, хоч мистецтво співу мені теж не чуже, ти знаєш, як то буває з молодими співачками, що вперше виступають перед артистами і знавцями! Страх, несміливість стискають їм горло, і найкращі звуки, трелі та морденти фатально застряють у ньому, наче риб'ячі кістки. Заспівати арію тоді просто неможливо, тому як правило починають з дуету. Отже, спробуймо, милий, коли твоя ласка, якийсь коротенький дует!

Це мене влаштовувало. Ми відразу почали ніжний дует: "Ми бачились лиш раз, а серце все в вогні" і т. д. і т. д. Спершу Кицькиць співала несміливо, але скоро їй додав відваги мій сильний фальцет. Голос у неї був дуже милий, виконання виразне, невимушене, ніжне — одне слово, вона показала себе гарною співачкою. Я був у захваті, хоч і бачив, що мій приятель Овідій підвів мене й цього разу. Якщо Кицькиць так чудово вміла cantare(1), то вже не було потреби chordas tangere(2), отже, й не було потреби вимагати гри на гітарі.

Потім Кицькиць виконала на диво легко, незвичайно виразно й вишукано відому арію "Di tanti palpiti"(3) і т. д. і т. д. Від героїчного, потужного речитативу вона прекрасно перейшла на чисто котяче солодке анданте. Ця арія була ніби написана для неї, вона й мені переповнила серце, і я гучним криком виявив свою радість. Ох, Кицькиць могла б цією арією надихнути цілу громаду чутливих котів! Ми заспівали ще один [463] дует із зовсім нової опери, шо також нам удався, ніби був написаний для нас. Божисті рулади блискуче виливалися з наших грудей, бо вони здебільшого складались із хроматичних гам. І взагалі при цій нагоді треба зауважити, що нашій котячій породі властиві хроматизми, тому кожен композитор, який хоче творити музику для котів, добре зробить, коли будуватиме мелодію і все інше на хроматичній основі. На жаль, я забув прізвище чудового майстра, що скомпонував цей дует, він гідний чоловік і композитор на мій смак.

(1) Співати {лат.).

(2) Торкатися струн (лат.).

(3) З таким тремтінням (італ.).

Поки ми співали, на дах виліз чорний кіт і блимнув на нас своїми вогнистими очима.

— Будь ласка, голубе, вшивайтеся звідси, — гукнув я йому, — а то я видряпаю вам очі і скину вас із даху! Та коли ви хочете співати з нами, то просимо.

Я знав, що в того юнака в чорному чудовий бас, тому запропонував йому виконати одну композицію, яку, щоправда, сам я не вельми любив, але яка нам дуже пасувала з огляду на мою близьку розлуку з Кицькиць. Ми заспівали: "Невже ми бачимось востаннє?" Та тільки-но я разом з чорним котом почав запевняти, що боги будуть милосердні до мене, як біля нас упав на дах добрячий уламок черепичини і чийсь жахливий голос крикнув:

— А щоб вам заціпило, прокляті котюги! Смертельно перелякані, ми одне за одним гайнули на

горище. О, черстві варвари, позбавлені мистецького чуття, глухі навіть до найзворушливіших звуків любовної туги, вам аби тільки мститися, вбивати, нищити!

Як я вже казав, те, що мало звільнити від мук кохання, ще дужче мене обплутало. Кицькиць виявилась такою музикальною, що скоро ми з нею вже чудово імпровізували. А ще трохи згодом вона навчилась прекрасно вторувати моїм власним мелодіям, і від цього я остаточно втратив розум. Мене так змучило кохання, що я зблід, схуд і геть перевівся. Нарешті, нарешті, після довгих страждань мені спав на думку останній засіб вилікуватись від кохання, хоч до нього вдаються вже тільки з розпуки. Я запропонував своїй Кицькиць серце і лапу. Вона прийняла мої пропозиції, і тільки-но ми стали подружжям, я відразу помітив, як любовна туга де й ділася. Молочна каша й печеня знов чудово смакували мені, до мене повернувся добрий гумор, вуса мої розпушилися, а хутро набуло давнього чарівного блиску, я почав ще більше, ніж колись, приділяти часу своєму туалетові, зате Кицькиць стала трохи неохайна.